Війна Росії проти України перетворилася на суцільний тероризм, – Енн Епплбом
Російські військові тероризують не лише цивільне населення. Вони також націлені на закони та цінності, які захищають права людини. Про це пише для The Atlantic американська журналістка і лауреатка Пулітцерівської премії Енн Епплбом. Наводимо скорочений переклад тексту.
Війна в Україні зараз має інший характер, ніж більшість війн, які ми бачили у цьому столітті. На сході країни солдати з обох боків від вже досить чіткої лінії фронту борються за контроль над територією. Але в інших частинах України відбувається щось інше, що менше схоже на війну та більше на численні терористичні акти. Згідно з кримінальним кодексом США, терористичні акти – це "насильницькі дії" з такими цілями: залякати чи примусити до певних дій цивільне населення; вплинути на політику уряду через залякування чи примус або ж вплинути на поведінку уряду шляхом масового знищення, вбивств чи викрадень.
Якщо тероризм визначається як кампанія залякування із застосуванням насильства, то обстріл Сергіївки на Одещині був тероризмом. Як і обстріл Кременчука, коли чергова протикорабельна ракета Х-22 влучила в торговий центр, вбивши щонайменше 20 людей. Тероризмом також можна назвати неодноразове застосування касетних боєприпасів у житлових районах Харкова, бомб, що розлітаються на сотні уламків, спричиняючи смерть та каліцтва, залишаючи сліди на дитячих майданчиках та у дворах. Тероризм також слушне слово для удару по Часовому Яру, де кілька ракет знищили п'ятиповерховий житловий будинок, а рятувальні служби витратили багато годин на те, щоб дістати постраждалих з-під завалів.
Росія не переслідувала традиційних воєнних цілей в жодному з цих місць. Піхотний наступ на Сергіївку чи Кременчук не ведеться. Запланована Росією окупація Харкова провалилася кілька місяців тому. Немає жодного сценарію, за якого житловий будинок у Часовому Яру становив би загрозу для Росії чи росіян, не кажучи вже про російську армію.
Натомість мета ударів по цих місцях – посіяти страх і гнів у місцевих жителів і українців по всій країні. Можливо, кінцева мета – переконати Україну припинити бойові дії, хоча, як це було у Великій Британії під час Другої світової війни, бомбардування мирного населення, схоже, мають зворотний ефект. З плином часу багато українців звикли до атак і стали рішучішими, щоб протистояти їм. В Одеському міському саду люди продовжують пити каву і навіть не переривають розмови, коли лунають сирени повітряної тривоги.
Але якщо ракетні обстріли не є частиною "війни", як ми зазвичай її розуміємо, це не означає, що вони не мають мети. Навпаки, вони спрямовані на досягнення кількох цілей. Однією з них може бути переконання людей виїхати, стати біженцями, стати тягарем і, можливо, політичною проблемою для сусідів України. Також, обстрілюючи мирні міста, Росія намагається зробити українців бідними, перешкодити їм відновитися, послабити їхню державу, переконати співвітчизників, які перебувають за кордоном, не повертатися додому. Хто захоче повернутися до країни, де у вечірніх новинах показують, як чергова ракета падає на черговий житловий будинок чи торговий центр? Хто вкладатиме гроші в місця з розбитими дахами та вікнами? Посіяти такі сумніви – класична мета тероризму.
Читайте також: Енн Епплбом: війна в Україні не закінчиться, доки Путін не програє
Ми, американці та європейці, звикли думати, що тероризм – це щось, пов'язане з бомбами, зробленими з мінеральних добрив, чи з саморобною зброєю. А терористи – це маргінальні екстремісти, які діють у нерегулярних бандах. Коли ми говоримо про спонсорований державою тероризм, то зазвичай маємо на увазі підпільні групи, які таємно підтримуються визнаною державою, як, наприклад, Іран підтримує "Хезболлу". Але війна Росії в Україні стирає різницю між усіма цими поняттями – "тероризмом", "спонсорованим державою тероризмом" і "воєнними злочинами", оскільки в обстрілах Сергіївки, Кременчука чи Харкова немає нічого таємного, конспірологічного чи маргінального.
Натомість Росія, легітимна, визнана світова держава – постійний член Ради Безпеки ООН – вдається до постійного, повторюваного, очевидного терористичного насильства проти цивільного населення. Ці атаки не є помилкою чи випадковістю. Літаки з ракетами можна відстежити на радарах. Іноді Москва виступає зі спростуваннями, називаючи обстріли торгового центру чи інші цивільні об'єкти "фейками", і жодних вибачень. Російська армія не карає вбивць. Навпаки, президент Росії Путін уже нагородив медалями бригаду, яка скоїла багато звірств у Бучі.
Насправді російські ракети націлені не тільки на випадкових людей, магазини, медичні установи, домашніх тварин. Вони також спрямовані проти всього апарату міжнародного права, що регулює воєнні злочини, права людини та тероризм. Кожною бомбою, яку російські війська свідомо скидають на житловий будинок, кожною ракетою, яку вони спрямовують на школу чи лікарню, вони демонструють свою зневагу до глобальних інституцій, до яких Росія колись так відчайдушно прагнула приєднатися. Українські та міжнародні юристи та прокурори, які збирають докази, зрештою, зможуть порушити не одну чи дві, а тисячі справ про воєнні злочини. Російська війна проти України безпрецедентна. Тому справедливість теж повинна бути безпрецедентною.
Чи можемо ми зробити більше? Президент України Володимир Зеленський назвав Росію "терористичною державою", а інші впливові чиновники, включно з членами Сенату США, закликали Сполучені Штати та Європу офіційно присвоїти Росії такий статус. Це призвело б до серйозних юридичних наслідків, зокрема для російських компаній та інших організацій, які ще не перебувають під санкціями. Головний аргумент проти цієї ідеї нетривіальний: Росія надто велика, щоб викреслити її зі світової економіки або виключити з міжнародного діалогу. Але не менш важливо називати речі своїми іменами, звикати до нових складних ідей та вчитися давати їм раду. Нині Росія щодня здійснює терористичні акти. Це матиме наслідки для хиткої структури міжнародних законів та практик, покликаних запобігати таким діям.
І не лише для законів і структур. Правда в тому, що російські війська б’ють по цінностях, на які спираються ці міжнародні інститути, по принципах і навіть емоціях, які спонукали людей створити всі ці організації. Співчуття, людяність, інстинкт, що діти не заслуговують бути жертвами війни, розуміння, що люди, які не завдають шкоди вам чи вашому народу, заслуговують на нормальне життя – всі ці моральні постулати були відкинуті армією, яка вирішила створювати безглузді, жорстокі, особисті трагедії, одну за одною.
