"Війна змінила нас. Дякуємо нині за кожну дрібницю". Переселенка з Нікополя про життя в Тернополі
Після підриву росіянами Каховської ГЕС Інга Маврова вирішила переїхати до Тернополя. Про свій психологічний стан після року під обстрілами, про “реабілітацію посмішками” розповіла жінка, яка сама 30 років займалася у Нікополі реабілітацією дітей.
Про Інгу Маврову написало місцеве видання НОВА Тернопільська газета, передає Nikopolnews.
Одне з улюблених занять Інги – фотографія. Саме завдяки фотоапарату вона знайомиться з Тернополем і його мешканцями. На вулиці підходить до людей і питає: «Можна вас сфотографувати?». Спочатку люди дивуються, а потім щиро радіють увазі.
«Бачу усмішки, і стає легше на душі»,— пояснює жінка. Світлини вона публікує на своїй сторінці у Фейсбуці.
Після таких зустрічей деякі люди просять про фотосесію, щоб віддячити переселенці. Інга не відмовляється, бо в чужому місті не так легко облаштуватися, важливий будь-який заробіток.
У Нікополі жінка працювала у медичному спеціалізованому центрі медико-соціальної реабілітації дітей.
Про Тернопіль Інга чула гарні відгуки від друзів, тож рушила в незнайоме їй місто. Привіз сюди її чоловік. З собою взяла лише найнеобхідніші речі та улюбленця — собаку Сімбу. Сподівається, що ненадовго.
Фото: НОВА Тернопільська газета
– Нікополь вже тривалий час цілодобово обстрілюють. Між нашим містом і Запорізькою АЕС через Каховське водосховище — сім кілометрів. Але водосховища вже практично нема, — зітхає жінка. — З перших днів вторгнення ми з чоловіком, як могли, допомагали людям, надавали психологічну допомогу. Торік у мене не було думки про виїзд із Нікополя, навіть тоді, коли почалися обстріли. Пів року ми ночували в сховищі, а вдень допомагали містянам. Близько 70% мешканців виїхали, але багато вже повернулися, бо на чужині буває важче, ніж вдома навіть під обстрілами.
Майже 30 років я працюю в місцевому реабілітаційному центрі. Наші вихованці — діти зі складними недугами, яким потрібна постійна допомога. Я — корекційний педагог, застосовую методику арттерапії і сенсорної інтеграції. Паралельно навчаюся на психолога. Через війну діти в нашому місті миттєво подорослішали: мислять не на свій вік. Я ризикнула переїхати до Тернополя і почати все з нуля. Чоловік повернувся до Нікополя. Можливо, я б теж залишалася вдома, але в мене вичерпався внутрішній ресурс… Мені вкрай необхідні позитивні емоції. Я надавала багато допомоги дітям. Дійшла, мабуть, до межі. Тепер потрібно відновитися.
На мешканців Нікополя страшно дивитися — виснажені війною, але працюють, не здаються, вірять в перемогу. У тернополян натомість — радість в очах! Фотографую, щоб надихнутися усмішками. Тернополяни — щирі й добрі, — розповідає переселенка.
Інга розповідає, як вона працювала у Нікополі під постійними обстрілами і як війна змінила людей.
– Через пів року після масштабного вторгнення нікопольці почали помалу повертатися додому. Наш реабілітаційний центр відновив роботу, адже дітям потрібна допомога. Працювали поміж сиренами. Якщо оголошували тривогу по області через запуск ракет, то для нас вона була не настільки страшною. А ось артобстріли — це серйозна небезпека. Прилітає через хвилину. Ми не ходили в сховище, а бігали.
У людей під обстрілами навіть погляд інший… У дітей виникли різні фобії, погано сплять, втратили мотивацію. «Навіщо вчитися, якщо може зірватися атомна електростанція», — кажуть. Війна змінила нас. Навчилися ще більше бути вдячними. Дякуємо нині за кожну дрібницю, — розповідає Інга.
Упродовж трьох тижнів після підриву дамби подружжя Маврових жило в багатоповерхівці без води в крані. Привозної не вистачало на всі побутові потреби, питну купували. Це неабияк ускладнило перебування в місті.
– Не було в чому покупатися, випрати одяг, помити посуд. В місто привозять воду цистернами, ми використовували її для побуту. Спершу я мила у воді голову, потім купалася в ній, згодом — прала білизну, протирала нею пилюку, далі мила підлогу, а наприкінці виливала в унітаз.
Ми не думали, що росіяни підірвуть дамбу. Кілька днів я не могла прийти до себе. Не встигли оговтатись, як почали поширювати інформацію про можливий підрив атомної електростанції. Це була остання крапля. Вирішила їхати. Не знаємо, що в голові в орків.
Хто хвилюється, виїжджає нині з Нікополя. Але всі не поїдуть. Літні люди не в силі рушати в далеку дорогу, хоча їм пропонують евакуаційні виїзди. Та й молоді не всі мають змогу. У нашому місті малі зарплати. Дехто не має навіть мінімальної фінансової «подушки». Ми зачинили квартиру й поїхали. Невідомо, на скільки часу. Багато людей виїжджали торік і думали, що на два тижні. Тільки Богові відомо, коли закінчиться війна. Все може в одну секунду завершитись, а може ще тривати роками.
Ця війна для того, щоб ми переосмислили, щоб змінилися. Не розумію, як росіяни можуть так чинити… В окупантів є вибір: стріляти чи ні, у нас нема — мусимо захищатися. Росіяни до нас прийшли, а не ми до них. Вони вбивають ні в чому невинних українців. Не знаю, як окупанти зможуть після цього жити. Росіяни — вбивці.
Хоча лінія фронту в попередні роки була далеко від Нікополя, але розуміння суті цієї боротьби у нас було. У 2014-ому багато наших земляків принципово перейшли з російської мови на українську. Мені взагалі не хочеться розмовляти російською, бо росіяни завдали нам багато болю, забрали багато життів, — розповідає Інга.
