"Головне – зберегти людей". Комроти Роман Кулик про дії справжніх командирів і стимули для виснажених боями воїнів

Роман Кулик із бійцями під час виходу на ротацію. Фото: Новинарня

Про втому військових

Після кожного напрямку це було почуття всебічно наростаючої втоми, втоми людей у колективі. Втома зростає в геометричній прогресії.

Після Херсонщини, де ми пробули пів року у 2022-му, ми вийшли ще в більш-менш нормальному стані. Але вже було видно, що народ задовбався. Відпустки трошки знизили цю напругу.

А на Вовчанському і Бахмутському напрямках стало зрозуміло, що вже “гайки”, що серйозна частина підрозділу підійшла до певної межі, і далі вони не можуть продовжувати цей шлях в силу своїх фізичних і психічних можливостей, загалом з огляду на ресурси організму.

Тому, по суті, за рік і кілька місяців, що ми служимо, ти ще розумом ніби й хочеш тягнути, далі воювати, але все більше це робиться на автоматизмі, на інерції, а не з тим запалом, як починався опір широкомасштабному вторгненню. Цей стан я бачу в багатьох військовослужбовців, особливо в тих, які і в попередні роки воювали. Все більше розмов про демобілізацію, про поповнення, заміну особового складу, що є абсолютно логічним.

Навіть у вмотивованих людей виникає психологічна втома, яка після певної межі слабо лікується відпустками, звільненнями, грошима чи ще чимось

Ресурс людського організму, інтелекту, людської волі не є безмежним. І він зменшується з кожною ітерацією. Навіть у вмотивованих людей, чим більше вони бачать заруб, жорстких пи***різів, тим більше виникає психологічна втома, яка після певної межі слабо лікується відпустками, звільненнями, грошима чи ще чимось. Це вже просто як маленькі припарки, що не справляють серйозного впливу. Люди стають більш інертними, що більше впливає на боєздатність і на втрати на фронті.

У нашому підрозділі частина людей до цієї межі підійшла на першому відновленні після Херсонщини, частина – у Вовчанську, і частина – після Бахмутського напрямку. Не скажу, що всі. Ядро ще вивозить. І ще буде вивозити певний час. А наскільки вистачить, це вже залежить і від мене, як від командира, який правильно буде менеджерити людей, давати відпочивати й жонглювати тими інструментами впливу, що є.

Ну, і роль вищого командування. Ти можеш на своєму рівні зробити все, щоб підрозділ почувався добре, і працював, і воював. А одним розчерком, одним бойовим розпорядженням ОТУ чи ОСУВ (тактичне і стратегічне угруповання військ – “Н”) це все може бути перекреслене, і рота може згоріти буквально за кілька годин.

Єдине, що зараз можна зробити командирам батальйонів і бригад – це намагатися берегти досвідчені кадри як зіницю ока, використовувати їх як сержантсько-офіцерську ланку, яка може навчити мобілізованих новобранців і командувати ними в бою.

А з приводу демобілізації – справді, уявлення не маю, як її можна провести.

Наприклад, нещодавно реєстрували законопроєкт про те, що після року чи півтора року служби мобілізовані мають право на демобілізацію. Як на мене, дебільна ініціатива. Тому що зараз скажи це в будь-якому батальйоні – і всі побіжать писати заяви, залишиться служити і воювати 10-15% людей. Решта оберуть дембель, тому що сім’ю не бачили давно, ротації дуже довгі.

У нас перша ротація на Херсонському напрямку була пів року взагалі, а на Бахмутському – чотири місяці, після двох місяців на Вовчанському. Причому між Вовчанськом і Бахмутом перерви не було – ми наступного ж ранку поїхали на Бахмут. Такий темп людей вимотує.

Тому якщо такий закон ухвалять, це відразу “вимиє” цілі військові частини. І навіть якби знайшли нових мобілізованих, це не виправило б картину. Тому що новачків треба навчити. Потрібен хребет сержантів, які можуть тримати все вкупі.

