Нарешті майже всі стали українцями: дуже показове опитування щодо мови та ідентичності

Мова

Останнє опитування було в травні 2017 року, тому порівняння нових даних із попередніми дає змогу оцінити зміни за останні п'ять років, а особливо за минулі десять місяців – бо можна припустити, що найбільші зміни спричинила саме повномасштабна війна.

Кулик називає найважливішою зміною різке збільшення частки респондентів, які (кажуть, що) говорять у повсякденному житті переважно українською мовою, та відповідне зменшення частки російськомовців. У грудні 2022-го 41% респондентів сказали, що спілкуються тільки українською мовою, ще 17% – "у більшості ситуацій" українською, натомість тільки російською говорять 6%, а переважно російською – 9% (ще 24% сказали, що вживають обидві мови "рівною мірою"). Порівняно з 2017-м частка повних і переважних україномовців збільшилася на 8%, а частка російськомовців зменшилася аж на 11%. Ще більше вражає реґіональний розподіл: навіть на сході та півдні, судячи з відповідей, україномовців тепер не менше, ніж російськомовців (29% проти 27%).

Наступне запитання було про мову/и спілкування в родині.

Отже, вдома з родиною тільки українською спілкуються 50% респондентів, переважно українською – 12%, обома мовами порівну – 19%, тільки або переважно російською – 16%, іншими мовами – 2%. Це істотна зміна проти 2017 року, коли тільки або переважно українською спілкувалися 51%, а тільки або переважно російською – 25%.

Не менш важлива зміна полягає в тому, що тепер на роботі чи навчанні спілкуються українською не менше, ніж удома, а навіть трохи більше: про вживання тільки або переважно її заявили 68% тих, що працюють, а російської – 11%. Тобто робота нарешті перестала бути місцем, де україномовних людей змушують говорити цілком або почасти російською, задовольняючи побажання начальства, клієнтів або інерційних уявлень про те, як належить говорити в цій ділянці. І вдома, й на роботі трохи більше говорять українською не лише респонденти понад 60 років, а й ті, кому ще немає 30, тобто народжені й виховані в незалежній Україні й менше піддані русифікаційному тискові, який найбільше тяжів над тими, кому від 30 до 50

Користування інтернетом відрізняється від двох інших аналізованих практик не лише тим, що в ньому більший ухил на користь молодших і заможніших, а й тим, що в ньому більше інших мов, крім української та російської, тобто насамперед англійської (серед найзаможніших респондентів про використання "іншої мови" заявили аж 10%). Але навіть за цих умов декларована частка української мови ("тільки" та "переважно") становить 52% і в багато разів перевищує частку російської (6%), тоді як 38% заявили про використання обох мов рівною мірою. Це напевно не відповідає фактичному становищу, але свідчить про намір уживати більше української.

Також КМІС запитав респондентів, чи вважають вони важливими для громадян України українську та російську мови – і якщо так, то чому. Це були два окремі запитання зі своїми списками можливих причин, які відбивають поширені суспільні уявлення про те, які ролі ці мови виконують. Перед тим востаннє КМІС на прохання Володимира Кулика ставив ці запитання у вересні 2014 року.

Головне, що змінилося за ці вісім років (і особливо за останні десять місяців) – це різке збільшення частки людей, які вважають російську мову взагалі неважливою: нині їх аж 58%, тоді як 2014-го було 9%. Прикметно, що так уважають навіть 46% мешканців півдня та сходу й 35% людей, які самі спілкуються переважно російською, але, вочевидь, не вважають це причиною не підтримувати звуження її суспільного обігу.

З тих, хто все ще вважає російську мову важливою, найбільше респондентів указали на її ролі "мови, яку в Україні майже всі розуміють" та "мови більшості людей у східних областях України". Їх назвали по 14% респондентів. Вісім років тому першу роль назвали як причину важливості 59%, а другу – 31%.

Натомість українську мову вважає неважливою тільки 1% респондентів. Головною причиною важливості називають її роль як державної мови (76%), далі йдуть ролі "основи незалежності України" (32%) та "мови, яка об'єднує українське суспільство" (23%).

Наступне запитання "як має розвиватися мовна ситуація в Україні в перспективі" – без уточнення, наскільки далекій. Респонденти мають вибір між пануванням однієї з мов (української або російської) та їхнім більш-менш паритетним співіснуванням у двомовній Україні.

2017 року 60% респондентів уважали, що "українська мова має бути основною в усіх сферах спілкування", а 33% – що "Україна має бути двомовною країною". 2022-го за переважну україномовність висловилися 80%, а за двомовність – лише 15%.

Водночас відповіді на інше запитання показують, що переважна більшість респондентів з усіх категорій населення воліють, аби держава ще й проводила політику, спрямовану на зміцнення позицій української мови. Відповідаючи на запитання, що державна політика в мовній сфері має робити "в першу чергу", аж 66% висловилися за варіант "сприяти поширенню української мови в усіх сферах життя" – і тільки 6% назвали пріоритетним "вирішити питання щодо статусу російської мови" (ще 17% вибрали захист прав національних меншин). 2017 року співвідношення голосів між першими двома варіантами було 61% на 20%, а 2014-го – 46% на 34%. Тепер навіть на сході та півдні 55% висловлюються за поширення української мови й лише 8% – за підвищення статусу російської.

