Як пережити російський полон: розповідь визволеного військовослужбовця

ПОЛОН І ФІЛЬТРАЦІЯ

20 березня спецпризначенці сил спецоперацій РФ взяли нас у полон. Це були професійні військові, здебільшого офіцери. Сказали, що ми давали присягу, як і вони, що гарно їм опиралися і вони це поважають. Годували нормально, виводили до туалету, дали навіть матраци спати. Потім передали нас Росгвардії, і 21 березня ті вивезли до Білорусі, де тримали два дні на якомусь складі. 

Військова поліція провела первинні допити — суто анкетні дані. Документів із нами не було. Думаю, спецназ, який нас взяв у полон, залишив їх свідомо, бо не знайшов за ними жодного «азовця». 

Так само вони шукали націоналістів і серед цивільних. У ворога дуже залякані солдати. Тому так багато жертв серед мирного населення. Через страх вони стріляли в усе, що рухається. Їм сильно промили мізки щодо страшних «укронацистів» і вони не могли збагнути, що воюють зі звичайною армією держави, в якої немає бажання приєднатися до Росії. 

Коли ми прибули до СІЗО в Брянській області РФ, нам сказали, що за два місяці поїдемо додому. Вони розраховували, що війна за цей час закінчиться їхньою перемогою. 

Тут утримували тільки українців – цивільних і військових. У нашій камері було 10 цивільних. Здебільшого їх привезли з Гостомеля. Там схоплених мешканців півночі країни, Київщини, утримували у непрацюючому великому промисловому холодильнику. Це були заручники. Окупанти вже тоді розуміли, що їм треба обмінний фонд і отримали відповідний наказ. Військових брати у полон було складніше, тож хапали кого бачили.

У всіх було щонайменше чотири допити. Їх проводили люди зі Слідчого комітету РФ і ФСБ. Здебільшого йшлося про події 2014-го. Були питання про наше ставлення до Майдану, до Януковича. Звичайно, й про обставини, за яких ми потрапили у полон. Цікавились, чи були іноземні інструктори й зброя в частині, чи стріляли ми по мирних мешканцях, чи знаємо щось про ядерну зброю, «брудну бомбу». Протоколи допитів ми підписували як свідки. У них не було ні обвинувачень, ні що ми військовополонені. Із тих паперів дізнались, де знаходимось — місто Новозибків Брянської області.

Шукали серед нас представників «націоналістичних батальйонів», оглядали на наявність тату. Я одразу вигадав байку, що моє — з часів срочки. Мовляв, проходив службу в учбовому центрі, і це його шеврон. І вони вірили, навіть ФСБшники. Вже коли нас обмінювали й тату побачила військова поліція, сказали: “Ага, понятно. Артразведка”. 

Вони брали в нас кров і відбитки пальців, робили ДНК-аналіз, 3D-сканування обличчя. Перевіряли по якихось своїх базах. Думаю, десь за 1,5 місяця з‘ясували, що ніяких націоналістів не спіймали, але перевірки, фільтраційні заходи тривали до вересня.

Росіяни стільки злочинів наробили, і не хочуть відповідати за скоєне. У тому ж СІЗО були наші морпіхи. Їх допитували більше. Думаю, намагаються збити справи проти захисників Маріуполя. Місто знищене, і їм потрібно це повісити на когось. Також окремо допитували людей із Бучі.

КОНЦТАБІР

З нами поводилися здебільшого як із засудженими за тяжкі злочини. Щомісяця відбувається ротація. Приїжджає новий спецназ зі співробітників російських в‘язниць охороняти «нациків». Потім найпритомніші з них не можуть зрозуміти, що відбувається. Бо ж сидять звичайні мобілізовані, або й цивільні. Вони поводилися з нами на власний розсуд.

