Битва Зеленського після війни. Що означатиме мир для української демократії

Війна Росії проти України змінила імідж президента України Володимира Зеленського. До того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, багато хто вважав його неперевіреною фігурою, чия колишня кар’єра актора та коміка не викликала особливої довіри. Однак після того, як все почалося, він став — на думку колишнього президента США Джорджа Буша — «Вінстоном Черчиллем нашого часу».

У перші дні війни багато західних оглядачів припускали, що Зеленський піддасться, втече, здасться або помре. Натомість він залишився в Києві і рішуче керував Україною. Його популярність різко зросла. Опитування в липні 2022 року, проведене авторами та Київським міжнародним інститутом соціології, показало, що 65 відсотків людей в неокупованій Україні вважають Зеленського найкращою людиною, яка приведе країну до перемоги. Другий за популярністю вибір, колишній президент Петро Порошенко, отримав підтримку п'яти відсотків. Ще 19% або сказали, що між політиками немає різниці, або відмовилися відповідати. Понад 80% респондентів назвали Зеленського розумним, сильним і чесним.

Але коли війна нарешті закінчиться, Зеленський зіткнеться з великими викликами.

Лідерство під час війни вимагає зовсім інших навичок і здібностей, ніж лідерство в мирний час. Примітно, що українці менш впевнені в лідерстві Зеленського, коли їх просять думати про майбутнє. У тому ж опитуванні в липні 2022 року 55 відсотків визначили Зеленського як найкращу людину, яка очолить післявоєнну відбудову країни, а частка тих, хто сказав, що немає різниці між ним і альтернативою, або тих, хто відмовився відповідати, становила 28 відсотків.

Улюблений генерал президента. Зеленський і Сирський під час візиту глави держави на Донеччину та Запоріжжя. Фото: president.gov.ua

Щоб подолати ці потенційні побоювання, Зеленському доведеться відбудувати та зміцнити не лише міста та інфраструктуру України, а й демократію. Йому доведеться покінчити з тенденцією країни формувати уряд навколо мереж особистого патронажу, що схильні до корупції, та виробити інклюзивну концепцію патріотизму. Йому також потрібно буде поважати вимоги та дух української конституції. Здатність Зеленського протистояти цим викликам визначатиме долю його країни та майбутнє її демократії.

СПОКУСИ ВЛАДИ

Російське вторгнення згуртувало активну, інклюзивну громадянську націю України та зміцнило пов’язане з нею почуття обов’язку та відданості демократії. Дані, зібрані в лютому 2023 року проектом MOBILIZE, показали, що приблизно 80 відсотків цивільного населення України бере участь у війні через волонтерство, акції протесту чи фінансову підтримку.

Інші відкидають партійні розбіжності в сторону, об’єднуючись на підтримку реформ, яких вимагатиме вступ до ЄС. Цим позитивним зрушенням загрожує давня українська традиція так званого патроналізму, тобто відчуття того, що особисті зв’язки необхідні для досягнення майже будь-чого; й це підживлює недовіру до верховенства права.

Ця залежність від покровителів розвиває глибокі особисті зв’язки між людьми у власній мережі, але також породжує кумівство, залежність від хабарів і часто насильство, коли довіра руйнується.

Влада неодноразово користувалася цією ситуацією для створення власних політичних машин, які накопичують багатство та пригнічують опозицію. Хоча люди неодноразово повставали, щоб перешкодити найвідомішим захопленням влади в Україні, політичний клас країни все ще схильний до корупції та схильності віддавати перевагу особистим зв’язкам, а не демократичним інституціям. Поки існує думка, що «всі так роблять», така практика, швидше за все, триватиме.

Цілком можливо, що почуття єдності, викликане війною, може розвіятися, коли вона закінчиться.

Звичайно, український уряд міг би замінити це новим почуттям національної цілі, яке забезпечує заявка України на вступ до ЄС, що дасть новий поштовх для вкрай необхідних реформ. Але ці реформи можуть викликати достатню опозицію, щоб повернути країну до патроналізму.

Членство в ЄС, наприклад, вимагатиме серйозних змін для українських підприємств, оскільки вони повинні будуть відповідати правилам ЄС.

Це також зобов’яже Київ вжити заходів для усунення корупції, що потребує масштабних реформ української судової системи. Ці реформи чинитимуть тиск як на пересічних громадян, так і на еліти, кидаючи виклик інтересам останніх. Ймовірно, опозиція виникне з боку звичайних людей, чий бізнес постраждає, і з боку еліт, чиї інтереси опиняться під загрозою.