Переважна більшість українців бажає вживання в публічній сфері саме української мови та зобов'язання працівників цієї сфери забезпечити можливість її вживання всіма, хто цього бажає. Аж 82% вважають, що в державних установах їхньої місцевості спілкування працівників із відвідувачами має відбуватися українською мовою, проте 11% визнає право вибору відвідувача, а ще 4% досі вважає, що вибирати мову мають працівники установ. Навіть на сході та півдні 72% воліють лише україномовного спілкування, 19% – будь-якої з двох мов на вибір відвідувача, й лише 1% хотіли б, щоб у їхній місцевості державні заклали працювали російською. Це радикальна зміна порівняно з часами запеклої боротьби за статус російської мови як державної чи принаймні реґіональної.

Навіть коли йдеться про приватну сферу обслуговування, аж 63% респондентів уважають, що на всій території України працівники зобов'язані відповідати українською мовою тим відвідувачам, які нею до них звертаються, й лише 25% дотримуються думки, що ті можуть відповідати, як їм зручніше. 2017 року частка прибічників свавілля надавачів послуг була такою самою, але 16% воліли обмежити обов'язок відповідати українською тими місцевостями, де цією мовою говорить більшість населення. Нині таких стало вдвічі менше, тобто переважна більшість респондентів розуміє, що ґарантоване право одержувати послуги державною мовою – навіть поза державним сектором – має поширюватися на всю територію України.

Ідентичність

Три запитання, які стосуються не мови, а ідентичності. У першому респондентів просили сказати, з якою національністю вони "себе пов'язують" (зауважмо, йшлося про акт пов'язування, а не просто факт "належності"). 95% указали українську національність, менш як 2% – російську, 1% – і українську, й російську, а ще 2% – якусь іншу. Порівняно з 2017 роком (тоді, щоправда, питали, ким респонденти "вважають себе за національністю") частка української національності зросла на 7%, натомість частка російської зменшилася на 5%, а подвійної – на 2%. Тепер з українською національністю навіть на півдні та сході пов'язують себе аж 90%, тоді як п'ять років тому було 64%.

Судячи з цих даних, Україна, по суті, перестала бути багатоетнічною державою, бо нетитульні національності становлять усього кілька відсотків населення. Відповідно, етнополітика не відіграватиме помітної ролі в загальнонаціональному політичному процесі, хоч і залишиться чинником в окремих реґіонах та в стосунках України з міжнародними організаціями, перейнятими правами меншин.

Відповіді на два інші запитання проливають світло на чинники зміни ідентифікації за національністю. Відразу після загального запитання про національність респондентам, які вказали українську, російську або подвійну, запропоновано точніше визначити свою ідентичність, розмістивши її на шкалі від чисто української – через різні гібриди – до чисто російської. "Тільки українцями" назвали себе 89%, "тільки росіянами" – 0,6%, а решта вибрали змішані з різним співвідношенням компонентів (здебільшого з перевагою українського).

Тобто серед тих, хто все ще називає себе росіянами, більшість уважає себе також українцями, певно, надаючи першій ідентичності радше етнічного значення, а другій – радше громадянського. Така гібридизація стає для багатьох перехідним етапом до суто української ідентичності, яка спершу є передусім громадянською, а потім поступово набуває також етнокультурного змісту. Можна припустити, що вона характерна й для інших етнічних груп, але розмір вибірки не дозволяє цього ефекту продемонструвати.

Останнє запитання стосувалося критеріїв визначення національності, пропонуючи вибрати поміж спадковим (за національністю батьків або одного з батьків), громадянським ("за країною, в якій живу"), мовним ("за мовою, якою розмовляю") та атитюдним ("за моїм ставленням до цієї національності"). Раніше переважна більшість респондентів указували спадковий критерій – навіть коли змінювали національність з російської на українську, вочевидь керуючись громадянськими міркуваннями. Це посвідчувало тривкість совєтських уявлень про національність як спадкову категорію. Зумовлена повномасштабною російською аґресією національна консолідація ці уявлення суттєво підважила. Якщо 2017 року 68% респондентів заявили, що просто успадкували національність від батьків чи одного з батьків, то 2022-го так сказали всього 48%.

Натомість дуже різко зросло число тих, хто зізнається, що вибрав національність за країною (від 24% до 36%) або за ставленням (від 3% до 7%). Як і можна було очікувати, вибір за країною означає вибір на користь української національності: про нього заявили 38% респондентів, які задекларували цю національність, і лише 9% прибічників російської. Тобто люди дедалі частіше називають себе українцями саме тому, що живуть в Україні, без огляду на походження, і переносять цю громадянську ідентичність на категорію національності, яка традиційно була етнічною.

Це означає, що національність більше не є етнічною категорією, й розподіл за нею не відбиває "етнічного складу населення", як уважають не лише пересічні люди, а й, на жаль, чимало науковців, зокрема й начебто "просунутих" західних. Національність варто вважати етнонаціональною ідентичністю, тобто поєднанням етнічної та національної (громадянської), до того ж із перевагою цією останньої.

Для етнічної ідентичності потрібні інші міри, і з тих, яку вживають у переписах та опитуваннях і яка завдяки цьому є значущою для переважної більшості громадян, найбільше пасує категорія рідної мови. Як багато хто знає, вона відбиває не мовну практику, а мовну чи радше мовно-етнічну ідентичність, – і саме вона найточніше відбиває етнокультурну диференціацію в українському суспільстві, в якому тепер майже всі стали українцями.

Опитування проводилося 4–27 грудня 2022 року, методом телефонних інтерв’ю з використанням комп’ютера опитано 2005 респондентів, які в цей час мешкали на території України (в межах, підконтрольних українській владі до 24 лютого 2022 року). Максимальна похибка результатів опитування становить 2,4%.

соціологія ідентичність українська мова