Для більшості гроші вже давно не є стимулом. Але зустрічі з сім’єю, проведення часу з близькими та рідними мають сенс

У нас в роті ми про це від початку говорили: не розраховуйте на демобілізацію, тому що характер нинішньої війни настільки жорсткий і безкомпромісний, що передбачає постійне перемелювання людей. Якби це не звучало цинічно, в цій війні сотні й тисячі людей отримують поранення, гинуть тощо. Армія ж, як організм бездушний, який має оперувати цифрами, напрямками й одиницями техніки, не відпустить людей, що вже побували в боях, під обстрілами, мають досвід оборонних і наступальних дій. Армія буде їх тримати до останнього.

Стимули можуть бути різні. Але ти можеш собі уявити рівень за*обу в людей, коли їхні "бойові" (а вони отримують більше 100 тис. грн) перестають бути стимулом.

Для більшості гроші вже давно не є стимулом. Але зустрічі з сім’єю, проведення часу з близькими та рідними мають сенс. Це ще діє на будь-якого військового.

Про Бахмут і тактику "вагнерівців"

Роман Кулик під час заходу на позиції біля Благодатного, що на захід від Соледара. Лютий 2023. Фото: Новинарня

Для нашого підрозділу і для мене особисто бахмутський період став найлютішим випробуванням із того, що ми пережили взагалі.

Це навіть смішно порівнювати з роками АТО/ООС, бо це геть інший рівень інтенсивності бойових дій, інший рівень застосування всіх вогневих засобів – артилерії, авіації, мінометів, танків, усіх видів бойових броньованих машин, геть інші підходи до роботи піхоти, інші проміжки часу для ухвалення рішень. Словом, все помножено на 10 порівняно з тим, що було в нас в АТО.

Порівняно з Вовчанським і Херсонським напрямками – теж. Хоча й там, насправді, був далеко не “фонтан”. Але це – зовсім інше. Ми під Бахмутом протистояли “вагнерівцям”, тому одразу відчували особливості їхньої тактики, використання малих піхотних груп для досягнення своїх тактичних цілей.

Це коли загони, один за одним (по 10–20 осіб), рухаються й атакують позиції нашої піхоти. Ці “хвилі” спочатку їх промацують, виявляють слабкі місця – чи візуально, чи завдяки спостереженню з коптерів, чи камерами. Визначають, де  мережа спостережних постів має якусь слабину, “сліпу зону”. Виявляють ключові вогневі точки в нашій обороні.

Їх не цікавить, де сидять автоматники – вони дивляться, де стоять великокаліберні кулемети, ПКМи, кулемети західного зразка більшого калібру, міномети (в глибині нашої оборони), ПТРК і так далі. Як тільки вони промацують піхоту і дізнаються, з яких точок ведеться вогневе ураження, вони відходять і змальовують ці точки за допомогою БПЛА. А дрони вони використовують не гірше, ніж ми, якщо не результативніше на окремих напрямках. І потім вони просто роздовбують ці ключові точки, вузли нашої оборони, вогнем мінометів 82-го та 120-го калібрів, вогнем танків, бойових машин, авіацію теж іноді підключають.

Іноді, коли їм потрібно було терміново прорвати точку – застосовували 152-міліметрову артилерію, навіть “гради”, важкий ешелон їхнього озброєння. Швидко промацували піхотою, а потім обстрілювали, або, як ми жартома кажемо, “об’ї*урювали” з усього, що в них було.

Коли вони за допомогою коптерів бачать, що на цій ділянці фронту в нас є поранені, загиблі, що кількість особового складу зменшилася внаслідок евакуації або наш особовий склад дав іншу слабину, – вони знову підводять свої штурмові загони до переднього краю і поновлюють штурм.

