Як має змінитися Україна, якщо вона хоче перемогти, — Енн Епплбом
Обложена країна потребує не лише волонтерства та зухвалості, щоб захистити свою версію демократії, пише у колонці для The Atlantic польсько-американська історикиня, лауреатка Пулітцерівської премії Енн Епплбом. Texty.org.ua публікують перекладений матеріал у дещо скороченому вигляді.
Останні масовані атаки Росії дали сигнал: російський президент Володимир Путін не зацікавлений у переговорах, припиненні вогню чи обміні території на мир. Попри те, що він не може здолати Україну у військовому плані, Путін тепер вірить, що може продовжувати тиск, знищувати цивільну інфраструктуру України, дочекатися, поки союзники України втомляться, підштовхнути українську громадськість проти уряду, а потім перемогти за замовчуванням.
Часто цю нову фазу бойових дій описують як «війну на виснаження», ніби єдине, що визначатиме результат, — це кількість снарядів. Але хоча кількість снарядів має значення, війна також має важливий наративний та психологічний компонент.
Поряд із вибухами офіційні особи Кремля зараз телеграфують усім — західним політикам і журналістам, Україні, російському народу — що вони можуть стерпіти 300 000 жертв і значні втрати обладнання, що економіка їхньої країни процвітає, що вони готові присвятити половину національного бюджету на оборонне виробництво на невизначений термін.
Читайте також: Російська воєнна економіка нагадує бульбашку. Серйозні проблеми в РФ неминучі, — Foreign Affairs
Водночас росіяни та їхні прихильники в Сполучених Штатах і Європі описують Україну як корумповану, політично розділену і насамперед безперечно програшну. Цією мовою у Вашингтоні деякі республіканці виправдовують свою (поки що) успішну спробу заблокувати американську допомогу Україні. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, який залучає інвестиції з Росії та Китаю, робить те саме, коли блокує європейську допомогу.
Українці знають, що переговори з Росією безрезультатні, і це в жодному разі не пропозиція. Вони також знають, що втрати території все ще означають те саме, що й на початку повномасштабного вторгнення РФ: окупацію, масові репресії, концентраційні табори та кінець незалежної України.
Читайте також: Вторгнення Росії має на меті стерти українську культурну ідентичність (ПОГЛЯД)
Українці також знають, що росіяни набагато слабші, ніж вони стверджують. Їхні солдати все ще натрапляють на пастки, їхні командири все ще, здається, імпровізують. Російська громадськість втомилася від війни та спричиненого нею падіння рівня життя. Утім, щоб перемогти росіян у військовому та психологічному плані, підірвати російську пропаганду, яку повторюють Орбан і праві MAGA (Make America Great Again — «Зробімо Америку великою знову»), підтримувати свої альянси та захищати свою територію, поки росіяни не вгамуються, українці мають змінитися.
Два роки тому, протягом кількох тижнів після повномасштабного вторгнення, звичайні люди кинулися купувати прилади нічного бачення, менеджери шикарних ресторанів мобілізувалися, щоб годувати військо, чоловіки відвозили своїх дітей до кордону, а потім йшли додому воювати у територіальній обороні. Тепер волонтерство, зухвалість та шалена енергія, які рухали вперед армію та суспільство протягом останніх двох років, мають бути трансформовані в системи, інституції та правила.
Україні потрібна не просто армія з найвищим ентузіазмом, а й найкраще керована. Україні потрібні не просто розумні інженери, які будують інноваційні морські безпілотники, а й найсучасніша оборонна промисловість у Європі, якщо не у світі. Нарешті, український уряд має усунути будь-яку залишкову корупцію та погане управління — і переконати своїх союзників, що він це зробив.
Читайте також: Війна в Україні не зайшла в глухий кут. Як Захід може запобігти російській перевазі цього року
Не я придумала ці рекомендації. Я почула їх у Києві наприкінці минулого місяця від Рустема Умєрова, нового міністра оборони України.
Я зустрілася з ним у тій самій невиразній конференц-залі, де раніше зустрічалася з його попередником, Олексієм Резніковим — привітним юристом, який налагодив добрі відносини зі своїми іноземними колегами, але пішов у відставку через низку повідомлень про корупцію в Міністерстві оборони. Особисто Резніков не був причетний: фактично з 2022 року не було жодних припущень про нецільове використання іноземної допомоги чи корупцію на вищому рівні в українській армії. Але були завищені ціни та марнотратство, як і в американській армії – різниця в тому, що якщо в українському війську не вистачає зимової форми через те, що хтось підписав поганий контракт, люди можуть загинути.
