Корисні ідіоти Путіна: які європейські країни та політики підіграють Росії
Британський тижневик The Economist констатує, що поза мейнстримним засудженням Росії в Європі є чимало прихованих, а подекуди й відкритих прихильників Кремля. ТЕКСТИ публікують переклад статті.
На початку травня посол Росії в Німеччині влаштував вечірку на честь перемоги СРСР у Другій світовій війні. Серед гостей посольства, колоса сталінської епохи, який займає більше німецької території, ніж розташована поруч будівля парламенту, було чимало високопосадовців. Останній очільник комуністичної Східної Німеччини, Егон Кренц, якому зараз 86 років, спілкувався у світлі люстр з Герхардом Шредером, канцлером об'єднаної Німеччини з 1998 по 2005 рік (а віднедавна – лобістом російських енергетичних компаній). Тіно Хрупалла, співголова ультраправої партії "Альтернатива для Німеччини" (АДН), був одягнений у краватку в кольорах Російської Федерації.
Ця подія викликала деяке презирство в німецькій пресі, але не здобула широкого розголосу. Через сімнадцять місяців війни Росії проти України громадська думка тут, як і по всій Європі, в переважній більшості розглядає РФ як агресора, якого слід уникати, а Україну – як захисника, що заслуговує на допомогу. Хай якою б була вага різноманітних постачальників російського впливу в минулому, вона зараз зменшилася. Пан Шредер, наприклад, очолював правління нині закритого газопроводу "Північний потік", який робив Німеччину залежною від російського газу. Минулого літа Росія перекрила труби, які потім підірвали таємничі диверсанти. Ексканцлера вигнали з клубів, відсторонили від роботи в Соціал-демократичній партії (хоча він залишається її членом) і позбавили наданих урядом офісних приміщень. Що стосується пана Хрупалли, то дружба лідера АДН з Росією дратувала не лише німецькі таблоїди. Витоки повідомлень виявили занепокоєння серед депутатів його власної партії.
Але навіть якщо зусилля Росії спроєктувати переконливу владу на всю Європу не зовсім вдалися, вони не цілковито провалилися.
Субкультура тих, кого німці називають Putinversteher – симпатиків, які "розуміють" російського лідера Владіміра Путіна, – процвітає поза мейнстримом.
По всій Європі їхній шепіт звучить лейтмотивом у гаморі скарг на, здавалося б, не пов'язані між собою негаразди, такі як інфляція, руйнування державних служб, надмірне регулювання та побоювання імміграції. Незадоволені лише почали оскаржувати масштаби щедрості своїх урядів щодо України, яка до лютого цього року склала понад 60 млрд євро економічної та військової допомоги від Брюсселя та окремих членів ЄС (і 70 млрд євро, якщо додати Британію, що приблизно дорівнює внеску США). Але якщо боротьба в Україні затягнеться або піде не так, як слід, багато хто чекає свого часу, щоб вдатися до звинувачень.
Спектр "корисних ідіотів" – термін часів холодної війни для позначення мимовільних союзників комунізму – в Європі широкий. У політиці крайні праві та крайні ліві партії багато в чому не погоджуються; але щодо України ці крайнощі часто сходяться у вимогах миттєвого "миру", який фактично винагородив би російську агресію загарбаними в Україні територіями. У засобах масової інформації та академічних колах інтелектуали, як і раніше, із задоволенням ігнорують докази імперських намірів Росії та її сповзання до злочинності, натомість нарікаючи на втягнутість Європи в те, що вони розбирають як війну за посередництвом між США та Росією, або, можливо, якщо говорити про більш масштабні спекуляції, між Америкою та Китаєм. І у світі бізнесу, попри численні пакети західних санкцій, Росія все ще має багато "друзів".
Орбан і Путін. Фото: PAP/EPA / ALEXANDER ZEMLIANICHENKO POOL
Серед тих, хто підтримує Путіна, – кілька європейських урядів. Віктор Орбан, прем'єр-міністр Угорщини з 2010 року, є найочевиднішим з них. Популіст неодноразово критикував підтримку України з боку Заходу і виступає за продовження імпорту російського газу до Угорщини. Його уряд також відмовляється дозволити транзит зброї, наданої Україні країнами-членами НАТО та ЄС. Сусідня Австрія, тишком-нишком, але з не меншою вигодою, також здебільшого відсторонилася від війни, посилаючись на те, що вона не є членом НАТО і на свою самопроголошену роль моста між Сходом і Заходом, пропонуючи мало допомоги Україні й стрімко нарощуючи обсяги торгівлі з Росією.
Греція, ще один член Євросоюзу, дотримується санкцій ЄС, але ухиляється від подальшого посилення санкцій на постачання російської нафти, можливо, тому, що грецькі фірми отримують значні прибутки від цієї торгівлі. Лише нещодавно під сильним американським тиском Кіпр, офшорна фінансова гавань, закрив близько 4000 місцевих банківських рахунків, що належали росіянам. Країни, що не є членами ЄС, такі як Туреччина і Сербія, навіть не намагаються приховувати прибуткові "чорні" послуги, які вони надають Росії.
Деякі країни перетворили, здавалося б, шляхетні наміри на політику, яка зігріває серце Путіна.
