Що робить Європа, а чого – ні, щоб забезпечити оборону України – WP
Кілька новин минулого тижня демонструють, що робить і чого не робить Європа, щоб забезпечити оборону України – і свою власну, пише в редакційній колонці The Washington Post. Наводимо переклад тексту.
Одна з цих новин свідчить про те, що Європа прокинулася від смертельної загрози, яку несе руйнівна агресія Владіміра Путіна. Інша свідчить про те, що попри все своє багатство, промислову міць і розвиненість, Європейський Союз залишається заціпенілим, забуваючи про свою нездатність виробляти зброю і задовольняючись тим, що продовжує перекладати свої зростаючі потреби у сфері безпеки на плечі США. Разом вони відображають когнітивний дисонанс Європи щодо безпеки й мають посилити тривожні сигнали, які пролунали через необґрунтоване повномасштабне вторгнення Москви 13 місяців тому.
Позитивною новиною стала історична угода, згідно з якою ЄС погодився на пакет на суму $2,2 млрд, щоб надати 1 мільйон боєприпасів в Україну протягом наступного року й одночасно прискорити здатність континенту нарощувати виробництво ще більшої кількості. Найближча мета – поповнити запаси 155-мм снарядів, адже українські війська використовують близько 3000 артилерійських боєприпасів щодня, що становить 1 млн за 12 місяців. У довгостроковій перспективі ідея полягає в тому, щоб дати можливість європейським виробникам озброєнь потроїти виробництво цих боєприпасів завдяки скоординованим зусиллям.
Ця ініціатива, запропонована Естонією, стала історичним кроком для ЄС, відомого переважно своєю бюрократією у питанні постачання зброї. Вона вписується в ширшу картину реакції Європи після того, як російська бронетехніка і піхота увірвалися в Україну в гонитві за мрією Путіна про імперську велич. Попри стрімке зростання цін на енергоносії, більша частина континенту напрочуд швидко відвикла від російської нафти та газу. Багато європейських країн виснажили свої власні арсенали, щоб поспішно надати Україні зброю та боєприпаси, а також долучилися до тренувань ЗСУ. Той факт, що Фінляндія і Швеція порушили десятирічну традицію нейтралітету і подали заявки на вступ до НАТО, ознаменував кардинальну зміну у поглядах європейців на Росію – і на їхнє почуття безпеки, що похитнулося.
Проте Європа залишила без уваги довгострокову проблему оборонної промисловості в більшості країн ЄС, яка атрофувалася після розпаду Радянського Союзу і до сьогодні залишається в занепаді.
Цю дилему прояснила друга свіжа новина – нещодавня публікація щорічного звіту НАТО, в якому детально описано повільний прогрес, досягнутий більшістю європейських союзників Вашингтона у збільшенні витрат на збройні сили й техніку, попри їхні власні зобов'язання зробити це. Для того, щоб наочно продемонструвати їхню недостатню ефективність, розглянемо ці висновки зі звіту:
- Орієнтовний темп збільшення оборонних видатків країн НАТО торік на 2,2 відсотка був найменшим стрибком з 2015 року, що відображає бюджети, ухвалені напередодні вторгнення, яке спричинило найбільшу війну в Європі за останні сім десятиріч;
- Жодна з найбільших економік континенту не досягла спільної мети Альянсу – виділяти щонайменше 2 відсотки економічного виробництва на оборону, яка була поставлена дев'ять років тому після незаконного захоплення й анексії Криму Росією;
- На Сполучені Штати припадає близько 54 відсотків сукупного валового внутрішнього продукту 30 країн-членів НАТО, але на них припадає 70 відсотків загальних витрат на оборону. Окрім США, чиї витрати на оборону становлять приблизно 3,5 відсотка ВВП, лише Велика Британія, Польща, Греція і країни Балтії перевищують 2-відсотковий поріг, якого всі члени НАТО домовилися досягти до наступного року.
Яскравим прикладом величезного розриву між заявленими намірами та поточними діями стала обіцянка канцлера Німеччини Олафа Шольца, зроблена через кілька днів після вторгнення російських військ в Україну, про те, що Берлін витратить додатково 100 мільярдів євро на оборону протягом чотирьох років. Але навіть Німеччина, четверта за величиною економіка світу і промисловий двигун Європи, виявилася нездатною запустити військово-промислове виробництво в терміни, які б відповідали гострим потребам України. Це свідчить про те, що конвеєри не працюють більше ніж 30 років, а також про роздуту бюрократію, яка призвела до вузьких місць у закупівлях і перешкодила багаторічним спробам реформ оборонного сектору.
Що стосується дозволу Німеччини на відправку в Україну своїх основних бойових танків Leopard 2, то на сьогодні лише порівняно невелика кількість з них, що містяться на складах по всій Європі, була зібрана для транспортування – настільки поганим є стан більшості з них, а також великої кількості іншої військової техніки, що перебуває на військових складах на континенті.
Проте, як зазначають Макс Бергманн з Центру стратегічних і міжнародних досліджень і Софія Беш з Фонду Карнегі за міжнародний мир в нещодавній статті в журналі Foreign Affairs, "якщо ЄС може спільно закуповувати боєприпаси, немає жодних причин, чому він не може зробити аналогічні кроки для спільного придбання артилерії або для збільшення виробництва танків Leopard".
Пробудження Європи відбувається надто повільно, а його колективні зусилля, спрямовані на забезпечення власної безпеки та безпеки України, надто мляві.
Фінансування ЄС артилерійських снарядів є відповіддю на гостру нагальну потребу, яку Європа справедливо вважає такою, що відповідає її власним інтересам, враховуючи її надмірну залежність від сили США, а також майбутнє, в якому Вашингтон може перемістити свій стратегічний погляд на Китай. Але хоча Європа чітко бачить загрозу, анемія в її довгостроковому плануванні, можливостях і стратегії залишається. Це не може бути виправдано.
