Кулеба на дебатах Генасамблеї ООН зачитав уривки з воєнних щоденників українських дітей (ТЕКСТ ПРОМОВИ)

Восьмирічний Єгор Кравцов. 3 березня 2022 року, оточений Маріуполь: «Я гарно виспався; прокинувся, посміхнувся і порахував до 25-ти. А ще, помер мій дідусь. У мене рана на спині, видерта шкіра, у сестри поранення голови, мамі видерли м'ясо на руці і дірка в нозі».

Наступного дня: «Незабаром у мене день народження. У мене померли дві собаки і бабуся Галя. І улюблене місто Маріуполь».

Ще одній українській дівчинці Віолетті Горбачовій було 13 років, коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Вона провела близько чотирьох місяців в окупованій Новій Каховці.

От що вона пише, лютий 2022 року: «Ми не виходимо з дому. Я просто боюся, що я вийду з під’їзду та мене застрелять. Вулиці майже пусті. Тато їздить на роботу, привозить продукти. Село через ГЕС обстрілюють. Я пишу своєму другу звідти, а він не відповідає. Скільки ж моїх знайомих може загинути…».

Травень 2022: «Мама каже не гуляти там, де немає людей, бо багато дівчат гвалтують. 27 травня відключили зв’язок повністю. Люди, як зомбі, стояли купками, біля зачиненого кафе, де трішки ловив місцевий інтернет».

Третій дівчинці, Аріні Первуніній, було одинадцять, коли Росія почала повномасштабне вторгнення. Вона переховувалась у підвалі в окупованому селі. Вона боялася, що російські військові можуть її зґвалтувати, і подзвонила батькові, який перебував на підконтрольній уряду території, плакала та просила забрати її звідти. Заради порятунку своєї дитини він якось зміг приїхати за нею, але на зворотному шляху російські військові відкрили вогонь по машині та вбили батька Аріни на її очах.

Через тиждень вона написала в щоденнику: «Я не хочу жити. Навіщо таке життя без тата? Та я ж ще незграбна дитина, яка сама нічого не може зробити, та напевно це моє покарання, напевно за те, що я не змовчала, а подзвонила татові, нетерпляча. Якщо б я не зателефонувала татові, то все було добре, всі були живі. Я ненавиджу себе. Чому я така безпомічна?»

Вона все ще звертається до свого батька в щоденнику. 26 травня 2023 року: «Тату, я тільки що закінчила сьомий клас і в мене дійсно хороші оцінки. Я дуже тебе люблю. Я зроблю все, щоб ти пишався мною. Люблю тебе, татко».

Ці рядки неможливо читати без сліз. Я привіз лише їх, але дітей, які проходять через такі страждання, тисячі. Цей щоденник Аріна передала мені. Блискучий зошит. Там мали бути записи Аріни про її життя, хлопців, нову музику. Але натомість він сповнений болю та страждань.

Вона дозволила мені зачитати вам ці приватні записи і я вдячний за її сміливість. Тепер ви знаєте та відчуваєте те, що українці переживають вже майже півтора роки повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Чому у цих та мільйонів інших українських дітей вкрадене дитинство? Лише тому, що у Путіна імперська пухлина в голові. Тому що Росія не зважає на страждання дітей заради досягнення своїх хворих політичних цілей.

Російське повномасштабне вторгнення позбавило нормального життя всі 7,5 мільйонів українських дітей. Майже дві третини з них стали внутрішніми переселенцями або виїхали за межі України. Росія вбила щонайменше 494 українські дитини і поранила ще 1052. Щонайменше 379 дітей зникло безвісти під час бойових дій.

Просто зараз Росія продовжує масове викрадення та депортацію українських дітей. Огидний, жахливий, геноцидний злочин, за який Путіна та його уповноважену з прав дітей вже розшукує Міжнародний кримінальний суд.

На сьогодні щонайменше 19 474 дитини незаконно депортовані, з них 4390 є сиротами або позбавлені батьківської опіки. Досі лише 383 дитини повернулися та возз’єдналися зі своїми сім’ями, а десятки тисяч все ще відчайдушно чекають на нашу допомогу.

Ми маємо спільно вимагати від Росії негайно надати список дітей, яких вивезли з України в Росію, а також надати доступ до цих дітей представникам міжнародних правозахисних і моніторингових місій. Росія має звільнити українських дітей і повернути їх до їхніх родин.

Я закликаю всі країни-члени ООН чинити максимальний тиск на Росію в межах своїх національних можливостей. Я роблю це від імені усіх українських батьків, які хочуть повернути своїх дітей. Ми можемо змусити Росію припинити порушення щодо дітей і безпечно повернути їх, якщо вимагатимемо цього всі разом, єдиним голосом.

Ще один жах – це викрадення Росією цивільних людей на окупованих територіях. За даними Нацполіції України, з початку повномасштабного вторгнення Росії жертвами насильницького зникнення та незаконного утримання під вартою стали 8800 цивільних людей, понад 10200 вважаються зниклими безвісти.