У камері на десятьох нас було 14. Приміщення на 40 кв. м. Стояли двоярусні металеві ліжка, стіл, лави, проте іноді нам забороняли на них сідати протягом цілого дня. Давали півтори кружки їжі на день

У полоні я втратив 32 кілограми ваги. Їсти хотілося постійно. Особливо коли давали «суп» із води і картоплі, яким годували останні два місяці. Двічі чи тричі була солодка каша — наприклад, на Різдво. А так упродовж місяців вона була ніяка — ні солодка, ні солена. Ячка або гречка найчастіше.

Годували так жахливо, що зранку не могли з того їсти нічого, крім хліба, й пили трохи чаю — його давали літр на 14 людей. Хтось запитав, чому так мало. Прийшли і побили тих, хто просив ще. 

Максим Колесніков після звільнення з полону. Фото Андрія Качора.

До лікарів намагалися не звертатися. Якщо один пішов, то вся камера мусила присідати, поки він не повернеться, навіть якщо люди падають. 

На запитання про події зовні вони нам спочатку не відповідали. Або казали тільки, що спецоперація проводиться згідно з планом і все у них добре. А також, що Польща майже напала на Україну. Навіть питали, яке громадянство ми візьмемо — польське чи російське, тобто українського більше не буде. 

Коли захопили Маріуполь, то про це нам розповідали охоче, були дуже горді. Носили по камерах комп’ютерний монітор із флешкою з записом передачі Нікіти Міхалкова про те, які азовці фашисти, що їх треба всіх повісити.

31 травня нам вперше дали телевізор. Далі раз на 10-12 днів він до нас потрапляв. Після 20 вересня це припинилося. А потім ми дізналися, що наші звільнили всю Харківщину. Росіяни були настільки приголомшені, що вирішили більше не давати нам телевізори. Тоді все йшло до звільнення Херсона і вони не хотіли, щоб ми про це знали. Але ми підслухали їхні розмови.

Двічі на місяць ми розписувалися за мило, але не отримували його. Не існує настільки дрібної теми, щоб русскіє на ній не крали

Із перших днів полону я вирішив щоденно робити ранкову зарядку. У січні фізичні вправи за власним бажанням нам заборонили під загрозою примусових. Я не здався все одно. А щоб не отримати за це покарання і не підставити товаришів, ховався в «мертвих зонах» камери, де вертухаю не видно. Тижні за два до обміну я в такому місці поруч із дверима й роблю зарядку. Раптом удар у двері камери та команда вишикуватися. Всі хлопці стали, а я залишився в хованці, щоб не запалити місце. А вертухай питає:  «Русскіє в камєрє єсть?». Зазвичай я б відповів, що я етнічний росіянин і громадянин України. Але не в цей момент, я в ничці. Всі кажуть:  «Нєт рускіх». Мовчу та спиною притискаюся до стіни камери. Він знову:  «Точно нєт? Билі же». Вертухай пішов, а я продовжив зарядку та почав рефлексувати. 

Мене ніколи не питали в Україні про етнічне походження. Після всіх злочинів росіян не хочеться мати з ними нічого спільного — ні крові, ні мови, ні культури. Вся їхня б***ська «велика культура» — це просто тонесенька плівка жирку на поверхні смердючої баланди їхнього реального життя. Цінності, які вона декларує, вони ж самі зраджують щодня. Тож коли наступного разу під час анкетування в мене запитали про національність, я відповів — українець.

Російська тюрма — це табір із виховання українських націоналістів. Вони коїли непояснювані речі. І що б не робили, ненависть до них зростала. 

Разів сто мене питали, чи почав я ненавидіти русню після полону. Ні. Почав після того, як побачив розстріляну машину з написом «Діти» та двома трупами всередині.

Ми воюємо, щоб у нашій країні в принципі було неможливим таке ставлення до людей, як у Росії. Морити голодом, бити беззахисних, добивати поранених, розстрілювати полонених — все це варварство, ознака нелюдей. Вони приречені, а ми переможемо. 

