Мінські угоди закріпили російські стратегії, які призвели до повномасштабного вторгнення, – Foreign Policy
Всупереч поширеному переконанню, Мінські угоди не були потенційним інструментом для досягнення рішення чи шляху до миру. Про це пишуть аналітики Шведського інституту міжнародних справ Хуго фон Ессен і Андреас Умланд в статті для Foreign Policy, яку переклало Zn.ua. Наводимо ключові тези матеріалу.
У 2014-2015 роках головні учасники переговорів від Заходу – канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Франсуа Олланд, а також їхні міністри закордонних справ – думали, що вони домовилися про шлях до довготривалого миру. Своєю чергою Владімір Путін розглядав угоди як ще один спосіб досягти своєї мети встановлення більшого контролю над рішеннями Києва. Мінські угоди насправді виявилися лише прелюдією до цьогорічного вторгнення.
У вересні 2014 року в битві за Іловайськ українська армія зазнала нищівної поразки у зіткненні з регулярною армією Росії, яка зайшла на схід України без розпізнавальних знаків, вдаючи «сепаратистів». Автори зазначають, що багато західних ЗМІ слухняно повторювали вигадки Кремля, оскільки об'єктивна правда не могла бути належним чином «підтверджена». Через страх зазнати ще більших втрат Київ погодився на переговори з Москвою в столиці Білорусі.
У результаті з’явився Мінський протокол, також відомий як «Мінські угоди І», а потім ще й додатковий меморандум з уточненнями. Виникло хитке перемир’я, яке невдовзі було зірване. В лютому 2015 року Україна зазнала ще однієї поразки в Дебальцевому. Щоб уникнути просування російських сил вглиб України, Київ підписав так званий «Комплекс заходів щодо імплементації Мінського протоколу», який пізніше став відомим як «Мінські угоди II».
«Мінськ І» і «Мінськ II» включали положення щодо заходів безпеки, такі як припинення вогню, відведення важкого озброєння від лінії зіткнення, роззброєння воєнізованих формувань. Також були передбачені політичні дії, такі як проведення місцевих виборів за українським законодавством на так званих сепаратистських територіях, а також закріплення певної автономії за ними. Домовленості також передбачали відновлення українського контролю над кордоном між захопленими територіями і Росією. Але закріпивши вигадку Кремля про те, що ці території нібито діють самостійно, Мінські угоди принижували Україну. Окупований Росією Крим був виключений з угод.
Позитивним результатом стало встановлення хиткого перемир’я, часткове відведення сил від лінії зіткнення, пом’якшення людських страждань і поява теоретичної перспективи досягти більш стійкого вирішення конфлікту в майбутньому. Для критиків Мінських угод навіть тоді було зрозуміло, що це був лише інструмент Путіна закріпити заморожений конфлікт, який би дав Росії різні можливості розширити контроль над Україною і саботувати її подальший прогрес. Те, що вони виявилися лише черговим кроком на шляху до ще більш кривавої війни – це результат щонайменше трьох фундаментальних проблем, пов’язаних з появою, змістом і наслідками цих домовленостей. Їх потрібно чітко усвідомити та уникнути в майбутньому.
По-перше, Мінські угоди винагородили та легітимізували порушення міжнародного закону. Принциповим дефектом документа було явне ігнорування українського суверенітету з боку Росії і їхнє чітке порушення численних договорів. Москва умисне збільшувала військовий тиск на Київ до і під час переговорів, що дозволило Кремлю формулювати визначення конфлікту й те, як він повинен бути вирішеним. Гірше те, що імплементація домовленостей відзначалася кричущою відсутністю західного тиску на Росію з метою змусити її дотримуватися букви та духу документа, не кажучи вже про відсутність підтримки України. Передумови Мінських угод були засновані на брехні, яку просувала Росія і на яку ліниво закривали очі на Заході, що нібито українські регіони прагнули відділитися від країни. Для будь-кого, хто придивився до ситуації трошки ближче, ставало очевидно, що це твердження чітко суперечить генезису, детермінантам і перебігу війни.
По-друге, Мінські угоди ігнорували основні демократичні стандарти. Оскільки Берлін і Париж прийняли вигадку Москви про те, що Україна була в конфлікті з власними ж «сепаратистами», виникало питання, хто законно може представляти ці нібито сепаратистські регіони в Києві та на міжнародному рівні? Спочатку Україна була готова швидко виконати несправедливі умови «Мінська І». Київ запланував проведення місцевих виборів на окупованих територіях відповідно до українського закону в грудні 2014 року. Але за місяць до виборів дві підконтрольні Москві «народні республіки» на Донбасі провели власні «голосування», що чітко порушувало домовленості. Цей процес виключав участь українських політичних партій, навіть проросійських, і забезпечив лідерам російських маріонеткових утворень в Україні певну фальшиву легітимність. З того часу Москва посилалася на ці та інші постановочні голосування, щоб виставити своїх маріонеток на Донбасі такими, що «представляють волю населення».
Ці перші фундаментальні порушення «Мінська І» з боку Москви зіпсували всі подальші переговори. Вони повинні були переконати всіх, що Кремль не збирається виконувати жодних мирних домовленостей, досягнутих шляхом переговорів. Натомість він лише посилює свій контроль над маріонетковими утвореннями та хоче використати їх як інструмент впливу на політику Києва. Росія створювала перешкоду за перешкодою для будь-якої реінтеграції територій в Україну. Однак, фальшиві вибори і подальші маніпулятивні «голосування» так і не зустріли належної реакції Заходу.
По-третє, Мінські угоди заклали нову основу для поведінки Росії, з якою Захід нібито був готовий змиритися. Київ підписав документ з огляду на перспективу ще більшого просування російської армії вглиб української території. Відтоді Москві дозволяли використовувати Мінські угоди, щоб тиснути на Київ. Замість того, щоб протистояти цим та схожим російським тактиками, представники Заходу постійно намагалися вмовити Київ піти на односторонні поступки, які підривали суверенітет України.
Зрештою різні територіальні, політичні і юридичні здобутки Росії після першої інтенсивної фази агресії проти України в 2014-2015 роках стала новою нормою, і не лише для Кремля. На міжнародних переговорах і дебатах вони сприймалися як відправна точка для примирення Києва і Москви. Замість того, щоб постійно нагадувати, що ці умови неприйнятні взагалі, німецькі, французькі й інші посередники часто допомагали російському агресору в досягненні його цілей.
З 2014 до 2022 року Кремль намагався перетворити конфлікт з міжнародної територіальної агресії у внутрішньоукраїнську суперечку. Він намагався використати дві псевдореспубліки на Донбасі як інструмент для того, щоб підірвати внутрішню стабільність, міжнародні відносини та зовнішню політику України. Це той підхід, який ще до 2014 року Кремль втілював впродовж більш ніж двох десятиліть в Грузії та Молдові. Ціною Москви за те, що вона частково відмовилася від плодів своєї гібридної агресії на сході України, було повернення її присутності у всій країні. Коли Кремль зрозумів, що це неможливо, він перейшов до «Плану Б» в підкоренні України, розпочавши традиційне повномасштабне вторгнення.
Путін зміг продиктувати умови, які дозволили йому використати та продовжити свою агресію 2014 року. Навіть якщо західні лідери й посередники самі повірили у власні високі фрази про «мирне врегулювання», «зміцнення довіри» і «сприяння діалогу», об’єктивно вони лише уможливили побудову димової завіси, за якою жертва агресії залишалася сам на сам з агресором. Москва сприйняла західні спроби зближення як прояв слабкості.
