Україні наступного року доведеться перейти до оборони, – воєнний оглядач The Economist

Про статтю Залужного

Я ніколи не бачив, щоб генерал у розпал війни писав щось подібне, адже це був технічний, детальний, дуже особистий у певному розумінні документ, у якому згадано види обладнання, які, на його думку, потрібні Україні. І він каже, що так, базове, стандартне обладнання, таке як снаряди, бронежилети, все інше, все ще життєво необхідне – і тут важливо не сумніватися в тому, що все це життєво потрібне. 

Але якщо говорити про все інше, чому приділялося менше уваги – наприклад, про засоби радіоелектронної боротьби, FPV-безпілотники, протимінне обладнання, контрбатарейні радари для артилерії та виявлення ворожої артилерії, – то це речі, які не були так на слуху, як ATACMS, F-16 чи танки Leopard. І я думаю, що частково Залужний намагався змінити наше розуміння того, що, на його думку, є найважливішою допомогою, яку може отримати Україна.

Гадаю, що він також намагався звернутися до української політичної еліти, тому що, звісно, ви і ваші колеги, і українські лідери читаєте ті ж самі газети, журнали й видання, що і ми всі разом.

Залужний хотів прояснити свої думки та запропонувати, як вийти з війни позицій на війну маневрів. Як розв'язати проблему, з якою, на його думку, зіткнулися генерали Першої світової війни в 1914–1916 роках. 

Про реакцію на висловлювання Залужного

Варто бути чесним щодо ситуації, щоб зрозуміти, як її виправити. І, звичайно, ми ніколи не були фаталістами щодо України. Ми вважаємо, що в тривалій кампанії Україна постає перед великими труднощами, але може перемогти. А Росія не гарантовано переможе у тривалій війні лише тому, що вона більша. 

Але ризик полягає в тому, що політики, які намагаються відмовитися від України, особливо республіканці в Сполучених Штатах, вхопляться за такого роду висловлювання, щоб просунути свої аргументи. 

Оптимістичний погляд полягає в тому, що, слухаючи цю оцінку, політики можуть спробувати замислитися, що пішло не так цього року, тому що ми повинні почати з основ. Ми повинні почати з визнання: цей наступ не увінчався успіхом. І ми маємо знову запитати себе: наступного року чи у 2025 році, коли буде наступний великий наступ, що ми будемо робити по-іншому з точки зору України, як вона веде наступ? І з точки зору Європи та Сполучених Штатів, як вони підтримують Україну? Інакше ми просто повторимо те, що сталося в червні цього року, ми не можемо очікувати інших результатів.

Про перевагу в повітрі та появу F-16

У своїх чотирьох тисячах слів генерал Залужний говорив про перевагу в повітрі, про важливість повітряного простору, і жодного разу не згадав про F-16. Я думаю, що це відображає думку про те, що роль F-16 буде досить обмеженою. 

Люди надають надто великого значення винищувачам F-16. Звісно, вони допоможуть Україні, в ідеалі за допомогою ракет дальнього радіуса дії класу "повітря – повітря" і триматимуть російські ВПС на відстані. Вони допоможуть зменшити загрозу крилатих бомб, відігнавши російські літаки на більшу відстань від лінії фронту. Вони допоможуть і з іншими завданнями. Але Україна не матиме переваги в повітрі, тому що вона все одно зіткнеться з тією самою російською протиповітряною обороною, що зробить її завдання надзвичайно складним. 

Україна матиме F-16, але не матиме повного спектра західної військово-повітряної потужності. У неї не буде AWACS (літаки-розвідники НАТО – ред.). У неї не буде повітряних командних пунктів. У неї не буде літаків радіоелектронної боротьби. У неї не буде тих самих засобів підтримки, які є у західних Військово-повітряних сил. Тому я вважаю, що ми повинні зменшити наші очікування щодо F-16. 

Це порушує важливіше питання про те, як Україна воює. Відповідь генерала Залужного на нього полягає в тому, щоб зосередитися на нових можливостях, на масованому застосуванні роїв БПЛА. І мені здалося цікавим, що він згадав про свої тривалі розмови з Еріком Шмідтом, колишнім генеральним директором Google, який багато пише про роль штучного інтелекту та БПЛА і дронів в Україні. 

Якщо Україна перебуває у невигідному становищі, коли йдеться про масовість, про обсяг артилерійських снарядів – особливо зараз, коли Північна Корея постачає їх Росії, то Україна може компенсувати цю перевагу за рахунок якихось інших технологічних засобів. Наприклад, широкомасштабне виробництво дешевих дронів-камікадзе, які, можливо, не зможуть замінити артилерію, але можуть дозволити Україні відтворити частину тієї самої вогневої потужності.

Про виклики наступного року

Україна все ще потребує величезної кількості снарядів, і США та Європа нарощують виробництво, але, думаю, ми не зможемо перевершити Росію до 2025 року. Це означає, що наступний рік буде надзвичайно важким. І люди повинні це розуміти. Інакше наступного літа ми побачимо заголовки в газетах: "Україна програє". Але якщо ми не зрозуміємо, що в 2025 році ситуація може покращитися, ми не зможемо зрозуміти, в якому напрямку розвивається конфлікт. 

Основний виклик для України буде полягати в тому, як їй воювати більш ефективно. Як їй генерувати таку вогневу міць і масу. Зараз є не тільки артилерійські, а й інші можливості: по-перше, радіоелектронна боротьба, по-друге, контрбатарейні радари, тобто можливість знаходити і вражати російські артилерійські установки. По-третє, обладнання для розмінування. 

