Том Купер: результат «ракетного наступу Суровікіна» матиме прямий вплив на розвиток подій на полі бою

Сьогодні я спробую охопити — або принаймні почати охоплювати — хоча б найважливіші події, що стосуються війни в Україні за минулі 2-3 тижні. Почну з повітряної війни, бо вона впливає на всі бойові дії.

Зверніть увагу, що після чималої перерви мій звіт стосуватиметься трохи «застарілих» тем: для того, щоб дійти до найактуальніших подій, мені доведеться написати кілька таких звітів..

Сєрґєй Суровікін

8 жовтня 2022 року, одразу після оголошення «мобілізації 300 000 (за версією шойґу) або 1 000 000 (інші джерела) резервістів» Путін призначив нового командира ЗС РФ (та «союзних») в Україні: Сєрґєя Суровікіна.

На відміну від попередніх офіцерів на цій посаді, Суровікін — офіцер із «принаймні чимось схожим» на досвід у службі в повітряних силах. Щоравда, більшість часу він служив у мотострілецьких військах ЗС РФ, а потім, від червня 2016 до літа 2017 року був командиром російської групи військ у Сирії. Від того моменту його карʼєра стає «цікавою».

З книги «Московська гра в покер» [книга авторства Тома Купера, що розповідає про російське втручання у сирійську війну 2015-2017 років — ред.] ясно: за час перебування в Сирії Суровікіну вдалося організувати кілька моментів. Він обʼєднав командування російських, асадистських та іранських сил у країні (вона почали серйозно узгоджувати між собою операції, замість того, щоб вести кожен власну війну, як було перед тим); зорієнтував військово-космічні частини російських сил у Сирії на те, щоби вони перешкоджали надходженню боєприпасів із Туреччини для повстанців у прикордонних районах; а також «успішно» провів кампанію навмисного приниження цивільної влади — так, що вона перестала функціонувати.

У результаті повстанці не змогли сформувати складів боєприпасів усередині країни; десятки тисяч сирійців стали біженцями в Туреччині; а повстанці змушені були відступити у північно-західне місто Ітліб. Не дивно, що в листопаді 2017 року Суровікіна було призначено командиром російських військово-космічних сил (ВКС). На мою думку, завдяки цьому призначенню він краще розібрався в ситуації всередині цієї групи військ і зрозумів можливості сучасної військової авіації, а також оцінив арсенал балістичних та крилатих ракет у ВКС РФ. В усьому цьому Суровікін розбирається краще, ніж попередні російські командири військ РФ в Україні. Розуміння Суровікіна, як вести війну за допомогою цих засобів, можна назвати «притомним». Але найважливіше, що Путін знає: на Суровікіна можна покластися й очікувати від нього бажаних результатів, а отже — є сенс дозволити йому командувати на власний розсуд, без постійного мікроменеджменту. Не дивно, що буквально на наступний день після прийняття на себе командування збройними силами РФ суровікін розпочав «ракетний наступ» на Україну.

СТРАТЕГІЯ

Суть стратегії Суровікіна зрозуміла, він її «випробував» у Сирії впродовж 2015-2017 років: унеможливити нормальне управління країною для керівництва держави; зробити життя цивільного населення якомога нестерпнішим — адже це деморалізує захисників на фронтах, ба навіть вбиває волю боротися. А це останнє особливо важливе, враховуючи, що

а) росіяни за вісім місяців так і не спромоглися зупинити потік західної зброї та боєприпасів в Україну, а також

б) росіянам вкрай важливо виграти час для поповнення втрат у своїх військах.

Час від часу за минулі вісім місяців ми ставали свідками досить обмежених спроб росіян перекрити потік західного озброєння для ЗСУ — вони обстрілювали залізничні вузли, склади БК та великі підприємства, що обслуговують і ремонтують важке озброєння для українських вояків. Загалом, не можна сказати, що росіяни зовсім нічого тут не зробили: вони потратили багато снарядів — щоправда, з малою користю. Навіть якщо якоїсь шкоди і було завдано, про загальну марність цих зусиль найбільш промовисто свідчать успішні контрнаступи ЗСУ на півночі Херсонщини та на сході Харківщини минулого та цього місяця.

Ці контрнаступи фактично завершили знищення «довоєнних» ЗС РФ, тобто збройних сил росії в тому стані, як вони вступали у війну. І хоча невідома точна кількість втрат убитими — 60 чи 90 тисяч — а також пораненими (озвучиють приблизно такі самі цифри), можна з певністю стверджувати, що росіяни втратили близько 50% особового складу та обладнання тих підрозділів, які починали цю війну. Саме через це путін змушений був оголосити мобілізацію..

Чому це «очевидно»?

Подивіться на статистику, яку подають організації, що рахують візуально підтверджені втрати (на кшталт блогу Oryx, до прикладу): з неї чітко зрозуміло, що станом на 15 вересня ЗС рф втратили близько 50% довоєнного запасу основних бойових танків (ОБТ) Т-72, Т-80 і Т-90. Докази у поєднанні з оцінками російських втрат у артилерії вказують на подібні результати.