Посилаючись на свій хвалений нейтралітет, Швейцарія, використовуючи таємничі місцеві закони, заблокувала постачання зброї в Україну, в тому числі 96 законсервованих танків "Леопард", що стоять в Італії й належать приватній швейцарській фірмі. Неодноразово забиваючи автоголи й керуючись принципами свободи слова, поліція Швеції дала зелене світло публічним спаленням Корану. Це надзвичайно розлютило не лише Туреччину з мусульманською більшістю, яка має право вето на заявку Швеції на вступ до НАТО. Сам Путін з радістю потролив шведів. Під час поїздки до Дагестану перед святом Курбан-байрам наприкінці червня Путіна зафіксували на відео, де він ніжно тримав у руках Коран, пояснюючи, що за російським законодавством осквернення святинь є злочином.
Навіть міцні на вигляд цеглини в потенційній європейській стіні підтримки України можуть з часом зруйнуватися. Словаччина, наприклад, була життєво важливим каналом для західної допомоги й нещодавно передала свій парк з 13 винищувачів Міг-29 радянських часів українським ВПС. Але опитування показують, що партія Роберта Фіцо, лівого русофіла, який звинувачує "українських фашистів" у провокуванні Путіна, найімовірніше, переможе на національних виборах, запланованих на вересень.
Франція є стрижнем як НАТО, так і ЄС. Але французька парламентська комісія нещодавно розкритикувала Марін Ле Пен, найближчу суперницю президента Еммануеля Макрона на торішніх виборах, за те, що вона повторювала російську пропаганду після анексії Криму в 2014 році. Ле Пен наполегливо заперечує, що її захист Путіна має якийсь стосунок до 9 млн євро кредитів, які її партія отримала того року від підконтрольних Росії банків. Вона засудила вторгнення Росії в Україну, але в жовтні минулого року, через сім місяців після початку війни, заявила, що санкції проти Росії не працюють.
В Італії, хоча ультраправа прем'єр-міністерка Джорджія Мелоні є рішучою прихильницею України, Маттео Сальвіні, який очолює другу за величиною партію в її коаліції, є ще одним противником санкцій і, принаймні до вторгнення, був відвертим прихильником Путіна.
Німеччина, як і Франція, здається міцною опорою. Проте партія АДН, яку голова внутрішньої розвідки країни прямо назвав поширювачкою російських наративів, стрімко зростає в опитуваннях електоральних симпатій. Зараз вона ділить друге місце з керівними соціал-демократами. На протилежному політичному полюсі Сара Вагенкнехт, телегенічна представниця лівих і миротвориця за будь-яку ціну, каже з посиланням на соціологів, що вона може отримати 19-30% голосів німецьких виборців. Хоча громадська підтримка допомоги Україні залишається сильною, тенденція дрейфує до зниження.
Наративи "корисних ідіотів" напрочуд стійкі. Їхні основні тези – що НАТО "спровокувало" неодноразові напади Росії на Україну і, зрештою, її вторгнення, що Україна є штучним утворенням на території, яка по праву належить Росії, і що США радісно підкидають хмизу у вогонь, щоб продавати зброю і підтримувати свою глобальну гегемонію – відлунюють у різний спосіб. Один з них – це те, що італійці називають benaltrismo або анаглійською whataboutery («якщодоїзм», від англ. what about — як щодо, — термін, який позначає риторичну тактику, спрямовану на дискредитацію позиції опонента, докладніше тут): НАТО напало на Сербію в 1999 році й Лівію у 2011 році, плюс США вторглися в Ірак і Афганістан, тож що такого, якщо Росія поводиться погано? Інший різновид – dietrismo, тобто уявлення про те, що за подіями має стояти якась "внутрішня" історія: німецький соціолог Вольфганг Штрік, пишучи в New Left Review, стверджує, що "прихована мета кризи" полягає у підготовці ґрунту для того, щоб поставити переляканий ЄС під каблук накачаного НАТО.
Те, що, здається, пов'язує європейську ультраправу, ультраліву та "інтелектуальну" опозицію до західної політики, є дещо простішим. Це хрипкий антиамериканізм часів холодної війни. Уродженець Східної Німеччини пан Хрупалла, наприклад, наполягає на тому, що союзники нажилися на війні в Україні, змусивши Німеччину перейти з російського природного газу, що постачається по трубах, на дорожчий скраплений газ із США. Але це пастка, натякає він, оскільки імпортовані американські енергоносії настільки дорожчі, що німецькі виробники будуть змушені перенести виробництво в Америку. Пані Вагенкнехт, його ліва суперниця, вважає, що США спровокували війну з Росією, намагаючись втягнути Україну у свою "сферу впливу".
На нещодавньому політичному мітингу під Берліном канцлер Німеччини Олаф Шольц опинився в центрі уваги хору м'язистих пацифістів, які вигукували "Розпалювач війни!". Зазвичай ввічливий, м'який і незворушний, пан Шольц проревів у мікрофон, що саме Путін хоче знищити та завоювати Україну. "Якби у вас, крикунів, було хоч трохи розуму, ви б знали, хто справжній розпалювач війни!"
