Контрнаступ зараз відбувається за запасним "планом Б", – Євген Дикий

Про повільний темп контрнаступу

Повільний темп має дуже серйозні підстави. По-перше, ми розуміли, що буде дуже важко. Ні в кого у війську не було ілюзій, що станеться диво, як минулої осені на Харківщині: “ми прийдемо, і вони посипляться”. Але все одно деякі речі виявилися важчими, ніж ми очікували.

Все ж таки ми не очікували того, скільки всього вони (росіяни) намінували. Це просто взагалі зашкалює – сотні квадратних кілометрів мінних полів. І це справді дуже велика проблема.

Західної техніки для розмінування дуже небагато на таку протяжність фронту. І до кожної з них доводиться ставитись не як до розхідного матеріалу, а як до дійсно цінного активу, майже як до “хаймарсів”. І проблема в тому, що вони горять легко. Влучання є, саперні танки від цього менш захищені, а росіяни свідомо полюють на ці машини розмінування.

По-друге, коли починався наступ, ми знали, що перевага ворога в небі – це дуже велика проблема. Але наскільки вона велика, все одно можеш відчути тільки тоді, коли вже опиняєшся під бомбардуванням.

Росіяни перестали вважати нас легкою здобиччю та почали з нами воювати як із ворогом, який дуже добре захищається. Відповідно, вони стали небезпечнішими та навчилися бомбардувати із доволі великих відстаней. Якщо раніше вони прилітали на лінію фронту, то тепер запускають плануючі бомби й ракети кілометрів за 20 до фронту. А в нас захист підрозділів наступу забезпечують переважно групи з  переносними зенітними комплексами (ПЗРК) по типу “стінгерів”, “ігл” тощо. А в них усіх дальність – 4-5, максимум 7 кілометрів.

І не забуваймо також про ключовий фактор, про який ми, звісно, знали. Це про загальну кількість [особового складу] росіян. Про те, що на територіях, які потрібно зараз звільнити, їх у два-три рази більше від загальної кількості на всю Україну, коли вони прийшли півтора роки тому.

І, звичайно, вони поламали нам “план А” тим, що підірвали Каховську ГЕС. Тобто все, що зараз відбувається – це, по-любому, вже за запасним “планом Б”. Тому воно йде дуже важко.

І з хороших новин – те, що ми при цьому намагаємося мінімізувати свої втрати. Все ж таки ми не робимо “м’ясних штурмів”. Втрати в нас у будь-якому разі є, вони дуже значні, це треба розуміти.

Але, все ж таки, наші втрати незрівнянно менші, аніж були минулого року під час першої спроби херсонського наступу в серпні. Тобто видно, що ми теж навчилися, все ж таки зробили правильні висновки з тих помилок, які були допущені минулого літа.

Фото ілюстративне. Джерело: Генштаб ЗСУ

Позитивні висновки щодо контрнаступу

Відбувається дивна річ, парадоксальна з точки зору військової стратегії. По-перше, ми продовжуємо наступати, просуваємося щодня. Цього не мало би бути, при тому співвідношенні ресурсів, яке склалося. Зокрема, при повному домінуванні ворога в небі, в 10+ разів. І за співвідношенням випущених снарядів на користь ворога (хоча ми можемо цілком справедливо стверджувати, що наша арта набагато професійніша і точніша).

Друга хороша новина – що ворожі втрати значно вищі за наші. Це знову-таки всупереч теорії. Адже зазвичай та сторона, що наступає, втрачає більше.

Це до питання, як вони (росіяни) воюють. Кількість у них переважає, а за якістю вони об’єктивно нам поступаються.

Причому тут ми маємо перевагу вже не за рахунок народного героїзму і партизанської війни, як це було в перші тижні війни. Зараз воюють дві регулярні армії, абсолютно класичними методами, як у Другу світову. І виходить, що ворог це робить гірше за нас.

І це, підкреслю, відбувається всупереч теорії. Ми знову робимо речі, які ніхто до нас не робив.

Зокрема, одна з наших надій пов’язана з тим, що ми вибиваємо їхні резерви.