Далі, зауважте, – Росії знадобиться час для зняття зі зберігання техніки та артилерії з глибоких комор, а також для відновлення їхньої боєздатності, навчання нових екіпажів, формування нових чи відновлених побитих підрозділів – а тоді ще й на доправлення їх до України. Зверніть увагу, що ще в травні притомний російський військовий аналітик, полковник у відставці Міхаіл Ходарьонок пояснював, що утворення, навчання та оснащення нової бронетанкової дивізії займає 90 днів (до речі, Ходарьонок ще до вторгнення попереджував, що Росія не здатна перемогти, а коли він почав ставити незручні питання на каналі "Росія-1", то йому швидко закрили рота) [це не завадило йому вже після вторгнення 24 лютого повернутися до рос-ЗМІ та почати розхвалювати російську армію – перекл.].

Отже, підіб’ємо підсумки: вторинною метою поточного повітряного терору проти української енергомережі є спроба «виграти час». Зокрема, шляхом уповільнення темпів відновлення української економіки та логістики; затримати, відтермінувати, або хоч сповільнити наступну українську контратаку, аж доки нещодавно мобілізовані резервісти не будуть «готові».

ВИБІР ЦІЛЕЙ

На відміну від Сирії, де територія, що зазнавала ударів, була порівняно малою (менше 120 км від, скажімо, головної російської авіабази Хмеймім до Алепо, що на сході), Україна – величезна. Особливо якщо порівнювати її з Сирією 2015–2017 років:

– тоді ЗС рф мали «розкіш» – можливість пускати десятки балістичних та крилатих ракет, що завдавали удару по дуже дрібним цілям (до 60% використаних ракет не спрацьовували), а ПКС рф могли виконувати десятки тисяч авіаударів і фактично нікуди не влучати – але їм не заважали системи протиповітряної оборони повстанців, бо їх у них просто не було;

– проте, мали й успіх, адже могли знову й знову завдавати удару по тим самим цілям впродовж тривалого часу, перш ніж їм вдавалося потрапити куди треба, а ще

– на відміну від Сирії 2015–2017 рр., де було достатньо вибити лише кілька ліній електропередач, одну електростанцію, дві системи водопостачання та ще кілька складів із провізією (і навіть на це в росіян пішло десь шість місяців)

– в Україні у 2022 році такі, насправді, незначні зусилля не дали б результату. І якщо не з якихось інших причин, то через те, що росія більше не має у розпорядженні необхідної кількості балістичних та крилатих ракет: у перші вісім місяців війни вони витратили надто багато відповідних запасів.

Через це і виникла потреба в альтернативі: банальна логіка вказує, що натомість Росія може перешкоджати роботі усіх таких установ – обмеживши їм енергопостачання.

Це очевидно: росіяни не можуть бомбити атомні станції. Як не з інших причин, то через те, що через імовірні витоки радіації швидко розповсюдилася б на територію Росії, крім того, що, звісно, насамперед забруднила б значні частини України. Однак вони можуть атакувати газові та вугільні теплоелектростанції (ТЕЦ – їхнє число обмежене, їх десь 15–16), а також гідроелектростанції (ГЕС). Навіть простіше – та більш перспективно – бомбити енергомережі: вони розкидані по всій країні, тож і захищені слабше, ніж ТЕЦ і ГЕС. Дійсно, бити по енергомережах – найпростіший спосіб досягнення поставленої задачі: відповідно, першочерговою ціллю цієї «ракетної війни» є об’єкти української енергетичної інфраструктури.

Це було очевидно ще в перший день масованої атаки 10 жовтня, коли росіяни завдали серію ударів балістичними та крилатими ракетами, а також тим, що українці називають «дронами-камікадзе», – тобто іранськими «баражуючими боєприпасами» Shahed-131 i Shahed-136 – по таких об’єктах (до прикладу):

– ТЕЦ-5, TЕЦ-6, Дарницька ТЕЦ і Трипільська ТЕЦ – на Київщині та в столиці;
– Львівська ТЕЦ-1;
– Бурштинська ТЕЦ;
– Дніпровська ТЕЦ;
– Криворізька ТЕЦ та по подібних об’єктах.

На додачу до того, вони стріляли по трансформаторним станціям та підстанціям. Приміром, по Вокзальній, Хмельницькій, Тернопільській, Львівській, Кремечуцькій та ще двом у районі Харкова.

Імовірно – якщо вірити заявам українців – вони збивають 50–60% випущених ракет та БПЛА (а вони надають предостатньо доказів до багатьох своїх заяв). Однак, не сумніваюся, що достатня кількість ракет все ж «пробивається» та завдає ударів, що призводить до проблем в останні 12 днів. Насамперед, після майже двох тижнів цієї «ракетної війни», ніхто не сумнівається, що вона завдає суттєвих втрат і українській системі енергопостачання, і енергомережам. В останні два дні український уряд був змушений до впровадження вимкнень електропостачання. Потреба у таких заходах пов’язана і з ремонтними роботами, і зі зменшенням навантаження на ТЕЦ та ГЕС, які досі працюють.

Сподіваюся, мені не треба пояснювати, як саме це заважає сукупним зусиллям України щодо продовження ведення цієї війни.

