"Часто іноземні медіа мають значно кращі за нас дані розвідки". Журналістка про особливості роботи західних ЗМІ

Від присутності України у світовому медіаполі залежить напряму і санкції щодо Мордору, і постачання зброї, і ставлення до наших переселенців, і багато іншого. Як би багато не говорили наші журналісти, активісти чи волонтери про потреби зброї, але коли такі потреби артикулює український військовий із бойової позиції на екрані ТБ, мовляв, от гляньте, ворог по нас працює цим і цим, от збитки, а ми можемо відповідати лише тим, то рівень впливу трохи інший.

За цей час мені пощастило попрацювати з командами з Польщі (двічі), Німеччини та США. Всі мої колеги були по-своєму круті, і за їхньою роботою було цікаво спостерігати. Усі були щирими у своїй підтримці та прагненні якнайглибше показати нашу історію. Хоча подекуди наші погляди на фах методи роботи не збігалися. Поділюся кількома спостереженнями.

• Вражало, що усі колеги майже в кожному готелі зустрічали своїх знайомих. "Здоров, як ся маєш? Сто років не бачилися!" "Еге ж, здається, востаннє перетиналися в Сирії!" "Точно!" Усі готелі перетворилися на такі собі медіахаби, де всі знайомі якщо не напряму, то бодай опосередковано. Було трохи сумно за українську журналістику – у нас мало хто може посилати журналістів у гарячі точки в інші країни. Ніт, якщо що, я геть не рвуся в Сирію чи ще кудись, а після перемоги в Україні навряд хотітиму писати про війну деінде. Але хотілося б, аби кожна українська редакція мала можливість відправляти своїх кореспондентів на будь-який двіж. Забезпечувати засобами захисту, транспортом, охороною і грішми на фіксера. Наразі у нас це поки що поодинокі випадки.
• Дивно, але це відзначала не лише я, а й інші колеги. Часто іноземні медіа мають значно кращі за нас дані розвідки. Те, що у їхніх словах видається абсурдом, несподівано стає правдою. Наприклад, одним із колег здалося страшенно небезпечно в Маріку – 22 лютого. Після дзвінка з редакції вони розбудили мене серед ночі та сказали, що ми виїжджаймо негайно. "Евакуйовуємося!" – казали вони. Я сміялася з них, мовляв, що за параноя. Сміялася аж до перших приходів по Маріку – єдиною помилкою у печальному сценарії виявилася дата. На наше щастя. І таких прикладів – вагон і маленький возик.
• Польські журналісти вражали своєю гнучкістю і готовністю зробити репортаж за будь-яких обставин, з будь-якого місця. Не вийшло потрапити на позиції до ЗСУ? Ок, не біда, погнали в Карлівку – там буде шанс записати добровольців! Не пустили оператора на позиції, бо той досі не отримав акредитації? Ок, Олено, оператором будеш ти, на тобі телефон. Вау, та у тебе талант!.. 24 лютого, застрягли в заторі – ок, пишемо репортаж просто з черги на заправку, водії залюбки діляться своїм баченням ситуації й подальшими планами ("вивезти родину, і вйо у військо – у мене вже все готово!").
• На противагу їм німецькі колеги намагалися максимально заздалегідь спланувати сценарій. Їхні репортажі часто нагадували постановку – вони могли попросити бійця поцілитися в умовну ціль із кулемета, а потім ще раз; попросити сина вкласти хвору маму в ліжко і поговорити до неї (а потім ще раз), і так далі. Але операторська робота заворожувала до мурашок – це був справжній артхаус, і я розуміла, що ТАКА картинка справді впливає. Ну бо просто не може не впливати.
• Одним з улюблених питань німецьких колег було "What do you feel about it?" Якщо не помиляюся, те саме часто запитують психологи у своїх пацієнтів. Вразило, але багато наших людей не вміють відповідати на це питання. Бо просто не звикли говорити та й навіть аналізувати свої почуття. "Погано, дуже погано", – відповідає літня жінка, котра не ходяча, і не може спуститися в підвал під час обстрілів. Ну бо які там відчуття, тут би вижити. Журналістку не влаштовує відповідь, вона повторює питання, зрештою, сама пропонує варіанти відповіді: "Ви почуваєтеся безпомічною?" "Так", – відповідає під енним колом питань героїня (спойлер: завдяки цьому інтерв'ю її історія мала хороший розвиток – через нас вона познайомилася з волонтерами, які зрештою її евакуювали).
• У них відрізняється поняття журналістської етики. А то і взагалі відсутнє. "There is no ethic in journalism, there is only truth!" – жорстко відсікла мої спроби щось довести одна з колег. Я власне пояснювала, що для нас вважається дніщщєм питання до військових штибу: "Як ви вбили першого ворога?" або "Скількох противників ви вбили?". "Чому?! – щиро вражена була моя співрозмовниця. – Адже вони – солдати, це їхня робота! Що тут такого?" Я була в шоці, бо ніколи не задумувалася над відповіддю. Це було з серії таких очевидних речей, як "Чому не ок їсти на сніданок немовлят під соусом?" "Ну напевно тому, що більшість українських бійців прийшли у військо із мирних професій, під тиском обставин, а не власного життєвого вибору стати солдатом", – найшлася на таке пояснення. Інша журналістка без жодних дискусій поставила саме ці два питання співрозмовнику. Я б в житті не стала їх перекладати, але той розумів англійську, і перекладу не потребував. На щастя, не образився (я довго вибачалася постфактум).
• Якими б профі вони не були, і як би глибоко не вивчали питання, вони часто опиняються не зовсім у контексті. Не завжди відчувають реалії. Наприклад, одних колег завжди дратував сміх на позиціях. Вони нарікали, що це псує "драматизм ситуації". Я пояснювала, що це – наші реалії війни, такі ж справжні, як і сльози та біль. Бо без сміху і чорного гумору тут не вижити. "Так-так, але глядач цього не зрозуміє!" – відмахувалися вони. "Так блін, ви ж журналісти, акцентуйте на цьому! Скажіть – ці люди працюють у самому пеклі, але не втратили здатності жартувати!" (це вже я додаю у своїй голові)).
• З цієї ж причини часто ведуться на сумнівні пропозиції поспілкуватися з "good guys from goverment". Хороші хлопці часто вміють гарно говорити, але не завжди є, м'яко скажімо, ефективними та бодай трохи авторитетними.
• Фіксер – це такий собі "спецназ у журналістиці". Коли я починала, понад усе боялася забути правильний переклад якогось із видів озброєнь. Тому виписала усі в блокнот, дала перевірити професійним перекладачам і тихенько повторювала. Гиги. Підвів топографічний кретинізм – із цього боку я не очікувала "прильоту". Коли колеги почали робити "включку" з Авдіївки, першу за мого супроводу, і мене спитали: "А в якому боці Донецьк?" "Емм.... окей, гугл... он тамочки!.." Загалом доводилося вирішувати безліч несподіваних задач, наприклад – допомогти знайти у місті З. тональний крем відповідного відтінку (для телевізійників це важливо, хто не в курсі). ОМГ. Спойлер – не знайшла.
• Хороший фіксер може реально впливати на те, як виглядатиме наша історія в очах світової спільноти. Я дуже боюся чергового повідомлення типу "Здоров! Ти вільна зараз? Візьмеш таку то групу на такі-то дати?" Уся моя попередня робота з цього ракурсу здається такою простою, зрозумілою і любою. Так хочеться розслабитися і просто її робити. Але коли таке повідомлення прийде, я не відмовлюся і буду далі намагатися стати хорошим фіксером.

інформаційна безпека західні медіа війна журналістика