Росія залишається на шляху економічної самоомани та військового виснаження

Автор: Павло Баєв

Переклад: Павло Космачевський

Літній економічний форум у Санкт-Петербурзі раніше був ярмарком марнославства російського багатства та корупції. Але цьогорічний скромний, якщо не жалюгідний, захід був радше вправою в самозаспокоєнні під час стійкої стагнації. Міжнародний резонанс заходу був серйозно обмежений, а почесним гостем став президент Алжиру Абдельмаджид Теббун, який дуже хотів погодитися «з усім, що сказав товариш Путін» і підписати декларацію про «розширене стратегічне партнерство» між двома країнами. Президент Об’єднаних Арабських Еміратів Мохамед бін Заїд також вирішив здійснити робочий візит, але утримався від участі в програмній сесії президента Росії Володимира Путіна, забезпечивши натомість трохи розваг у виставковому залі. Гостем, якого Путін був би радий обійняти, але міг лише вшанувати хвилиною мовчання, був Сільвіо Берлусконі, колишній прем’єр-міністр Італії, який помер 12 червня.

Промова Путіна була повністю присвячена посиленню позитивних новин про економічні показники Росії, яка, за його оцінками, все ще здатна доставити необхідний обсяг зброї для підтримки «спеціальної військової операції» та забезпечення широкого процвітання. Рівень безробіття в Росії зараз справді низький через надзвичайно високу міграцію, але щодо нібито скорочення бідності – то це було досягнуто в основному шляхом маніпуляції даними. Економічна статистика насправді стала мізерною та ретельно «відретушованою», що дозволило Путіну стверджувати про дедалі меншу залежність від нафтових доходів і благодійність високих військових витрат, не турбуючись про видимий відхід від реальності. Щоб точно оцінити глибину економічної демодернізації, потрібен ретельний збір фрагментованих даних, але навіть губернатори найбідніших регіонів не збираються заперечувати сюрреалістичним твердженням Путіна.

Пізніше у своєму зверненні російський президент намалював картину потужного зростання — не лише для добре підготовленої аудиторії в Санкт-Петербурзі, а й для галасливих «військово-патріотичних» блогерів, які відкрито сумніваються в обґрунтованості «лібералізму», не те що в обґрунтованості проведення пишного форуму у час важкої боротьби проти України. Офіційні припущення про те, що нова і ширша мобілізація не потрібна і що військово-промисловий комплекс виробляє кращі системи зброї швидше, ніж члени Організації Північноатлантичного договору (НАТО) можуть постачати подібні системи Україні, можуть бути переконливими для завзятих пропагандистів, але меншою мірою це стосується інших впливових ЗМІ, які пишуть повідомлення з окопів.

Минулого тижня Путін надав спеціальну аудієнцію обраній групі лояльних блогерів, але його декламування причин початку вторгнення та звинувачення НАТО в затримках у досягненні незмінних цілей були далеко не надихаючими. Міністр оборони Сергій Шойгу намагався підкріпити меседж Путіна, оглянувши танковий завод в Омську, але заяви про перевагу російської бронетехніки над танками «Леопард-2» і БМП «М2 Бредлі» стають все більш фальшивими.

Для гучного легіону «патріотів» навіть невелике занепокоєння, висловлене в Петербурзі міністрами кабінету Михайла Мішустіна, є саботажем, але Путін зберігає довіру до професіоналів, яким вдається стримувати інфляцію, попри стрімке зростання бюджетних витрат. Він також не бажає відповідати на різкі вимоги звільнити Шойгу та начальника російського Генштабу Валерія Герасимова, попри очевидну втрату ініціативи на полі бою та неправдивість повідомлень російського Міноборони щодо великих втрат українців, яку легко перевірити, та щодо сотень знищених танків, артилерійських знарядь і систем ППО, які Україні передала НАТО.

Керівник сумнозвісної «Групи Вагнера» Євген Пригожин очолює віртуальну атаку на Шойгу та Герасимова, звинувачуючи їх у некомпетентності та боягузтві, а Кремль надав йому значний інформаційний простір для гострої критики та самореклами. Однак із завершенням штурму Бахмута та відходом військ «Вагнера», що залишалися в регіоні, корисність Пригожина, можливо, закінчилася, і його висміювання петербурзького форуму як бенкету під час чуми могло змусити керівників спецслужб одягнути на нього намордник.

Готовність Путіна продовжувати «довгу війну» та його впевненість у тому, що український наступ не має шансів на успіх, заперечують не лише шовіністські блогери, а й деякі мейнстримні експерти, які стверджують, що перемоги неможливо досягти без ядерних ударів. Що робить такі приголомшливі пропозиції більш тривожними, ніж звичайні пропагандистські ескапади, так це те, що вони підкріплені ґрунтовним аналізом сили та стійкості підтримки України Заходом, яка має бути підтверджена на майбутньому саміті НАТО у Вільнюсі.

Путін намагається протистояти цьому дискурсу про кінець світу, посилаючись на доктринальну настанову про те, що ядерна відповідь «теоретично можлива», якщо Росія зіткнеться з екзистенційною загрозою, і заявляючи, що тактичні ядерні боєголовки транспортуються до Білорусі. Проте будівництво ядерного сховища в Білорусі не завершено, а матеріального підтвердження заяви Путіна немає. Попри це, його бажання перетворити ядерну зброю на корисні політичні інструменти залишається наполегливим і безвідповідальним. Поки російське верховне командування зможе запевнити головнокомандувача в непроникності російських оборонних ліній, його ядерний блеф залишатиметься прозорим. Утім, прорив може поставити ядерні варіанти на стіл.

Росія, схоже, зважилася на часткову внутрішню мобілізацію для тривалої війни, спрямованої на виснаження волі України до опору та підрив єдності Заходу в протистоянні агресії Москви, яка не становить загрози території НАТО, але посилюється ризиком ядерної ескалації. Однак ця бажана стабільність за своєю суттю крихка і схильна до зовнішніх потрясінь. Російська економіка може прагнути до моделі повільної стагнації та демодернізації, але швидке накопичення глибоких проблем пов’язаних з технологічною відсталістю та демографічним спадом встановило короткий термін дії цієї моделі. Путін може вважати, що його заперечення відсунуть ці проблеми за межі стратегічного планування, яке триває не більше кількох місяців і базується на передумові міцної оборони. Російські укріплення, що простягаються через південь України, здаються грізними, але війська в окопах чекають наказу про відступ. Стратегія самообману, економічного чи військового, прирікає Росію на ланцюгову реакцію поразок, а спусковим гачком стане успішний український наступ.

деградація росії економіка рф російська дезінформація