"Я тоді вмерла, клянусь". Розповідь 19-річної дівчини, яка пережила знущання росіян у Маріуполі
19-річна Настя з Маріуполя розповіла агентству "Вчасно" про те, що пережила в обложеному російськими військами Маріуполі. Її розповідь може шокувати, однак свідчення про зґвалтування окупантами є цінними для фіксації воєнних злочинів росіян. "Тексти" наводять дещо скорочений фрагмент розповіді.
«З першого дня війни ми жили в підвалі. Наш будинок — на околиці з міста, і саме наш район одним із перших захопили російські війська. Перші дні ми були у підвалі свого будинку — там була їжа, ми стягли вниз ковдри, мала спала на розкладачці, а ми — на піддонах. Ми — це я, сестра й бабуся. Батько загинув ще у 2015-му, пішов воювати за Україну. Його уламком вбило, до лікарні не дожив. А мама не прожила довго без нього, захворіла й того ж року померла. На їхню річницю — 3 грудня. Тому коли росія напала вдруге, це був просто шок. Я ще тоді знала, що ми не переживемо легко це, щось та станеться. Мене бабуся заспокоювала, але я серцем відчувала», — розповідає Настя.
Усередині березня у них закінчилася вода в пляшках. Коли Настя з бабусею й 12-річною сестрою вийшли по воду — в будинок влучив снаряд. Від нього лишилося дві зовнішні стіни. Всередині ж все було зруйноване, підвал «похований» під уламками. Настя впевнена: якби вони в момент прильоту сиділи в ньому — не вижив би ніхто.
«У той же день ми, в чому були, пішли у сховище за 100 метрів від дому. Там був генератор, то ми хоч не мерзли, як вдома. З підвалу виходили тільки для того, щоб п'ять хвилин подихати повітрям. Мала взагалі нікуди не пускала — у неї панічні атаки починались, як тільки я чи баба йшли наверх.
Але числа 27 чи 28 ми втрьох пішли за речами. Хотіли взяти теплі й чисті, бо наші вже зносились, якщо так можна сказати. Буквально пройшли метрів 30 від сховища — і там стоїть п'ять солдатів. Я вже тоді бачила, що не наші — стрічки червоні, вузькі очі… Якось зрозуміла. І ми вже повернули назад, щоб повернуться у сховище, але двоє наставили на мене й сестру автомати. Ну, а бабуся й так не пішла. Один, мабуть, головний, тоді ще сказав: «Опа, какіє дєвачкі», — пригадує Настя.
Тоді ж усім трьом на голови надягли сміттєві пакети. Настя пригадує: її пакет смердів рибою.
«Нас везли з пакетами в машині, вели також з ними. Голову не можна було піднімать, але вже всередині я зрозуміла, що ми в будинку чиємусь — бо під ногами був ламінат. Нас залишили в кімнаті самих на хвилин десять, мабуть, і я тоді почула, що мала задихається. Ще одна панічна атака, а чи тільки тоді вона почалась, чи ще в дорозі — не знаю. Просто не знаю. Я плакала, просила її дихать, відчувать підлогу, руки — все, що могла. Вже коли бабуся з нею почала говорить, то вона трохи заспокоїлася, але плакала.
Чесно, далі не пам’ятаю, як було. Пам’ятаю, що зайшло п’ятеро росіян. Нам зняли пакети з голів, у мене зуби почали цокотіть від страху, трусило всю. Один сів біля малої, погладив її по голові, потім по спині, і сказав «Какая хорошенькая». Я тоді вмерла, клянусь. Не знаю, що він мав на увазі, але почала молить, щоб він її відпустив з бабою, а мене залишили. Один мені приставив автомат до голови. Це зараз я думаю, що мало буть страшно, а тоді я навіть подумала: «Стріляй».
У мене кілька разів перепитували, чи я на все готова і чи буду слухаться. Сказала, що зроблю все. По щоці ще провели тоді автоматом, дуже холодно стало. І вони так голосно сміялись весь цей час! Але той, хто приставив автомат, сказав, що відпустить малу й бабусю, якщо я буду слухняною. Сказав, щоб я поклялася, і я поклялася. Так і сказала: «Клянусь». Малій і бабусі знову надягли пакети й вивели, я ще нібито чула звук машини, як вона від’їжджає. Хоча, думаю, то вже була фантазія, бо в наступні дні я не чула ніяких звуків з вулиці", — пригадує Настя.