ЯК ПЕРЕЖИТИ ПОЛОН 

У перший день я поставив перед собою три завдання. Найперше — зберегти самого себе: свій дух, погляди, принципи, особистість. Друге — вийти на волю. Третє — зберегти здоров’я. Задля скорішого виходу на волю я завчасно заборонив собі втратити себе, або заради здоров‘я — зрадити своїм принципам. 

Це банально, але: навіть у найскладніших обставинах майте чітку мету. Не припиняйте рух до неї. 

Я розробив систему, як зберегти себе ментально. Уявіть міст над прірвою. Прірва — полон, береги — минуле до нього та майбутнє. Мені треба пройти над прірвою, не розбитися, не вмерти з переляку. Міст втримують опори, які не дадуть мені впасти. Думаючи про них, я маю знаходити сенс та сили все перенести гідно, не зрадити собі та не впасти в депресію.

Перша й найголовніша моя точка опори — сім’я. Люди, які мене чекають, з якими мене поєднує спільне щастя, спогади, плани на майбутнє. Поваги й любові яких я хочу бути гідним. Дружина, доньки, батьки — я хочу залишитися собою і заради них, щоб зберегти їх у своєму житті. До кола сім’ї входять і найближчі друзі, з якими я поділяю життєві цінності та принципи.

Друга точка опори — мої інтереси. Навчання на психоаналітика та плани допомагати людям, кулінарія як доступна мені творча царина, подорожі світом, красу якого я так хочу бачити.

Третя опора — культура. Вертухаям не відібрати в мене пісні Океану Ельзи, Foals та ТНМК, книжки Маркеса та Роулінг, фільми Вуді Алена й Уеса Андерсона. Я пригадував фільми та книги та переказував їх товаришам по камері, відволікаючи їх та себе від обставин. Це допомагало згаяти час, відволіктися та підняти настрій. Я дуже багато співав про себе або пошепки, намагався згадати всі пісні українською, які чув — бо українська мова теж точка опори в російському концтаборі. "Червону руту" я співав про себе з думкою про дружину.

Коли було важко фізично чи погано на душі, я думками повертався до своїх точок опори. Пригадував щось із ними пов’язане, планував майбутнє. Полон — це тимчасово, казав собі та оточуючим. А моя сім’я, інтереси та культура зі мною назавжди. Це ніхто не відбере. Тому я залишуся собою за будь-яких обставин. 

Головне — ти не знаєш, як довго це триватиме. Навіть у зеків є чіткий термін, а тут — повна невідомість. Я готувався до того, що буду в полоні до закінчення війни, можливо, роки. 

Контролювати себе допомагало те, що я відволікався на оточуючих, щоб підтримувати їх. Я витрачав на це свій ресурс, але мене це теж підтримувало. Важливо було відволікти себе й інших від думок про обставини, в яких ми є. Це вдавалося завдяки спілкуванню.

Ніколи в стресовій ситуації не забувайте, що вона закінчиться. Коли здаєшся морально, стає зле й фізично.

Певний час у полоні я мав почуття провини. Тому що хлопці воюють, а я тут сиджу. Це була складна внутрішня робота — визнати, що не все від мене залежить. Наша маленька частина опиралася, і росіяни витратили на неї багато ресурсів. Нас було близько сотні чоловік, ми не мали важкого озброєння взагалі, жодної одиниці бойової техніки. А на нас у них пішло стільки боєприпасів, техніки і людей, причому добре підготовлених. Ми були, де мусили бути, і відволікали їхні сили. Це була наша невеличка роль у битві за Київ. У ситуації початку війни наш опір був важливий. 

Рідним полонених треба бути готовими, що ці люди повернуться трохи іншими, і спочатку лише фізично. Не поспішайте їх «повертати». Дайте час оговтатись.

Вразило, з якою любов’ю й повагою нас зустріло суспільство. Це щось неймовірне.

Після відновлення Максим Колесніков планує повернутися до військової служби. А після перемоги — стати психотерапевтом. 20 березня 2022 року в полон до росіян потрапили 67 бійців його військової частини. Наразі звільнені 33.

звільнення з полону фільтрація російський полон