Селянин упізнав російського солдата, що його катував, і свідчив проти нього в суді
38-річний Олександр Марусик 13 березня 2022 року їхав з сусідом Сергієм Колупайком з села Вознесенського до Петрушина, щоб забрати звідти його сім’ю. Обидва села розташовані в радіусі 20 км від Чернігова і були окуповані російською армією з 24 лютого до 31 березня, відстань між ними - близько десяти км.
Неподалік Петрушина їхні “жигулі” на дорозі обстріляли росіяни. Обоє чоловіків вижили, але лише одному з них вдалося повернутися додому, переживши страшні тортури.
Цей матеріал — частина спільного проєкту ТЕКСТІВ і чернігівської газети "Вість".
Детальну інтерактивну реконструкцію боїв під Новоселівкою дивіться тут.
Поранили Олександра в ногу, Сергія в лопатку. Чоловіки виповзли з "копійки", щоб сховатися під машиною. Але окупанти скрутили обом руки, зв’язали за спинами будівельними стяжками, натягнули на очі шапки. Рацією викликали "Тигрів" і повезли в різні місця. Вони більше не бачилися. Від 13 до 17 березня Марусика тримали в холодному металевому вагончику – пораненого, зі зв’язаними руками й мішком на голові. Не давали ні їсти, ні пити, не виводили в туалет. Допитували про співпрацю з ЗСУ, катували. Стріляли над головою, били.
— Мені вже стало по барабану, – згадує він. – Кажу: "Ти мене вб’єш, а тебе завтра вб’ють". Коли катували, я запитував: "Навіщо стільки часу на мене витрачати. Вистреліть у голову, і все". "Нет, — відказували мені. — Все твои косточки перестреляем и будем лечить. Мумию с тебя сделаем. Бинтов у нас до х..я".
Було дуже холодно. Уже й не надіявся, що виживу.
Тортури повторювалися щодня, тричі на добу.
— Я вже не витримував і в істериці викрикнув: «Сука, застрели, б...дь, на х...я ти мене мучиш?» Мучитель підняв мене, розрізав стяжки на руках, зняв мішок з голови і спитав: «Пить хочешь?» Я кивнув. Він приніс мені пляшку води і решту свого сухпайка.
Одного разу Олександр не встиг натягти шапку на очі, як йому було наказано, коли заходили мучителі. Так побачив випадково обличчя одного з них.
— Він крикнув: «Ты что, ох...л?» «Не встиг», — відповідаю. Він знову зв’язав мені руки, мішок — на голову і вивів з приміщення.
Потім полоненого вивели за село Роїще Чернігівського району, що приблизно за 2 км на захід від Петрушина.
— Поклали ниць, на спину поставили ящик із залізяками і сказали: "Взорвешься нах..й. Десять минут подожди, потом можешь подняться", — згадує він.
— Я лежав і рахував до 600. Вони поїхали. Підвівся, з ящика посипались цвяхи, болти. Не встиг обтруситися, знову їхня колона їде. Один "Тигр" зупиняється біля мене: "Куда собрался?" "Додому", — відказую. "Откуда?". "Так від вас". "С...бался?". "Ні, відпустили".
Олександр дійшов до Петрушина, йшов потайки лісами, полями, ховався від ворожих колон. Просився до людей переночувати, ті не вірили в його історію, влаштовували перевірки. Питали, що таке полуниця, що таке балсанка (так на Чернігівщині називають пластикову пляшку – авт.).
Майже через рік, 27 лютого 2023 року, Чернігівський районний суд заочно засудив російського солдата, 21-річного Костянтина Кузнєцова, за знущання над цивільним до 12 років ув’язнення. Марусик упізнав свого ката на фото. Заочне засудження юридично закріплює факт злочину та дає надію на покарання винуватця в майбутньому.
Сергію Колупайку, який їхав з Олександром в одному авто, не пощастило вирватися на волю в Україні. Його мати дізналася через інших полонених, що він живий і зараз перебуває в Росії, в тульській тюрмі.