… а ще, якої саме безглуздої помилки припустився Захід, який в останні вісім місяців так і не «зібрав раму» й не організував поставку до України передових систем ППО..

ЗАСОБИ

За винятком, між іншим критично низької, певної кількості балістичних ракет «Іскандер», Х-101 і Х-555, що запускаються з повітря та крилатих ракет «Калібр», що запускаються з води, Суровікін сьогодні може застосовувати дрони-камікадзе іранського виробництва. (БПЛА, попередньо запрограмовані на нанесення удару по обраних координатах), зокрема Shahed-136; та, мабуть, Shahed-131.

Вивчаючи відомі серії іранських дронів-камікадзе, уламки яких наразі були знайдені в Україні, колега з Румунії порахував, що Росія наразі має близько 90 одних лише Шахед-136. Ця кількість, ймовірно, збільшиться, оскільки Іран, незважаючи на всі можливі заперечення офіційного Тегерана, найпевніше, незабаром відправить чергову партію до москви.

Окрім того, після візиту першого віце-президента Ірану, двох високопосадовців КВІР та офіційного представника Вищої ради національної безпеки до Москви 6 жовтня з’явилися повідомлення про те, що Ірану не вдалося доставити балістичні ракети Fateh і Zolfaghar до росії. Іншими словами: на відміну від Путіна з його безсистемним військовим мікроуправлінням та дворнікова з його кривавими лобовими атаками, комусь на зразок Суровікіна, ймовірно, доведеться зрозуміти наскільки обмеженими є власні сили і діяти інакше; також ймовірно, йому доведеться подбати про змістовне використання наявних активів.

ПОВІТРЯНІ БОЇ

Є непрямі докази того, що цей «ракетний наступ Суровікіна» приніс "корисний побічний ефект”: він змусив українські ВПС підняти свої перехоплювачі. Українські МіГ-29 і Су-27 є «першою лінією» протиповітряної оборони країни, інструментом, який зазвичай першим вражає російські крилаті ракети та БПЛА, і вони уже збили кілька крилатих ракет та «Шахедів».

Коли українські перехоплювачі зайняті вильотами на перехоплення [ракет чи дронів – перекл.], вони не можуть завдавати ударів з AGM-88 HARM [американська високошвидкісна протирадіолокаційна ракета, з дальністю понад 100 км і до 300 км – перекл.] по російській ППО, як вони це робили у вересні в районі Херсона (і то досить успішно: повідомляли про 30 влучень у «Буки», «Панцири» та С-300ті). Крім того, коли українські перехоплювачі зайняті пошуком і відстрілом крилатих ракет, що наближаються, вони наражаються на російські перехоплювачі та ракети «земля-повітря» великої дальності.

Майже «не дивно», що на додаток до підтвердженої втрати двох українських перехоплювачів у вересні, з Росії з’явилися повідомлення про те, що 12 жовтня 2022 року український Су-27 (і/або ще один Су-24) був збитий зенітно-ракетними системами С-300В4 з використанням 40Н6 або 48Н6ДМ, ракет великої дальності за 217 км. Сумнівно, але деякі росіяни стверджують, що це сталося, коли цей реактивний літак (чи реактивні літаки) був (були) задіяний/і в авіаударі по цілях у районі Білгорода: однак у мене є сумніви щодо цього.

Понад те: дехто стверджує, що насправді «вбивцею» виявився один із прототипів Су-57, який використовував ракету «повітря-повітря» Р-37М. Щиро кажучи, я не довіряю жодним повідомленням про бойові дії Су-57: принаймні я не бачив жодних підтверджень тому, що вони фактично здатні вести будь-які бойові дії взагалі (і навіть не навчальні дії з бойовою зброєю); ВКС може мати шість із них у вигляді “готові до випробувань”.

Але ракету Р-37М також можна задіювати з МіГ-31 та/або Су-35С; вона має, заявлений, теоретичний максимальний радіус дії 400 км (якщо випускати з великої висоти та на високій швидкості); і одна з них потрапила на відео, зняте українськими цивільними в районі Івано-Франківська два тижні тому. …. не забуваймо, що катастрофа МіГ-31 із 790-го ВАП на АБ Бельбек, на окупованому Кримському півострові, ще 1 жовтня, підтвердила, що ВКС не лише здійснює інтенсивне бойове повітряне патрулювання ними, але й фактично розгорнули їх «так близько» до лінії фронту.

Загалом можна не сумніватися, що результат «ракетного наступу Суровікіна» матиме прямий вплив на розвиток подій на полі бою. Що довше це триватиме, чим довше Росія виявиться здатною підтримувати ці дії, то більшої шкоди зазнає Україна; чим більшої шкоди зазнає Україна, тим більше часу знадобиться її збройним силам, щоб проводити контрнаступ... і тим довше триватиме війна, в якій буде ще більше страждань серед мирного населення [питання лише, наскільки довго Росія зможе таку війну підтримувати – ред.].

Оригінал – тут, повний переклад на фейсбук-сторінці Ростислава Семківа.

ракетний терор стратегія рф обстріл інфраструктури суровікін