Наступна базова річ – ми не повинні робити акцент на техніці та матеріальному забезпеченні. Людські ресурси все ще є критично важливими. І тут, я думаю, Україна має певні проблеми. Україні складно підготувати достатню кількість резервів, тому що важко витягнути людей з лінії фронту й надати їм необхідну підготовку. 

Генерал Залужний говорив про важливість створення системи підготовки резервів. Важливість наявності сучасної системи проведення призову, системи того, що він назвав бойовим стажуванням, надання особовому складу навчального досвіду для перебування на передовій. 

Для мене, як для людини, яка перебуває в Сполученому Королівстві, яке є частиною Європи, як для друга України, це одна з найважливіших речей, які ми маємо зробити наступного року: зосередити увагу на підготовці та збільшенні масштабів тренування військових, щоб Україна точно мала необхідну підготовку. Особливо для проведення масштабніших операцій, тому що це одна з проблем, яку ми бачили цього року під час наступу.

Якщо ви подивитеся на українські підрозділи зараз, лише невелика частина цих бригад здатна виконувати наступальні завдання. Більшість особового складу – ні. І це не їхня провина. Їх просять штурмувати добре захищені позиції без підтримки з повітря, в оточенні величезної кількості безпілотників для розвідки та баражувальних боєприпасів, які безперервно стріляють по них. Жодна західна армія не робила такого за останні 70 років. Це новий тип виклику, з яким зіткнулася Україна.

Другий виклик – відведення підрозділів від лінії фронту, щоб дати їм час, необхідний для навчань. Це буде великою проблемою, тому що, звичайно, як ви бачите, у Донецькій області триває масштабний російський наступ. Їхні атаки можуть бути неуспішними, можуть бути неефективними, можуть бути надзвичайно саморуйнівними. Вони можуть втрачати величезну кількість людей. Але проблема в тому, що вони все ще можуть притиснути українські сили. Тому ми повинні знайти спосіб відвести українські війська від лінії фронту та дати їм час і простір для підготовки. 

Я думаю, що наступного року Україна, по суті, буде змушена оборонятися, що може бути не дуже приємно з політичної точки зору. Це може бути не дуже привабливо для західної аудиторії, яка хоче бачити українські досягнення й атаки. Вони хочуть бачити психологічно й візуально привабливі картинки. Але Україні, можливо, наступного року доведеться перейти до оборони, щоб підготуватися й навчитися виконувати завдання, які стоять перед нею. І це не те щоб дуже відповідало очікуванням.

Про помилки контрнаступу

На мою думку, однією з причин критики України є те, що ми стали свідками гри у звинувачення між двома сторонами. І я думаю, що обидві сторони несуть за це певну відповідальність. 

Я б сказав, що деякі закиди на адресу української тактики виправдані. І якщо ви подивитеся на деякі звіти, статті та роботи про цей конфлікт, опубліковані експертами, яких я поважаю, ви побачите, що були допущені помилки, в тому числі помилки Збройних cил України. 

Зараз у мене немає всіх доказів. І ми у стані війни, тому важко сидіти склавши руки і розмірковувати, як історик. Але я думаю, що одна зі скарг, яку я неодноразово чув від експертів, була, скажімо, що рішення продовжувати боротьбу за Бахмут минулої зими мало великий вплив на подальший контрнаступ. 

Так, наприклад, Конрад Музика, який справді є одним з експертів у цій темі, стверджує, що Україна вичерпала свої запаси снарядів у Бахмуті, тоді як Росія виграла час для нарощування своєї оборони на півдні, на "лінії Суровікіна". 

Крім того, Україна залишила деякі зі своїх досвідченіших бригад на східному фронті, а менш досвідчені бригади отримали новітнє обладнання і були перекинуті на південний фронт. І якби цей вибір був зроблений інакше, ми могли б побачити дещо іншу картину бойових дій на півдні. 

Я не кажу, що це гарантувало б прорив. Я не кажу, що це гарантувало б успіх. Ніхто не знає. Але я вважаю, що закиди за ці помилки є виправданими.

Я вважаю, що бахмутська кампанія коштувала Україні більше, ніж вона отримала. Якби Україна просунулася на захід до більш захищених позицій, вона все одно зазнала б втрат. Їй все одно довелося б використовувати артилерію. Росіяни все одно тисли б. Але місцевість на захід від Бахмута багато в чому захищеніша через географію району. Це була б більш захищена територія для України, яку вона могла б утримувати. 

Це дозволило б Україні провести ротацію деяких з цих підрозділів, розмістити їх на півдні, дати їм можливість підготуватися до наступу. І це дозволило б Україні зменшити використання артилерії.

Думаю, що після цього Україна та українські чиновники почали звинувачувати західні країни в деяких з цих проблем у приватному порядку, мовляв, ви не надали нам достатньо допомоги, ви не надали нам потрібного обладнання, ви дали нам неправильні поради. Дещо з цього несправедливо, оскільки я вважаю, що це маскує помилки України. Але дещо є цілком обґрунтованим і справедливим. 

Наприклад, я вважаю справедливим, що планування наступу спиралося на деякі застарілі припущення про характер цієї війни. Значна частина даних про тактику, якій міжнародні партнери намагаються навчити українські війська, ґрунтується на оперативному аналізі 20-го століття, який не відповідає сучасним технологіям, що застосовуються в Україні. Іншими словами, припущення, якими користувалися союзники по НАТО, допомагаючи Україні планувати наступ, можливо, не були повністю сучасними і не відображали реальний стан справ на полі бою. 

І до певної міри, я думаю, про це говорить і генерал Залужний. Він каже, що, дивіться, це проблема технологій. Це проблема, яка не описана в підручниках, припущеннях, симуляціях чи військових іграх, які ми маємо в нашому наявному арсеналі.

стратегія бахмут війна технології контрнаступ залужний