Волонтери запустили пілотний тренінг молодших командирів піхотних підрозділів

Якщо хтось ще пам'ятає, ми у «першу війну» займалися навчанням кулеметників великого калібру (12,7) в зоні бойових дій. Без отих всіх формальностей, бюрократії та РККАшкої паперовості. Це було навчання для піхотного використовування ДШКМ-ТК. Понад 6 років.

Навчання людей з передової та практичні заняття — як закріплення — на передовій. Як на мій хлопський розум, результати були хороші. Вони й досі дають непогані результати на фронті. Програму навчання включили в курс навчання сухопутних військ, а потім прийшов Хомчак, і це стало підпільно.

Від початку вторгнення, так званої другої війни, більше ніж чотири місяці були достатньо важкі. Спочатку прийшлося побігати навколо Харкова з гранатометами, потім подвіжувати під кордоном та на ізюмському напрямку. За сумісництвом допомагаючи піхоті та артилеристам на Слобожанщині. Дуже велике навантаження, але це допомагало (і допомагає) не зірватися у прірву зрадоньки та деструктивних емоцій.

Періодично траплялися різні ролики та «разаблачєнія» про голих босих і ненавчених. Довго казати, нема чого слухати, але моя особиста думка, що дуже багато біди на фронті від недовіри. Недовіра і невпевненість.

Коли є знання, коли є впевненість у своїх знаннях, у побратимах та командирах, то найважливіша ланка в військах — вона, як цемент. Коли у командира відділення є розуміння та знання, є достатньо інформації та базових знань, щоб приймати рішення, то всі його підлеглі довіряють йому і знають, що робити.

Фото: Роман Донік/site.ua

Піхотне відділення — це саме і є цементувальним розчином лінії оборони. І коли цей розчин не тримається докупи, то може посипатися вся складна конструкція. Як зазвичай і буває. Відходить без наказу одне відділення, і все починається сипатися, як картковий будинок. А потім відкриті фланги, суміжникам заходять у тили, словом, багато біди трапляється, коли люди просто невпевнені в тих, хто поряд, та у своїх командирах.

При чому це може відбуватися з абсолютно нормальними та патріотичними людьми. Просто недостатньо знань та інформації для прийняття рішень. Недостатньо досвіду та розуміння, як всі ці знання працюють в піхотному бою. А найважливіше, як дожити до того піхотного бою. Бо одне діло в перші дні кришити із засідок колони, і зовсім інше — відбивати атаки в піхотному порядку.

Сказати, що зараз ніхто нікого не вчить, було б неправдою. Вчать всюди, де є можливість. Всі навчальні потужності працюють. Але все упирається в те, що треба навчати багато людей та у стислі строки. Бо війна. А у нас проблема як з навчальними методиками, так і з викладачами-інструкторами.

Курси молодших командирів на 2+1,5 місяці, які й в мирний час не дуже добре працювали, зараз взагалі захлинаються. Нема часу. Академічне навчання не розраховане на інтенсив. Дуже багато води, дуже багато затягнутості, правил і паперів. Усі намагаються скоротити терміні, стискаючи програми по максимуму. Але майже завжди це впливає на якість навчання.

Фото: Роман Донік/site.ua

Крім того, є ще проблема, на яку не дуже зважає більшість кадрових професійних військових. Зараз молодшими командирами (відділення та навіть взводу) стають люди, які ще пів року тому не могли уявити, що будуть не те що воювати, а навіть служити. Просто в них є відповідні розумові здібності та якості лідерів.

Вони, по суті, неформальні лідери та командири без будь-яких знань. Дуже часто на фронті вони просто вигадують щось та придумують велосипед. І це дуже погано працює, особливо у взаємодії з іншими підрозділами.

А війна — це насамперед змагання помилок. Пам'ятаєте, як раніше жартували: "проїбав — убило"? Зараз це тяжка та трагічна реальність. Через яку гинуть чудові люди, просто не маючи відповідних знань, які збільшують шанси на виживання та організовану перемогу.

Знову до суті. Ми звернулися з пропозицією до головнокомандувача, щоб всі передові напрацювання з навчання людей реалізувати на практиці в одному місці у взаємодії з викладачами та сержантами-інструкторами. В умовах, наближених до бойових.

Фото: Роман Донік/site.ua

Умовно кажучи, навчити вчорашніх цивільних, які зараз неформальні лідери в підрозділах, не просто базових знань, а й підготувати з них командирів відділень, які самі зможуть навчати своїх людей.

Ми запропонували відкинути всю воду та академічність мирного часу й навчати прикладних речей з досвіду АТО/ООС та "другої війни". Зовсім спрощено, як приклад: приведення автомата до нормального бою ми вчимо не так, як "академіки" на полігонах. На 100 метрів по пристрільній мішені. А на 25 по аркушу а4, або по віддаленій цілі. Бо не буде на фронті ні полігону, ні мішені. А камінь або папір буде.

Коротко кажучи, ми здобули підтримку від Залужного, від командувача одного ОУВ та від начальника одного з військових вишів. У нас на курсах найкрутіший викладач (хто не згоден, доведіть ділом), морський піхотинець та у минулому викладач академії з вогневої підготовки. З досвідом вже й цього періоду. У двобої з російським танком дістав контузію та після відновлення займається бойовою підготовкою. Сержанти-інструктори, як боги, які мають досвід та мотивацію і впахують з віддачею на 200%. Та трошки нашої інструкторської групи.

Щоб нікого не нервувати, назвали те все пілотними тренінгами молодших командирів піхотних підрозділів та скоро вийдемо на перший випуск. Програма затверджена, методика авторська, все фіксується для того, щоб коли буде найкращий результат, клонувати все те. Щоправда, як клонувати людей, я не знаю. Хоча маю надію, що все вийде, бо нам щастить з гарними людьми.

Дуже відповідально підійшов до відбору "курсантів" командир однієї з бригад ТРО, яка вже частково воює. Просто є розуміння, що за три тижні отримає фахівців, на порядок підготовленіших, ніж були, і це суттєво підсилить роти, а може, й батальйон на фронті.

Навчальні засоби зв'язку та спостереження — допомога волонтерів)). От так потихеньку, з повною самовіддачею, і переможемо.

піхота зсу волонтери військові навчання