Дівчину лишили саму в кімнаті на кілька годин. Настя зізнається, що навіть сліз не було — вона просто заклякла й чекала, що буде далі. А потім троє прийшли «знайомиться».
«Я повністю пам’ятаю тільки перший день. Прийшли ті троє, питали, як звать, скільки років. Питали, здається, на кого я вчусь. Сказала, що на художника, і почула, що „полезной точно не будешь“. А потім мене почали роздягать», — згадує Настя.
Тієї ночі чи вечора її зґвалтували всі троє. Скільки це тривало — дівчина не знає. Пам’ятає те, що з неї знущалися: приставляли до рота та інтимних частин зброю, сміялися й запитували, чи їй це подобається.
Надовго саму її не лишали. Приходили по одному чи по двоє. Надвечір (Настя так думає, оскільки за вікном було повністю темно. Хоч й одне вікно було закладене мішками, а інше — забите дошками) приходили всі троє. Знущалися кілька разів. Одного разу дійшло до того, що дівчині приставили ніж до горла й вимагали казати, що їй подобається, інакше поріжуть.
«Я завжди мовчала. Навіть не думала ні про що, просто закривала очі й там було темно. А тоді вони змусили все це відчувати. Це їм дуже подобалося. В якийсь із разів сказали «Хорошая ты баба».
Днів, скільки з неї знущалися у тій кімнаті, Настя не рахувала. Вже пізніше бабуся розповіла, що її не було шість днів. Імовірно, на останній Насті й вдалося врятуватися.
«У той день до мене прийшов четвертий мужик. Я його не бачила ніколи до того, мені їсти приносили хтось із тих трьох. Або приходили з хлібом чи водою (бувало, з печивом), і починали робить своє. А цього я побачила вперше. Вузькоокий, смердів дуже чимось. Не потом, а чимось таким… Кислим. Сказав, що хоче «поразвлечься». Я сказала: «Ні». Він мене схопив за руку й сказав, що тут не хоче, тут «грязно», а мені сказав закрити рота, бо буде гірше. Потім мене на вулицю. Я більш-менш впізнала місце, де мене тримали. І коли переходили дорогу, він перечепився й впав на коліна (здається, був п’яний або під наркотиками — бо ми коли йшли, то він шатався). У мене руки були зв’язані, я не змогла втриматись на ногах і теж впала, але поки він вставав — спершу рачки поповзла, а потім встала й побігла.
Нікуди не бігла, просто — бігла. Не знала, де наші, де ні. Я просто хотіла втекти й десь розв’язать руки, у якомусь підвалі чи ще десь. Пам’ятаю, що добігла до магазину, де побачила відкриті двері в підвал, забігла туди. Впала на східцях, головою дуже забилась. Кров тоді ще пішла з лоба. Але я залізла всередину. А там були двоє жінок. Вони на мене почали бігти, я злякалась. Потім втратила свідомість", — пригадує Настя.
Перша згадка після того — в лікарні. Як потім дізналася дівчина, її разом з двома жінками евакуювали волонтери. В підвал вони не спускалися — дівчину на руках винесли ті самі жінки, яких вона бачила. Однак як їх звати — не знає, жодних контактів вони не залишили.
«Перше питання було — де мала й бабуся. Бо їх не було в списках евакуйованих, значить, вони все ще там. У кращому випадку. До мене приходив військовий (був у формі), питав, де вони ховаються. Я подумала, що ми ж на підконтрольній Україні території, можу ж довірять? І сказала. Через два дні їх привезли з ще двома евакуйованими дітьми й чоловіком. Їхню машину розстрілювали, коли вони їхали», — каже Настя.
Зараз Настя лишається в центральній Україні. Впевнена, що вже пережила тих трьох орків, які її ґвалтували — бо військовий, який приходив, пообіцяв за неї влаштувати їм «пекло на землі». Однак віри в те, що все лишилося позаду, мало — тепер дівчина ходить до психолога й щовечора медитує. Намагається знайомиться з людьми, але попереджає всіх відразу: ненавидить, коли до неї торкаються. Навіть із сестрою й бабусею обіймається «дозовано» — коли мала дуже просить або бабуся забуває, що спершу варто запитати.
«Я знаю, що ми переможемо. Просто дуже боляче, якою ціною це буде… І ще я рада, що моїх батьків уже немає — бо вони б не пережили те, що зі мною зробили», — каже Настя.