Таким чином, небезпека повернення до традиційної патрональної політики реальна.

Не можна гарантувати, що демократичні здобутки, досягнуті країною, збережуться. Цілком можливо, хоча це малоймовірно, що Україна може змінити патрональну демократію, якою вона була в останні роки, коли значна корупція викликала активне незадоволення через загальну прихильність до демократичної передачі влади, у зв’язку з чим чинні президенти програвали вибори, на більш авторитарну або централізовану систему.

Тінь президента. Керівник ОП Єрмак супроводжує Зеленського майже в усіх робочих поїздках і закордонних візитах. Фото: president.gov.ua

Коли знову з’явиться ширша політична опозиція до уряду Зеленського, як це, ймовірно, станеться після закінчення війни, можливо, у Зеленського та його прихильників може виникнути спокуса захистити своє керівництво шляхом консолідації влади у себе, навіть якщо початкова їх мета полягатиме лише в тому, щоб підштовхнути реформи чи відбудову країни.

Такі виправдання неодноразово використовували лідери, які прагнули зміцнити своє панування у Східній Європі, Латинській Америці та інших країнах. Такого роду посилений «президенталізм» може запустити процеси, які можуть підірвати реформи.

Деякі критики Зеленського вже витлумачили його усунення мера Чернігова Владислава Атрошенка за звинуваченнями у зловживанні службовим становищем як загрозу місцевій владі. Ті ж критики звинуватили, що послаблення олігархів країни адміністрацією Зеленського маскує спробу захопити їх вплив для себе. І хоча ще надто рано говорити про те, чи є така інтерпретація його кроків обґрунтованою, все ж такої можливості слід остерігатися.

Деякі дії, вжиті урядом Зеленського в умовах війни, також можуть загрожувати українській демократії, коли мир буде відновлено.

Наприклад, прийняте в лютому 2022 року рішення про консолідацію більшості приватних телеканалів в єдине державне мовлення було, мабуть, необхідним на початку війни, коли країна боролася за виживання.

Такі дії були б невиправданими в мирний час. Критики Зеленського в парламенті, зокрема лідери партії «Європейська солідарність», а також аналітичні центри та громадські організації, такі як «Опора», «Чесно» та фонд «Демократичні ініціативи», публічно та приватно висловлювали побоювання, що Президент може не захотіти відмовлятися від цього контролю, коли закінчиться війна.

Зрештою, жоден лідер не любить, коли його критикують або — як вони це сприймають — різко нападають і висміюють, як це трапляється у відкритих суспільствах. Але якщо Україна хоче продовжувати поглиблювати свою і без того активну демократію, ці заходи [щодо засобів масової інформації] доведеться скасувати, коли війна закінчиться і загроза російської агресії мине.

Також можливо, що сама широка популярність Зеленського може становити загрозу для української демократії.

В Україні немає нікого, хто був би близько до його авторитету та суспільної підтримки як політичного лідера. Якщо такий рівень популярності збережеться, це може змусити Зеленського дійти висновку, що йому потрібно залишатися при владі, фактично позбавляючи інших шансу отримати необхідний авторитет.

Зеленський з військовими. Фото: president.gov.ua

Мабуть, найбільшою справою, яку будь-коли зробив президент США Джордж Вашингтон, навіть більшою, ніж приведення своїх військ до перемоги у війні за незалежність, було піти з поста президента в той час, коли його все ще шанували як героя війни і він був далеко попереду будь-яких конкурентів як найвидатніший лідер країни.

Тим самим він створив прецедент мирної передачі влади. Незадовго до обрання у 2019 році Зеленський заявив, що президент має обіймати лише один п’ятирічний термін. Можна навести вагомі аргументи, що порушення цієї конкретної обіцянки не зашкодить українській демократії, а може навіть забезпечити стабільність під час війни.

Але якщо Зеленський виграє переобрання, майбутня траєкторія української демократії може залежати від того, чи дотримуватиметься він конституційного ліміту у два терміни. Наразі немає жодних ознак того, що він замислюється про порушення цього обмеження.

ПОЗИТИВНИЙ І НЕГАТИВНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Піднесення громадянської національної ідентичності в Україні, ідентичності, яка ставить громадянський обов’язок і прив’язаність до країни понад усе, є одним із великих досягнень української незалежності. Ця ідентичність була піднесена та виплекана Зеленським і зміцнена війною.

