У тактичній медицині ми на дві голови кращі за росіян – Лінчевський
Олександр Лінчевський – ексзаступник міністра охорони здоров’я в команді Уляни Супрун. З 24 лютого він на війні. В інтерв'ю Цензор.НЕТ він розповів про те, що важливо в медицині й що треба не забувати у тилу. "Тексти" публікують ключові тези розмови.
Про тактичну медицину
Попри всі зрадоньки на Facebook, у темі тактичної медицини ми на дві голови кращі за росіян. З 2014 року спочатку громадські організації, а потім і військові частини й окремі навчальні центри робили курси тактичної медицини. Це викладання "натівської" медицини стало для нас чимсь нормальним і звичним.
Звісно, коли ми мобілізуємо десятки тисяч бійців нових і ненавчених, то є певний дефіцит тренінгу. Але так, як тренована українська армія, то росіяни дуже нам поступаються. І в забезпеченні медичному, і в тренуванні. Тому треба віддати належне всім ГО, які займались цим з 2014 року.
Ці люди своїми зусиллями змінили обличчя війни. Тільки "Захист патріотів" з 2014 року провів понад 23 000 тренінгів. Тобто при армії у грубо 250 тисяч кожен десятий боєць був навчений тільки однією ГО. І честь і хвала тим невідомим командирам, які кликали ці ГО, щоб вони вчили бійців. У навчання військових навіть було внесено двічі на рік проходження таких курсів і були створені навчальні центри зі штатом інструкторів. І вони весь час когось вчили.
Це геть інша філософія надання допомоги.
Але й інша річ. Цим навчанням ми показали військовому, що його життя важливе. Кожне життя важливе. Його аптечка часто коштувала дорожче, ніж все на ньому. І це після радянської дурі, яка була раніше. Боєць так розумів, що ось є тил, який йому надає допомогу і це той тил, який він захищає. І вони так пов’язані.
Є цікаві свідчення цього. Росіяни ще у 2015 писали, що українська тактична медицина і російська відрізняються не на їхню користь, що їхні вмирають, попри зусилля лікарів, а українці виживають через таке навчання. І зараз я знайшов їхніх блогерів, які теж пишуть, що між нами прірва в цьому питанні.
Власне це ставлення до російського військового як до одиниці, яка нічого не варта. "Голос единицы тоньше писка". І тому зараз в них сльози й соплі, що "хахлы нас бьют, патаму шта они 8 лет учились, а мы нет".
Олександр Лінчевський. Фото: Цензор.НЕТ
Про роль кожного на війні
У мене іноді з’являється відчуття образи, коли дивишся на свою фейсбучну бульбашку, на телевізійний марафон. І хочеться спитати: люди, ви взагалі притомні? Ви не Олімпійські ігри дивитесь. Вас турбує більше танків, менше танків збили. Але це не медальний залік. Боротьба іде не за виграш, а за виживання.
Люди не просто повинні вірити в ЗСУ. Бо вірити можна в Бога, в ЗСУ треба або бути, або допомагати. Я працюю задля ЗСУ – ось що правильно. Це наша спільна війна, це не змагання ЗСУ проти війська РФ, це війна Росії проти України. І треба думати, як допомогти ЗСУ. Донорство – це ось та частинка.
Окрім цього, ми маємо виграти у кацапів на всіх ділянках. Військо має бути кращим, вправнішим за російське – це ясно. Але і лікар український має врятувати такого пораненого, якого не врятує російський. А лікар в тилу повинен вилікувати такого хворого – не пораненого, а саме хворого, якого не вилікує російський лікар. Вчитель/вчителька повинні краще вчити офлайн чи онлайн наших дітей, ніж російські. Український університет, хоч один, хоч колись повинен давати конкурентоздатну освіту і точно кращу за російську.
Війну треба сприймати як особисту, причому на будь-якій ділянці. Кожен з нас зі спостерігача має стати учасником.
Про війну як шанс почати інше життя
Є ще одна річ – кожен з нас має перемогти кацапа в собі. Йдеться про цивілізаційний конфлікт, про конфлікт світоглядний. В якийсь момент – на Майдані чи не на Майдані, чи в криївках УПА, чи так завжди було – але ми стали інакше розвиватись, ми маємо інші цінності. Це не є військовий конфлікт заради поставити прапор. Між нами й ними глибинна ціннісна прірва. Ми інші, і хочемо жити інакше. Ми маємо право визначати своє життя і спосіб життя в майбутньому. Ми хочемо бути господарями життя свого і суспільного.
Ми захищаємо право жити краще, ніж ми зараз, і точно краще, ніж живуть вони. Мова не лише про асфальт у селі, мова про "більше працюєш – краще заробляєш". Ми хочемо свободи для країни та свободи особистої. Ми хочемо бути рівними між собою і перед законом. І щоб правила співжиття встановлювали ми. Так, у Росії воно все інакше.
І тому питання не лише в кордоні, а й в тому, щоб нам перестати бути Росією і Радянським Союзом у собі.
Тому мені б хотілось, що всі ми – від президента до двірника – сприйняли 24 лютого як шанс на обнулення нашого попереднього досвіду і шанс почати інше життя. Армія сьогодні захищає наше право жити краще. І тому кожен з нас змінить щось у своїй роботі, що дозволить йому стати кращим.
Як так, що армія досі має якийсь дефіцит? Чому не змінено бюджет і потреби армії не закриті? Якщо це скрутна година для суспільства, то армія точно не повинна відчувати якусь нестачу.
24 лютого – це день, коли всі, хто лишився в цивільному житті, мають почати це життя змінювати. Після перемоги армія має повернутися до нового життя. Якщо цивільні чекають від армії захисту, то військо чекає від суспільства реальних змін. У нашій новій хаті лишилося багато радянського невігластва, корупції, проросійських зрадників і просто байдужих мудаків – всього того сміття, до якого ми, на жаль, звикли, але це сміття треба нарешті прибрати.
