Стійкість Укрзалізниці в умовах війни – дивовижна, – The Economist
The Economist пише про те, що Укрзалізниця відновила сполучення з Краматорськом і дивується здатності української залізничної мережі тримати удар під час війни. Наводимо переклад тексту.
Центральний залізничний вокзал Києва – величний зразок радянської неокласичної архітектури, з високими арками та гранітною плиткою. У перші дні війни тисячі жителів столиці, які відчайдушно намагалися врятуватися від повномасштабного російського вторгнення, спали тут на підлозі, чекаючи на наступний потяг на захід.
Тепер тут розповідають щасливіші історії. 14 жовтня Аліна, молода жінка з букетом синьо-жовтих квітів, стояла в головному залі й чекала на зустріч зі своєю сестрою, яка евакуювалася до Польщі. "Я не бачила її вісім місяців", – сказала вона, ледь стримуючи сльози.
Тим часом на першій колії Укрзалізниця готувалася до відправлення першого поїзда до Краматорська. 8 квітня залізнична станція Краматорська зазнала ракетного обстрілу з боку Росії. Ракетний удар був завданий по натовпу мирних людей, які рятувалися від російського наступу. Загинуло шістдесят осіб, зокрема семеро дітей. Жахливо, але російські солдати написали на корпусі ракети слова "для дітей".
Зараз залізнична лінія знову запрацювала, і на ній курсує один з найновіших та найшвидших поїздів Укрзалізниці, який може розвивати швидкість 140 км/год. "Ми заздалегідь здійснили позапланову поїздку, щоб перевірити, що колії не заміновані", – сказав Олександр Шевченко, заступник керівника із комунікацій та маркетингу пасажирського напрямку Укрзалізниці.
Для цього потяг пішов в обхід підірваного росіянами мосту. Така зміна маршруту стала можливою завдяки тому, що залізнична мережа завдовжки 20 000 км, яку Україна успадкувала з радянських часів, є досить потужною. На залізницю припадає дуже велика частка міжміських перевезень у країні. Ще до війни близько половини наземних пасажиро-кілометрів припадало на залізницю, що було набагато вищим показником, ніж у Німеччині чи Франції, попри меншу кількість колій.
Малюнок для машиністів. "Машиністи Hyundai Rotem дорогою з Краматорська згадують, як потрапили під обстріл під Васильковим 24 лютого: наші тоді збили ворожий літак, а той випустив боєприпас навмання, лягло поруч, але не зачепило. Невдовзі після, потік біженців вже був таким, що довелося приймати з рук мами на платформи по Дарниці її дитину прямо в кабіну машиніста через вікно. Двері вагонів зачиняли вручну, автоматика вже не справлялася. Дівчинка дорогою до Львова намалювала малюнок, який і досі лежить у машиністів на пульті керування. Не приберуть до самої перемоги", – написав у фейсбуці Олександр Шевченко.
Коли почалася війна, потяги перетворилися на робочих конячок в евакуації біженців, перевозячи мільйони українців до польського та угорського кордонів. Відтоді як небо стало надто небезпечним для літаків, поїзди набули ще більшої логістичної ваги. Диспетчери безперервно їздять лініями, перенаправляючи поїзди, коли колії пошкоджені. Майже всім локомотивам та половині пасажирських вагонів уже понад 40 років, але закупівля нових вагонів та електрифікація більшої кількості колій були відкладені на користь термінових ремонтів.
Залізниця також набула нових функцій, як-от перевезення високопосадовців, які приїжджають з візитами. Оскільки українські аеропорти закриті, потяги стали стандартним способом дістатися до Києва для іноземних міністрів та президентів. Залізничники називають це "залізною дипломатією".
Вікторія та її сестра поверталися додому, до сусіднього з Краматорськом Слов'янська. У липні, під час російського наступу, Слов'янськ опинився всього за декілька кілометрів від лінії фронту і зазнавав нещадних обстрілів. Відтоді Україна відкинула росіян на 20 км назад. "Ми залишаємося тут, тому що нам більше нікуди йти", – сказала Вікторія.
Але відновлений маршрут має попит, каже Олександр Шевченко. Вже на другий день кількість пасажирів зросла з 49 до понад 300. Зараз у нього є інші проблеми. 17 жовтня російські безпілотники завдали удару по електричній інфраструктурі біля центрального залізничного вокзалу Києва. Пасажири застрягли в укриттях, ризикуючи пропустити свої відправлення. Але поїзди, за словами Шевченка, не чекали, вони відправилися вчасно.
"Під час війни має бути щось передбачуване", – каже Олександр Шевченко.