Якщо він і тут має невдачу, тоді вони просто зав’язуються в ближньому бою, перестрілці, і до справи беруться їхні міномети й танки – вони з дальньої дистанції добивають системи фортифікації, укриття, вогневих позицій. Далі вже їхня піхота заходить, коли наша піхота придавлена вогнем і неспроможна в силу контузії, дезорієнтації, втрати зв’язку або чогось іншого продовжувати бій.

“Вагнери” більше роблять упор на піхоту, не жаліючи свою живу силу.

У них немає рот, батальйонів тощо. Головна одиниця – штурмовий загін, це щось ближче до батальйону. Штурмовий загін ділиться на штурмові групи. По суті, це еквівалент взводів, і на ці групи в них усе націлено – не на забезпечення, а на проведення атакувальних, наступальних дій. Це достатньо гнучка одиниця: у штурмових загонах “Вагнера” є свої мінометні батареї, артилерія, сили підтримки, сапери. Виступаючи проти умовного батальйону ТрО ЗСУ, такий загін має набагато більше залізяччя і більший калібр для того, щоб долати оборону.

Але я не хочу, щоб склалося враження, ніби “вагнери” – це якісь мегакруті чуваки, які просувають сучасну тактику. Насправді ні, вони випробовують уже давно відомі методи. Просто їх вирізняє один фактор, якого немає ні в нас, ні в російської регулярної армії: абсолютне нехтування людських втрат як таких. Те, що в нас апріорі неможливе – в силу того, що ми цінуємо своїх людей, свій людський капітал, у них – щоденна практика.

До прикладу, йде їхній штурмовий загін кількістю до 15 чоловік. Ми їх виявляємо, відкриває вогонь наша мінометна батарея і дає одне-два влучання в ціль. Все, чуємо по рації, що в них там половина під*рів мертві й поранені. Що далі? А решта сім чоловік, які залишилася, ***здує далі.

Або закріплюються вони в якійсь новій посадці. Під вогневим впливом наших сил втрачають одного, двох, трьох, чотирьох… Та це жодним чином не міняє їхні плани на цій місцевості. Вони далі просувають одну групу за іншою – ці групи закопуються, їх там “об’ї*урюють” мінометами: одного вбивають, другого ранять… Наступна двійка під*рів зайшла – так само сидять і копають. І далі те саме.

У нас, на відміну від “вагнерів”, є якась повага до людського життя

Під*ри з “Вагнера” безперервно наступають не тому, що вони героїчні особистості. Просто їх женуть уперед. І вони розуміють, що в разі відступу їх чекає щось у стилі “Вагнера”: або розстріл, або підвал, або кувалдою в голову.

Ми, звісно, своїх людей так би не гнали. Якби в нас були влучання й поранені, то вся група виводила б їх до зони евакуації, щоб урятувати, наскільки це можливо. І про подальше ведення штурму на цьому етапі не йшлося б. А “вагнери” своїх тупо женуть уперед – і все.

У нас, на відміну від “вагнерів”, є якась повага до людського життя. Я не скажу, що це так скрізь, але в нормальних частинах акцент робиться на досягненні поставлених цілей і збереженні особового складу. У “вагнерів” цей другий елемент відсутній як такий.

Про те, як має діяти хороший командир

Роман Кулик із підлеглими. Фото: Новинарня

У росіян немає поняття побратимства, як у нас. Всякі зойки про «русские – братья» – це все фігня. Тому що вони насправді плюють на своїх поранених і своїх загиблих. А наші точно рятували б, точно робили б усе, щоби врятувати свого.

Для нас кожна втрата – це велика подія і серйозний удар по морально-психологічному стану.

Тому що це люди, з якими ми живемо, яких ми цінуємо, з якими багато через що пройшли, у яких є сім’ї, діти.

У цьому наша і сила, і слабкість одночасно. Росіяни женуть своїх уперед і досягають якихось тактичних успіхів ціною того, що спалюють тисячі життів у цьому пеклі. А ми, командири на місцях, намагаємося зберегти по максимуму своїх людей.