Читайте також: Російське ІПСО проти Резнікова. Як тисячі ботів у TikTok створювали фейки про корупцію в уряді України – розслідування
Покінчити з реальністю і враженням млявості тепер друге за важливістю завдання Умєрова. Він сказав мені, що це також частина більшої проблеми. Україні потрібно все, постійно: артилерійські снаряди, зимове взуття, F-16. Пріоритезація потреб армії, втілення цього в конкретні закупівлі та координація як із західними компаніями, так і зі зростаючою українською оборонною промисловістю є складною управлінською проблемою, яка потребує не одного рішення.
Умєров згадав декілька, зокрема створення 10-річних контрактів, які допоможуть як українським, так і іноземним компаніям планувати довгострокові перспективи, а також інвестиційні конференції, покликані заохотити західні компанії до прямої співпраці з Україною. Говорячи про ці зміни, він часто посилається на «правила ОЕСР» і «стандарти НАТО». Він також говорить про «системність» та «прозорість». Це не модні слова. Подальше існування України залежить від того, щоб вони означали щось реальне.
Читайте також: Умєров відзвітував про здобутки МОУ. Про що змовчав міністр оборони (ПОГЛЯД)
Важливіше завдання Умєрова — найважливіше завдання України — це люди, а не взуття та кулі. Україні потрібно набирати та навчати більше солдатів, а також дати ветеранам відпочити від бойових дій. Зростають страх і параноя щодо військової служби: є повідомлення про те, що людей силують вступати в армію, а також про те, що деякі люди намагаються непомітно перетинати кордони та перепливати річки, щоб уникнути мобілізації.
Умєров розуміє це, знову ж таки, і як наративну проблему, і як реальну. Він хоче змінити тон розмови: «Це не покарання, — каже він про військову службу. — Це честь». Але всі бояться невідомого, сказав він мені, і зараз військова служба пов’язана з багатьма невідомими. «Люди мають розуміти, як їх навчать, як їх годуватимуть, як за ними доглядатимуть під час операції. А потім як вони вийдуть у мирне життя». Деталі все ще є предметом дебатів, але він хоче покласти край невизначеності, узгодити нові правила з військовими та парламентом, створити національну базу даних військової служби, а потім надати всім громадянам призовного віку чіткий набір варіантів.
Щоб Україна витримала наративну війну Росії, Умєров також вважає, що українська політична дискусія потребує «декомпресії». Нібито-суперництво між українським президентом Володимиром Зеленським і головнокомандувачем армії Валерієм Залужним широко висвітлювалося в українських ЗМІ. Багато хто вважає Умєрова одним із тих, хто зблизив цих двох чоловіків.
Читайте також: Як Мар’яна Безугла стала знаряддям російської пропаганди
Коли я запитала його про тертя між ними, він відповів, що просто хоче, щоб ці дискусії стали менш емоційними: «Це також нормально, знаєте, що між людьми є розбіжності. Я маю на увазі, добре, є загальна єдність, всі хочуть виграти війну, але можуть бути різні думки». Замість того, щоб політизувати розбіжності чи фетишизувати їх, «ми повинні зосередитися на цілях: стратегічних, військових».
Жодне з цих завдань не є простим, і будь-яке з них може поставити у складну ситуацію більші, багатші та більш безпечні країни. Росія має набагато більше населення, але влаштувала безлад із мобілізацією, яку вона зараз робить непомітно, заганяючи етнічні меншини та навіть іноземців із робочими візами до своєї армії. Європейським демократіям поки що не вдалося швидко наростити внутрішнє військове виробництво, навіть перед лицем зростаючої загрози існуванню з боку Росії. США, тим часом, нездатні на будь-яку декомпресію: в американців майже немає спокійних, аполітичних і «орієнтованих на цілі» дебатів. Усі наші розмови про Україну, якщо взяти лише один відповідний приклад, зараз повністю політизовані: частина Республіканської партії виступає проти допомоги Україні просто тому, що це шкодить Джо Байдену.
Читайте також: Чого досягла українська "оборонка" у 2023 році та як розвиватиметься цьогоріч
Але ми не стикаємося з однаковими ставками. Боротьба України проти Росії завжди була цивілізаційним зіткненням між відкритим і закритим суспільством, правовим суспільством і диктатурою. Українці все ще роблять ставку на те, що їхня версія демократії не просто привабливіша за російське самодержавство, а й ефективніша.
На виході з кабінету Умєрова я зустріла кількох його молодших колег, які жартували про те, наскільки заплутаними можуть звучати такі вислови, як «інституційна трансформація», для багатьох українців, особливо для старших співробітників величезного апарату, яким є Міністерство оборони. Але вони не припускали, що не намагатимуться пояснити, або що врешті-решт не здійснять інституційну трансформацію та не виграють війну. Якщо вони вірять у майбутнє України, то й ми маємо вірити.
Переклад: Павло Космачевський