Тим не менш, це постійно оскаржувалося іншими баченнями того, що означає бути українцем. Одне крайнє альтернативне бачення пов’язує національну ідентичність виключно з етнокультурною ідентичністю, згідно з яким концепція бути хорошим і надійним громадянином залежить від володіння правильною мовою, дотримання правильного погляду на історію країни та шанування правильних діячів культури.

Для прихильників цієї точки зору ті, хто не поділяє цих етнокультурних рис, часто сприймаються як загроза. Більш націоналістичні прихильники цієї виняткової етнокультурної ідентичності становлять незначну меншість.

А ті, кого можна вважати ліберальними націоналістами, все ще просувають у парламенті більш етнокультурний патріотизм. Наприклад, члени партії «Європейська солідарність» теж поспішають наголосити на важливості громадянського національного обов’язку та центральної ролі держави. Насправді для більшості політиків, навіть правих, громадянська та етнокультурна ідентичності можуть бути взаємодоповнювальними, як це відбувається у Франції.

Утім, деякі політики можуть шукати політичну вигоду, використовуючи ці розбіжності або прагнучи їх посилити.

Є багато історичних прикладів, коли країни, які були травмовані жорстокими війнами, вдавалися до більш ексклюзивних визначень нації, намагаючись відгородитися від іноземного впливу.

Зеленський на урочистостях з нагоди Дня національної поліції України. Фото: president.gov.ua

Це сталося у деяких із західних сусідів України після Другої світової війни та падіння комунізму. Такі кроки можуть призвести до розколу, пригнічення та внутрішнього конфлікту, послаблюючи країну та відкриваючи можливості для маніпуляцій. У випадку України ризик, хоч і дуже невеликий, полягає в тому, що неліберальний націоналістичний рух може отримати нову підтримку та підштовхнути до посилення більш екстремальних поглядів на українську ідентичність, згідно з якими справжня національна безпека та процвітання можуть бути досягнуті лише через певний вид етнічного очищення.

На щастя, поки що немає ознак того, що такі виняткові форми націоналізму набирають силу.

Війна радше зміцнила відданість українців лібералізму та інклюзивним ідеям нації.

Це сталося навіть тоді, коли відбувся сильний зсув у бік спілкування українською мовою (багато людей в Україні розмовляють українською та російською). Дійсно, двомовні громадяни все більше дистанціюються від інших «російських» аспектів своєї ідентичності. Насправді є певні докази того, що цей зсув особливо помітний серед південно-східних російськомовних українців, які сприймають його як елемент свого громадянського обов’язку перед державою.

Українському уряду буде дуже важливо підтримувати широку національну єдність, здійснюючи реформи, і українські реформатори можуть обережно шукати натхнення в Грузії. У 2003 році президент Грузії Міхеїл Саакашвілі успішно використав оптимізм, викликаний Революцією троянд, швидко та різко ліквідуючи дрібну корупцію в уряді, у тому числі в раніше сумнозвісній дорожній поліції, а також у основних державних службах.

Талант Саакашвілі полягав не стільки в тому, щоб запропонувати технічно вражаючий план боротьби з корупцією, скільки в тому, щоб переконати мільйони, що все насправді зміниться, тим самим запустивши своєрідне пророцтво, яке самореалізується. Звичайно, історія Грузії також є застереженням, оскільки інші корупційні дії на високому рівні в ній тривають. Україна потребує ще більш масштабних реформ.

Однак Грузія показує, що лише тоді, коли люди переконалися, що настають зміни, вони змінюють свою поведінку та адаптуються до нової очікуваної реальності. Сформулювати привабливі пропозиції відносно легко, тоді як переконати людей, що все зміниться, набагато складніше.

Кінець війни, коли б він не настав, може запропонувати Зеленському та решті країни саме такий момент. Президенту потрібно буде знайти спосіб перетворити волю населення до боротьби в настільки ж тверде переконання, що старий підхід до управління країною більше неможливий. І тоді він має виконати свої обіцянки. Цей момент настане, і треба сподіватися, що він його добре використає.

Про авторів:

Генрі Гейл — професор політології та міжнародних відносин в Університеті Джорджа Вашингтона. Автор книжки Patronal Politics: Eurasian Regime Dynamics in Comparative Perspective ("Патрональна політика: динаміка євразійських режимів у порівняльній перспективі").

Ольга Онух — професорка порівняльної та української політики в Манчестерському університеті. Авторка книжки Mapping Mass Mobilization: Understanding Revolutionary Moments in Argentina and Ukraine ("Картографування масової мобілізації: Розуміння революційних моментів в Аргентині та Україні").

Переклад: Павло Космачевський

демократія реформи зеленський націоналізм