Якщо в мене є вибір – чи дати своїм наказ або особисто відвести їх на іншу позицію з-під удару, чи залишити їх там і думати, що буде після наступного прильоту артилерії, – я завжди оберу перший варіант. Тому що я розумію, що якщо зараз буде приліт у бліндаж і там загине п’ятеро моїх, то я цю втрату вже не поповню, не знайду таких досвідчених, хороших людей. І ким далі воювати?

Як на мене, ми маємо слідувати беззаперечній істині: життя нашого солдата, нашого сержанта і офіцера – це найбільша цінність. Потрібно робити максимальну кількість організаційних дій для того, щоб його зберегти.

Чи потрібно виводити взвод або роту в голу посадку, де немає нічого, а ти бачиш, що ворог уже буквально за кілометр від тебе, і просувається активно? Вважаю, командир має думати головою і розуміти, що це означатиме величезний відсоток поранених і вбитих, коли ворог підійде ближче і почне обстріл або почне штурм. Бо позиція, де немає ні укриття, ні траншей, ні вогневих, і де неможливо за кілька годин щось викопати (бо зима) – це смертний вирок багатьом із твоїх. Якщо за 500 метрів позаду від тебе є старі позиції, які можна швидко розкопати і на них закріпитися – треба використовувати таку можливість, а не тупо виводити людей у голу посадку, бо прийшов такий наказ від вищого командування.

Втратити людей, щоб утримати на одну-дві доби якусь посадку або позицію? Ну, треба розуміти чітко, чи того воно вартує

Ну, вище командування дивиться на карти й оперує ними. Воно бачить: посадка перша, посадка друга, посадка третя. Для них вони нічим не відрізняються, крім карти висот, які навколо. Та якщо ти, командир, на полі бою бачиш, що є тактично вигідніша позиція, яка дозволяє зберегти життя людей, але ти при цьому втратиш 100 метрів території – втрачай! Втрачай землю, але збережи людей!

Тому що якщо в тебе люди виживуть, ти з ними відіб’єш ці 100 і ще 200 метрів землі. А втратити цих людей, щоб утримати на одну-дві доби якусь посадку або позицію? Ну, треба розуміти чітко, чи того воно вартує. Якщо це рятує останню дорогу на Бахмут – напевно, що так. Напевно, треба впиратися рогом, щоби відстояти логістику, щоб хлопці в місті мали шлях доставки боєкомплекту, вивезення поранених, загиблих. Але якщо це просто чергова посадка серед поля, яка не має ніякої стратегічної і тактичної цінності, то командир на місці має ухвалити важкі рішення. Нести за них відповідальність, але зберігати своїх людей.

Ти лишаєшся людиною і нормальним командиром доти, поки любиш і цінуєш своїх людей

Ми не можемо виконувати іноді деякі завдання, коли ми розуміємо, що це завдання понесе за собою втрату чверті чи половини особового складу роти вбитими й пораненими.

Як на мене, це основна риса командира – ти лишаєшся людиною і нормальним командиром доти, поки любиш і цінуєш своїх людей. Коли ти підлеглого сприймаєш як особистість, а не як просто одиничку в БЧС (бойовому чисельному складі): “У мене 30 бійців. Зараз 10 туди, 10 туди, 10 туди. Там їх розп*здують, – ладно, пришлють нових”. Коли я бачу офіцера, який мислить такими категоріями, я розумію, що він уже психікою трішки надломився, або й повністю зламався. Що він уже суто як математику це розглядає, не розуміючи, що за цим стоять життя людей. “Просто накази є, і я їх виконую”.

Поки командир цінує своїх підлеглих і робить усе для збереження їхнього життя та виконання поставленого завдання, – це справжній командир, за яким люди підуть в пекло. Просто підуть у пекло, бо вони знають, що він їх не відправить на забій. А якщо й відправить, то, значить, немає іншого шляху, як піти тоді з ним у перших лавах.

фронт демобілізація війна люди командири тактика рф