Письменницю і волонтерку Вікторію Амеліну вбила російська ракета в Краматорську. Що про неї згадують колеги

1 липня через важке поранення, отримане внаслідок обстрілу російськими окупантами Краматорська, померла українська письменниця та волонтерка Вікторія Амеліна. Про це повідомляє Український ПЕН.

"27 червня Вікторія Амеліна, українська письменниця, членкиня Українського ПЕН та документаторка воєнних злочинів в організації Truth Hounds, перебувала у Краматорську разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. Коли вони вечеряли в ресторані Ria Lounge у центрі міста, російські окупанти завдали ракетного удару по цій будівлі, внаслідок чого Вікторія отримала тяжкі поранення. Лікарі та парамедики у Краматорську та Дніпрі робили все можливе, щоб урятувати її життя, але, на жаль, поранення було смертельним. В останні дні життя Вікторії поруч із нею були її рідні та друзі.

Український ПЕН та Truth Hounds на основі проведених опитувань свідків трагедії заявили, що влучання окупантами у цивільний об’єкт в українському місті є черговим воєнним злочином росії. Аналіз руйнувань та показів свідків указує на те, що росіяни застосовували для удару високоточну ракету типу "Іскандер". Вони достеменно знали, що вони стріляють у місце, де буде велике скупчення цивільних людей. Відомо про загибель 13 людей, близько 60-ти поранено", — йдеться у повідомленні PEN.

В організації також розповіли, що Вікторія разом із командою Truth Hounds працювала як документаторка воєнних злочинів на деокупованих територіях на сході, півдні та півночі України, зокрема у Капитолівці на Ізюмщині, де знайшла щоденник убитого росіянами письменника Володимира Вакуленка.

"У цей же час Вікторія розпочала роботу над своєю першою нон-фікшн книжкою англійською мовою War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War, який незабаром має вийти друком за кордоном. У цій книжці Вікторія розповідає про українських жінок, котрі документують воєнні злочини, та їхнє життя під час війни.

Також письменниця займалася активною адвокаційною роботою: зверталася до урядів інших країн про надання зброї Україні, а також вимагала справедливості й створення спеціального міжнародного трибуналу для всіх винуватців російських воєнних злочинів проти України, говорила про спільну антиколоніальну боротьбу українців та інших народів світу", — розповіли у PEN.

Біографія Вікторії Амеліної

Вікторія Амеліна народилася 1 січня 1986 року у Львові. У шкільні роки переїхала з батьком до Канади, однак невдовзі вирішила повернутися в Україну. 2007 року отримала ступінь магістра комп’ютерних технологій у НУ "Львівська політехніка" з відзнакою. У 2005–2015 роках працювала в міжнародних технологічних компаніях.

2014 року вийшов дебютний роман Вікторії "Синдром листопаду, або Homo Compatiens". 2015 року Вікторія Амеліна призупинила кар’єру в інформаційних технологіях, щоб присвятити себе письменницькій роботі. 2016 року вийшла її перша дитяча книжка "Хтось, або Водяне Серце". Наступна її книжка для дітей "Е-е-есторії екскаватора Еки" побачила світ у 2021 році. У 2017 році вийшов друком другий роман Вікторії "Дім для Дома". Книжка ввійшла до коротких списків національних та міжнародних премій: "ЛітАкцент року – 2017", Премії міста літератури ЮНЕСКО, Європейської літературної премії. Запорізька книжкова толока назвала "Дім для Дома" найкращою прозовою книжкою року.

Тексти Вікторії Амеліної публікувалися в перекладах польською, чеською, німецькою, нідерландською та англійською мовами. Нещодавно роман "Дім для Дома" було перекладено іспанською мовою.

У 2021 році Вікторія стала лавреаткою літературної Премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Того ж року заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль, що відбувався в селищі Нью-Йорк у Бахмутському районі Донецької області.

"Жінко, він ще до тебе повернеться, твій Азов": добірка поезій Вікторії Амеліної

357687215_6518111574919144_7904386315747400405_n.jpg

Вікторія Амеліна. Фото: Алекс Заклецький

Величезна втрата для України: спогади колег

"У неї був голос, яким промовляла нація. Я читаю її вірші у ваших дописах і дивуюся тому, як точно вони потрапляють в серце", — сказала про Вікторію Амеліну культурна діячка Любов Морозова.

Журналістка Мирослава Барчук згадує про Вікторію Амеліну як про "співчутливу і безперервно включену в людські долі, драми, переживання, досвід, міста і місцевості. Homo Compatiens, як було в її книжці".

"Талановита, глибока, чутлива, тонка авторка. Вимріяла і заснувала у прифронтовому смт Нью-Йорку Нью-Йоркський Літературний Фестиваль. Жила ним. Дуже хотіла повернути українському сходу його справжню історію й родинну пам’ять.

Кілька разів протягом життя поверталась в Україну з еміграції. З Канади. Потім з Америки. 26 лютого 2022 року, коли через західний кордон України тікали від війни тисячі людей, вона перетнула його зі зворотного боку, повернулася додому. Через «важливість буття з усіма».

Всі місяці великої війни збирала історії людей, допомагала постраждалим, виступала на міжнародних фестивалях і форумах, писала, їздила світом, відвідувала прифронтові і деокуповані міста, документувала злочини росіян з правозахисною організацією "Truth Hounds". Переймалась людським горем, брала чужий біль до серця", — написала Барчук.