Згідно зі статтями 7 і 8 Римського статуту, затримання цивільних осіб може розглядатися як воєнні злочини та злочини проти людяності. Але з огляду на масштаби цієї масової протиправної практики російських окупантів, мова не йде лише про поодинокі випадки. Ми говоримо про захоплення Росією цивільних заручників як знаряддя своєї геноцидної війни. Жоден інший конфлікт сучасності не бачив подібних злочинів у такому масштабі.

У міжнародної спільноти бракує інструментів для вирішення цієї проблеми. Наприклад, на відміну від військовополонених, цивільних заручників не можна повернути під час обміну, оскільки це лише спонукатиме Росію викрадати ще більше людей. Нам терміново потрібні нові міжнародні інструменти для покарання за викрадення цивільних осіб і організації безпечного повернення цивільних заручників. Я пропоную розпочати роботу над розробкою таких інструментів.

Поки Україна бореться за своє виживання, здійснюючи самооборону за статтею 51 Статуту ООН, ми постійно чуємо абсурдні заклики до абстрактного миру. Більшість із них насправді мають на увазі не мир, а дещо інше.

Деякі з них я перекладу з дипломатичної мови на мову здорового глузду.

Наприклад, дехто каже: «Чому б вам просто не сісти за стіл переговорів і не припинити цю війну зараз?» Насправді ж вони пропонують: «Нехай Росія залишить собі вкрадені українські землі й продовжить вбивати, катувати, ґвалтувати та залякувати людей на окупованих територіях».

Інші цинічно заявляють, що саме Україна «затягує» війну. Вони насправді мають на увазі, що: «Україна повинна здатися і дозволити Росії якомога швидше завершити свій геноцид».

Ми також чуємо голоси декого, хто каже: «Припиніть надсилати зброю в Україну, це не допомагає досягненню миру». Гарно звучить. Але насправді ці люди мають на увазі: «Залиште Україну беззахисною і Росія переможе швидше. Це буде дуже криваво і страшно, але все це закінчиться пошвидше. Тоді ми будемо щорічно вшановувати пам’ять українських жертв на пам’ятних заходах і засуджувати жорстокість Росії, продовжуючи звичний бізнес із ними».

Після опору російській повномасштабній агресії протягом понад півтора року, наш 40-мільйонний народ може відповісти на всі ці пропозиції лише одне: “Ні”.

Ні — геноциду під виглядом миру. Ні — фальшивому пацифізму, який виправдовує агресора за його злочини. Ні — територіальним поступкам заради ілюзії миру. Ні! І ще раз - ні. Ми будемо боротися і переможемо. Тому що ми хочемо жити. Тому що наші діти, як і ваші діти, заслуговують мати повні сім’ї та життя, вільне від страху та страждань. Ми забезпечимо притягнення агресора до відповідальності, бо лише так можна відновити реальну справедливість і справедливий, міцний мир для України та повагу до Статуту ООН у кожному куточку світу.

Минулого тижня країни Групи семи домовилися про гарантії безпеки для України. Відтоді до них приєдналися ще десять країн. Я закликаю кожну державу-члена ООН розглянути можливість приєднання до декларації Групи семи, яка є відкритою для підписання. Ви можете зробити власний практичний внесок у безпеку України. Допомагаючи українським дітям здобути безпечне майбутнє, ви гарантуєте безпечне майбутнє і своїм дітям. Коли Україна вийде з цієї війни безпечнішою, ймовірність будь-якої агресії проти ваших країн і дітей буде значно меншою.

Просто зараз наші воїни зменшують площу тимчасово окупованої території. Крок за кроком, кілометр за кілометром. Територія війни стає меншою, а територія миру з кожним днем збільшується.

Кожен крок українського солдата вперед – це крок до миру. Кожен звільнений кілометр – це кілометр безпеки, де українські діти зможуть жити, не боячись бути згвалтованими, викраденими чи вбитими. Кожен звільнений кілометр означає додаткове українське зерно, щоб нагодувати світ і помʼякшити світову продовольчу кризу. Ціна, яку ми платимо за ці кілометри – це життя наших людей. І коли іноземні замовники отримують українське зерно, я хочу, щоб вони розуміли, що кожен його кілограм був оплачений найвищою ціною – життями наших воїнів.

До речі, Росія вбиває не лише наших солдат. Вчора вона вбила життєво важливу “Зернову угоду”, яка допомагала рятувати мільйони людей від загрози голоду. І так само як ми боремося за захист життя в Україні, ми будемо боротися задля відновлення продовольчої лінії життя для світу.

Коли 603 700 квадратних кілометрів будуть вільні від загарбників, мир буде повністю відновлений.

Я закликаю всі держави поставитися до цього максимально реалістично. Деякі війни — це не просто конфлікти між двома сторонами. Деякі війни є загарбницькими, коли одна країна зухвало нападає на іншу та намагається її знищити. Деякі війни є геноцидними. Їх неможливо завершити просто сівши та дозволивши агресору взяти те, що він вважає своїм. Такі війни потрібно виграти, на жаль, на полі бою, і заплатити високу ціну, щоб агресор відкинув свої плани завоювання та вбивства та засвоїв урок.

кулеба війна діти геноцид воєнні злочини рф оон