Нервують лицемірство, пусті розмови, знецінення ворога і війни. Що кажуть військові про цивільне життя
Волонтерська спільнота Vatra зробила опитування у форматі невеликих інтерв'ю серед 35 військових щодо повернення з бойових умов в цивільне життя. Співзасновниця "Ватри" Анастасія Рокитна розповіла, які відповіді отримали волонтери від військових.
Як військові відповіли на запитання: "Що ти відчуваєш, коли повертаєшся з бойових умов в цивільне життя?"
Піхотинець: слухаєш історії, як хтось купив собі білий білет чи як хтось боїться йти воювати, не готовий і не вміє цього робити. А сам в цей час просто не знаєш, що їм сказати, бо ти цього просто не розумієш.
У той момент не можеш просто в черзі почекати, бо не витримує психіка це чути.
Те, як їдеш на військовому авто, і тобі в зад притискається елітна тачка, сигналить, щоб ти його пропустив, бо він поспішає жити. А ти все життя зріле віддав війні, захисту країни. І це дуже гнітить і бісить. Знищує зсередини, і не розумієш того, навіщо ти там за 200-300 км від цього місця стоїш, помираєш.
Гранатометник: нерозуміння з боку суспільства як до військового. Повністю змінив коло спілкування через нерозуміння.
Отримував звинувачення з боку цивільних, що довго просуваються на фронті, що неякісно роблять роботу.
Бойовий медик: турбує неповага псевдопатріотів. Байдужість соціуму до війни, що люди виокремлюють мене як військового, що люди бояться військових, не поважають їх.
Часто можу випивати, поганий сон, кричу уві сні, проблеми зі слухом від гучних звуків.
Воїн бойової групи: став більш запальний і дратівливий. Дратують розмови ні про що. Заспокоюють поїздки за кермом та прогулянки на самоті, походи.
Класно допомогло одного разу відрядження на курси. Ніби і ділом зайнятий, але воно все "не по воєнному", без зайвих затягів.
Старший офіцер: комфортно: в межах квартири, з телевізором і ноутбуком, з побратимами, з якими був на задачах.
Тригерить: знецінення ворога і ставлення до війни, як до чогось далекого, а також перетворення війни в щось модне, коли думають що ворог – тупі чмоні.
Медіа та соцмережі перетворили вбивства в щось веселе. Злить, що війна – як тренд.
Водій в бойовій групі: реакція на звуки, провина за те, що я в лікарні, а побратими – на позиціях. Дисонанс в спілкуванні з цивільними.
Нервує звичайне, розмірене життя, всі проблеми здаються висмоктаними з пальця, а розмови пустими, наче всі вперто не бажають вилазити зі своєї ракушки. Злять ті, хто бояться повісток.
Заспокоювали зустрічі й розмови з тими, хто щось старається робити, це підтримує. Був час і фізична можливість походити на тренування з єдиноборств у зал – як фізична активність дуже допомагала і підіймала настрій.
Військовий, зараз інструктор: нервує лицемірство, коли знайома пише «Ой, мені так вас шкода, всі в роботі завжди, спите в холоді» і т.д., а в самої в сторі відпочинок, красиве життя. Це дуже сильно дизморалить.
Дизморалить, що ніхто не хоче бути по-справжньому солідарним. Коли ти кажеш про особливості тягот військової служби і хтось цивільний каже: «розумію». Та ні, ні*уя не розумієш.
Боєць КОРДу: раз на місяць накриває: підвищена агресія, некомфортно в скупченні людей, бісить безтурботна поведінка людей.
Коли на війні – не накриває. Не можу розслаблено ходити по торгових центрах, базарах. Щоб туди піти – складаю план як на завдання і намагаюся максимально швидко його виконати, ніби ціль – вижити. Через це зриваюся на близьких, коли вони затримуються в таких місцях (наприклад, довго обирають, щоб щось купити).