Оті, що з другої лінії весь час висуваються, щоб відсунути нас від першої. Людей вони стільки сюди нагнали, що люди закінчуються повільно. А от російська техніка закінчується вже набагато швидше, ніж їхня оборонка встигає її поновлювати. В них наразі темп – випускати приблизно до 20 нових танків за місяць. І до 70 танків вони здатні розконсервовувати, піднімати із складів. Ну, хай буде 100. Ну, а ми сотню одиниць бронетехніки спалюємо плюс-мінус за тиждень. І оцей дисбаланс дає нам шанс. Ми чим далі, тим більше виснажуємо їхню техніку.

Інша річ, що наша техніка – теж не з комп’ютерної гри, де можна зробити її вічною. На жаль, ми теж втрачаємо.

І маємо назвати одне слово, яке на фронті викликає буквально приступи злості – це “Ланцет”. Ударні російські БПЛА “Ланцет” реально дістали. Так, це зовсім не “вундервафля”, але, на жаль, росіянам дійсно вдалося зробити хоч одну ефективну зброю. Насправді дві. Ще крилаті бомби плануючі (маються на увазі коректовані авіабомби КАБ-500 на озброєнні ЗС Росії – ред.). Слава богу, їх не так уже й багато. А “ланцетів” вони наштампували дуже багато, і ці дрони наразі є головною проблемою будь-якої нашої броні на позиціях.

Фото ілюстративне. Джерело: Генштаб ЗСУ

Про параметри оцінювання успішності контрнаступу

Мені здається, що це трошки неправильний підхід – дивитись на лінійний кілометраж чи рахувати квадратні кілометри, як роблять наші речники (квадратних більше виходить).

Справа в тому, що на війні відстані нелінійні.

Нещодавно хтось мені дуже радісно повідомив: “Ти знаєш, що наші стоять за 5 кілометрів від Донецька?!” – “Знаю, я там був у 2014 році, ми так само стояли за 5 кілометрів від Донецька”.

На війні буває кілометр, який можна не пройти роками, або який можна прогризти за місяць. А далі за ним відкриваються порожні кілометри.

Наприклад, коли наш “Айдар” у 2014 році взяв Щастя, ситуація була настільки мозаїчною, що ми одразу посунули умовну лінію фронту на 90 кілометрів. Або взяти “пригожинський марш” – згадаймо, вони за день пройшли 800 кілометрів вглиб Росії.

Читайте також: Том Купер: успіх ЗСУ має вимірюватися не кілометрами просування, а кількістю знищеного озброєння і ворожих військ

Тобто ті, хто міряє кілометрами, не розуміють, що всі війська сконцентровані в доволі-таки вузькій смузі. Далі за нею – порожній тил, а все відбувається на цій лінії. На ній можна штовхатися місяцями, а далі вона обвалюється, і за лічені дні йде звільнення величезних територій.

Тому, як на мене, краще акцентувати не на кілометражі, а на тому, скільки ворожих опорних пунктів взято. Ну, і те, що дійсно повідомляють – це скільки втрат у ворога за день. Тоді ми говоритимемо про відсоток знищеної першої лінії оборони і і кількість знищених резервів.

І ось у контексті знищення резервів дуже радує Бахмут

У Бахмуті ми їх (росіян) зловили просто в пастку, можна сказати. В пастку їхньої пропаганди.

З військової точки зору їм вартувало б звідти відійти. Але ж поки що не відійдуть. Вони ще дуже далекі від чергового “непростого решения”. І це нам лише на користь.

Річ у тім, що Бахмут – особливо в тому стані, в якому він зараз – особливої військової цінності не становить. Це руїна. Власне, коли вони (росіяни) Бахмут у нас поквартально “віджимали”, вони тоді знищили фактично все перед собою. Але водночас у їхній пропаганді “освобождение Артемовска” – єдина перемога за останній рік. Попереднього разу відносно велике українське місто – Лисичанськ – росіяни взяли ще 7 липня 2022 року.

І от нарешті вони взяли Бахмут, поклали на це 100 тисяч людей. Перемога, насправді, дуже відносна з військової точки зору. Але формально триколор стоїть, на карті написано – “Артемовск”. І через пару місяців після цього віддати його нам назад – це капець. Це просто повний пропагандистський провал. Тому вони його нам зараз не віддадуть.

