Дідусь і бабуся опинились на передовій. Пенсіонери прожили десять днів у домі на першій лінії оборони
— Новоселівка, вулиця Шевченка, 21, квартира 2, — називає точну адресу свого колишнього будинку 76-річна Олександра Дубина.
Він розташований біля розтрощеної стели з написом "Чернігів" на виїзді з Новоселівки. Торік у лютому-березні там п’ять тижнів тривали бої за місто.
Дім на три входи, раніше в ньому жило три родини. 24 лютого залишилися тільки баба Шура (так її називають у селі) та дід Василь.
Цей матеріал — частина спільного проєкту ТЕКСТІВ і чернігівської газети "Вість".
Детальну інтерактивну реконструкцію боїв під Новоселівкою дивіться тут.
– О дев’ятій ранку вийшла до курей, — розповідає наша співрозмовниця про перший день вторгнення. — Дивлюсь — на трасі потік машин. Думаю, аварія якась. Але кінця тій черзі немає (то чернігівці поспішно залишали місто – авт.). Зайшла в хату, на мобільному побачила пропущений дзвінок від тітки Люби, передзвонила. А вона у слухавку кричить, плаче. А тоді каже: "Шурочка, війна". Попросила сина вивезти їх у Кобилянку, але той сказав сидіти вдома й не панікувати. Наступного дня прийшли на пагорб військові, баба Шура запросила їх до хати, готувала їм їсти. А вони приносили продукти: свої пайки, сало і м’ясо, які кололи свиней, бо їх не було кому годувати. Найбільшим дефіцитом був хліб.
1 березня, коли ворожа ДРГ спробувала захопити позиції українців, вони з дідом сиділи, притулившись одне до одного на підлозі й навіть не виходили – з усіх боків торохкотіли кулі.
– Я кричала, плакала, молилась, – згадує баба Шура. – Наступного дня над хатою полетіли російські снаряди. Сидимо, дивимося з вікна, як дерева у дворі зносить, як сарай упав. А нам куди? Ні світла, ні зв’язку. Вже і хлопці до нас не приходять. Та я їм ще їсти готувала, гаряченьке носила. 3 березня прилетіло в хату. Чую… Бабах… Летить, тріщить. Очі відкриваємо — живі. Але скло у вікнах потріскалося. А потім і геть повилітало. Карниз зі шторами, штукатурка – все впало, тільки банка зі святою водою на підвіконні залишилася стояти.
Баба Шура згадує, як військові пропонували їх вивезти (серед них був комбриг 1-ї танкової бригади Леонід Хода, який керував обороною на тій ділянці — авт.). Але відмовилися, просиділи в погребі ще ніч.
Уранці вона таки наважилася залишити будинок – узяла документи й пішла з паличкою вздовж траси. Військові дорогою її забрали, завезли до онуків у Чернігів. Дід услід велосипедом приїхав. Їхня хата згоріла наступного дня, 6 березня.
З господарства залишилося лише дві курки й півень. Зо два десятки курей загинули, пес пішов з військовими, коли ті відступали, коти теж не повернулися. Зараз подружжя живе в Кобилянці в батьківській хаті.