347414221_6330855890303344_3984691847967786482_n.jpg

Вікторія Амеліна. Фото: Олександр Михед/Фейсбук

Мирослава Барчук також нагадала, що за чотири дні до свого смертельного поранення у Краматорську, Вікторія Амеліна цілий день возила рідних страченого росіянами письменника Володі Вакуленка Києвом. Показувала місто, планувала їхній відпочинок.

А восени 2022, після звільнення Ізюмщини, Віка разом з батьками Володі Вакуленка знайшла у садку його щоденник окупації, який Володя закопав під вишнею напередодні загибелі. Щоденник був виданий книжкою "Я перетворююсь…".

"Віка написала до нього пронизливу передмову. Сьогодні цей Вікин текст набув ще більш трагічного сенсу. Ось він:

"Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.

За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: “Коли наші прийдуть — віддаси”. Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею — ніяк не знайдеться.

Втрата рукопису, про який я ще кілька годин тому не знала, а батько Володі не пам'ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові — бо не зміг виконати волю сина. Мені — бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.

Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв'язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п'єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?

…Я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.
— Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу.
Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ", — цитує Амеліну Мирослава Барчук.

"Ми втратили людину такої сили, такої внутрішньої і зовнішньої краси. Така яскрава зірка тепер над нами, що ми просто мусимо робити все можливе і докладати всіх зусиль. Гірко й боляче. Віко, ти прекрасна, і ти будеш завжди", написала літературознавиця Богдана Романцова.

Снимок экрана 2023-07-03 105920.png

Журналістка Олена Павлова написала спогад про розмову з Вікторією Амеліною, коли вона розпитувала її про книжку, над якою працювала письменниця:

«Робоча назва — War & Justice Diary: Looking at Women Looking at War — Щоденник війни і справедливості: дивлячись на жінок, які дивляться на війну.

Її герої — українці, які в різний спосіб намагаються досягти справедливості чи то пак правосуддя. Річ у тім, що книжку я пишу англійською, а в англійській, на відміну від української, це одне й те саме слово “justice”.

Серед героїнь книжки голова Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук, з якою ми влітку разом їздили в адвокаційну поїздку до Брюсселя та Лондона, Наталка Гуменюк та Віра Курико, які є частиною проекту, що поєднав журналістику та документування воєнних злочинів, документатор(к)и воєнних злочинів з ГО “Truth Hounds”, адвокатки Євгенія Закревська та Лариса Денисенко.

Вочевидь героїнею книжки є також і я сама, а ще — українські міста, містечка та села: Київ, Харків, Ізюм, Балаклія, Кривий Ріг, Чернігів, Капитолівка, Вербівка, Високопілля, Новоселівка та інші.

- Що змінилося з лютого в твоїй письменницькій праці?

Спершу я взагалі не могла писати, та й зараз не так багато пишу — радше збираю матеріал, сама документую воєнні злочини чи допомагаю в адвокації правосуддя на міжнародному рівні. Ну і я власне ніколи раніше не писала нон-фікшн книжок. Намагалася не писати про себе. Але зараз, якщо вдасться зафіксувати реальність і нас у ній, це вже дуже багато. Писати художню літературу зараз неможливо, хіба що з-за кордону. Бо тут реальність просто щоразу б'є під дих", — розповіла Павловій Амеліна.

Снимок экрана 2023-07-03 110044.png

"Вікторія Амеліна, яка померла в день народження Володимира Вакуленка, знайшла його щоденник і тим продовжила його безсмертя.

Але, Віка, ти не мала померти! Ти правозахисниця! Ти перевернула уявлення щодо нащадків ''визволителів'' у Львові. Ти була прагматична й іронічна. Дякую Богу, що була нагода з тобою познайомитися. Почути тебе на презентації щоденника і поезій Володі. Поглянути у твоє бліде назначене війною обличчя. Вибач, що ми не вберегли тебе від цієї поїздки на Схід. Вибач", — написав історик Роман Кабачій.

347642869_6330855876970012_5523706337122673686_n.jpg

Вікторія Амеліна. Фото: Олександр Михед/Фейсбук

"Віка уміла втішати, співболіти. Тому, певно, стільки часу, зусиль, думок, коштів, тому стільки себе присвячувала донецьким містечкам.

Важко повірити, що вже не перетнемось на книжкових заходах. Що вже не напише чудовий глибокий есей, чудову книжку, не організує фестиваль у донецькому Нью-Йорку. Величезна втрата для нашої літератури, для багатьох людей особисто", — написала кураторка проєкту PEN Ukraine "Мереживо. Літературні читання в містечках України" Анастасія Левкова.

"Ти ходила самим краєм війни, розуміючи який він гострий. Я не знаю, чи перла тебе небезпека. Але я розуміла, що ти їдеш туди за чимось надзвичайно важливим для себе. Більшим, ніж життя. І більшим, ніж література. Знову і знову, з новою групою журналістів. Щоб вони побачили і розповіли. Журналісти бачили і розповідали.

І більшість із них потім із захватом казали мені, що з ними була неймовірна і харизматична жінка Вікторія, ти ж знаєш її, правда, ми з нею були там і там, вона показала нам все це притул. Домовилася, щоб нас пропустили на сам край, в саме пекло війни, в гущу подій. Закордонні журналісти зобов'язані Віці велику книжку спогадів про ці поїздки, це те найменше, що вони можуть зробити для пам'яті Віки", — написала поетка Галина Крук.

"Усі, хто знав Віку хоча би кілька хвилин, уже нею захоплювався. Ми ще з вами багато про неї говоритимемо. І в неї лишилося багато справ, які маємо продовжувати", — написав український філософ Володимир Єрмоленко.

втрати воєнні злочини рф загиблі війна люди

Знак гривні
Знак гривні