Та я й не дуже хотів би, щоб ми його швидко взяли. Бо нам навіть краще, щоб росіяни подовше Бахмут тримали і кидали, кидали туди свої резерви. А ми будемо перемелювати.

Там наразі 50 тисяч орків – на одному Бахмуті. Я розумію, що орків загалом дуже багато. Але 50 тисяч – це і для них суттєва частина загального фронту.

У росіян, на наше щастя, починається “трішкін кафтан”: коли потрібно відрізати від одного рукава, щоб підшити другий. І якщо вони 50 тисяч зігнали на Бахмут, значить, десь вони їх взяли. І взяли вони їх не в Підмосков’ї – Пригожин показав, що там резервів немає. Вони їх узяли з якихось інших ділянок фронту.

Фото ілюстративне. Джерело: Генштаб ЗСУ

Про наступ росіян задля відтягування резервів ЗСУ

Росіяни намагаються робити нам схожу штуку із відтягуванням резервів. Це лінія Сватове-Кремінна,  Лиманський і Куп’янський напрямок.

Те, що відбувається там, багато кого дивує. Бо ніби ж вони в глухій обороні. Ніби ж для них головне, щоб ми “лінію Суровікіна” [на Запорізькому напрямку] ніяк не пропиляли. А вони чомусь намагаються нахабно наступати на Слобожанщині.

Про що мова? Вони (росіяни) не повні ідіоти. Вони добре розуміють, що про серйозний їхній наступ зараз не йдеться, у них і близько немає для цього ресурсів. І насправді їхня головна задача – утримати Південний фронт. Саме заради цього вони роблять локальний наступ на Слобожанщині, з тим, щоб ми відтягнули сюди резерви.

Російська проблема – це те, що ми не просто наступаємо, а поки що наступаємо навіть не половиною тих сил, які ми для цього наступу загалом підготували.

Вони це насправді знають. І їхня задача – зробити так, щоб ми хоча б кілька бригад перекинули на Слобожанщину. Таким чином ці бригади не зможуть у потрібний момент піти на підсилення Запорізького напрямку.

Побачимо, наскільки це росіянам завдасться. Три тижні тому починали вони невдало. Спершу ЗСУ відбивали їх виключно тими силами, які там і до того стояли. Тобто резервів не потрібно було задіювати. Але за останні дні вони мали там певне просування. Боюсь, що доведеться таки дірку затикати. Тобто щось із резервів доведеться таки кидати туди.

Про плацдарм на лівому березі Дніпра

Думаю, тепер ніхто вже не заважає пояснити речі, про які нам було відомо ще до початку наступу. Справа в тому, що “планом А” було не проламувати три лінії оборони росіян на Запоріжжі, а лише зв’язати орків боями на цих лініях. А заходити, власне, з правого берегу Дніпра на лівий через плацдарм. І для того, щоб цього не сталося, орки підірвали Каховську греблю.

Це як мінімум на місяць затягнуло всі події. Мінімум на місяць, а можливо, й більше.

Але є нюанс. Все ж таки літо достатньо спекотне, і потроху ґрунт всихає. У ґрунті лишились багато води, тому гусенична техніка поки що там не може пройти в принципі. Навіть колісна ще не проходить. Але здається, якщо і далі стоятиме таке спектоне літо, за якийсь час грунт може персохнути, й ідея плацдарму на лівому березі Дніпра знову оживе.

Судячи з усього, саме це є головним нічним кошмаром орків. По тому, як вони рвонули греблю, загробили купу своєї техніки і трохи своїх людей, вони розуміють, що якщо ми там закріпимося, то в них недостатньо сил, щоб зупинити наступ саме з цього напрямку. Укріплення там нема.

Тобто якщо ми таки заходимо з правого берега на лівий, і вже не силами спецпризначенців, а великими силами на техніці, то ми фактично обходимо всю лінію Суровікіна, заходимо їй у тил, і тоді там валиться все. Тоді можна буде вважати, що наш наступ приречений на перемогу. Питання тільки буде, чи все одразу в них посиплеться, чи звільнимо Херсонщину і Запоріжжя, а за Маріуполь і Крим ще окремо доведеться повоювати.

Загалом наша задача – добитись максимального результату до того, як росіяни зможуть восени провести наступну мобілізацію.

резерви дикий хід війни контрнаступ зсу оборона окупантів