Збиття літака А-50. Як ЗСУ заманили російське командування в cкладну пастку: версія Тома Купера

Літак А-50 було розроблено ще у 1970-тих для раннього радіолокаційного виявлення і підтримки роботи радянської оборонної авіації — найперше для захисту від американських стратегічних бомбардувальників, які літали на низькій висоті, та їхніх ракет. А-50 оснащений радаром «Ліана», який, як заявляють, має максимальну дальність близько 650 кілометрів для (дуже великих) повітряних цілей, а бортове обладнання дозволяє йому одночасно контролювати до 10 перехоплювачів. Зазвичай на завдання цей літак вирушає з командою із 15 осіб, і в середньому він здатен перебувати в повітрі 6-7 годин.
У 1980-1990-х літаків А-50 було збудовано близько 40 штук, але станом на 2022 рік їх лишилося всього 16, а робочих — штук 9-11. У перші місяці повномасштабного вторгнення ці літаки так інтенсивно використовували, що до кінця 2022-го в повністю робочому стані їх залишилося лише 3. Тобто лише у трьох усі системи працювали справно.

Отже: на що здатні А-50 і чому це важливо?

Час від часу, аналізуючи війну в Україні, я використовував програмку Cambridge Pixel, щоб показати, які обмежені можливості мають наземні радари. Ось на цій карті продемонстровано, які території охоплює наземний радар, розміщений під Євпаторією в тимчасово окупованому Росією Криму (таких центрів російської ППО в Криму є два). Як видно, через рельєф навіть розміщений на 50-метровій вишці радар не зможе виявити обʼєкти, як наближатимуться з півночі на висоті меншій за 20 метрів (зелена зона), 100 метрів (жовта), і має дуже обмежені можливості визначити навіть обʼєкти, що наближатимуться з півночі на висоті до 500 метрів (оранжева): вчасно для реагування він здатен виявляти тільки обʼєкти, які рухаються на висоті понад 500 метрів.

ПРОТЕ, якщо поставити такий радар на літак і підняти на висоту 8000 метрів…

Оу! То він зможе виявляти «все-все» в радіусі, скажімо, 300 кілометрів. Деякі проблеми можуть виникнути хіба з об’єктами, що летять надто низько, доки вони не піднімуться вище 100 метрів над територією на північ.

Що таке ДРЛС? (англ. – AEW)

Власне, вся причина в «безперешкодному розширенні горизонту дії радара»: саме тому ще від 1940-х, першу, британці та американці, а потім (хоч значно пізніше) й багато інших почали розробляти базовані на авіабортах комплекси дальнього радіолокаційного стеження (ДРЛС; англ. – AEW, aircraft of early warning). Якщо буквально, то вони просто поставили радар на літак.

До певної міри, завдяки розвитку інформаційних технологій, все це зараз «не аж така велика справа». У принаймні 20 армій світу є на озброєнні до десятка літаків з ДРЛС Проте, варто пам’ятати, що «отоді» – в 40-х, 50-х, 60-х, 70-х і навіть 80-х – радари все ще вважалися «великою складною технікою». І електронні системи їхньої підтримки – найдавніші комп’ютери – були такого ж розміру. Тому запхати все це на літак було складно.

Ще однією проблемою були «наземні перешкоди»: радар, який «дивиться вниз на землю» отримує багацько шумів та відлунь від землі й навіть від поверхні моря (особливо, якщо погода вітряна чи йде дощ). Це й називається «наземними перешкодами»: ДРЛС надзвичайно страждали від цього явища аж до 80-х, коли були винайдені мікротехнології стеження й відповідним чином розвинулися процесори та програмне забезпечення.

Третьою проблемою була передача – чи «завантаження» – відзнятої картинки з радара в повітрі до командних центрів («штабів») на землі: в самому літаку ДРЛС могли перебувати відповідні спеціалісти, що аналізують зображення та приймають рішення [як і було на російському А-50 – перекл.], проте «генерали» хотіли бачити картинку перед собою й вирішувати самі. Ця проблема була настільки важливою, що рішення для її розв’язку, фактично, й привели до розвитку того, що ми зараз називаємо «інтернетом» і, відповідно – до постання соціальних медій. Тобто була вирішена потреба розгортання мережі передавачів та приймачів – установлених на літаках та на землі – які могли б обмінюватися величезними об’ємами даних в реальному часі.

А яка різниця між ДРЛС (AEW) та ДРЛСУ (AWACS)?

Якщо просто поставити антену радара зверху на літак, це не працюватиме: радару потрібне джерело живлення (майте на увазі: більший радар потребує більше енергії й відтак має більший радіус дії). Ба більше, до 2000-х старі радарні системи мусили обертатися довкола своєї осі, щоб бачити на 360°. Тому вони потребували ще й механізмів та живлення для обертання антени. Саме такі радари й стоять на А-50.

Відповідно, літаки ДРЛС потребують ще й окремого екіпажу, який обслуговуватиме виключно сам радар (тобто це люди, які забезпечують, щоб він «елементарно» працював). Плюс вони займаються радіостанцією та приладами передачі даних і енергозабезпеченням всього цього. Так працює літак ДРЛС.

Тим часом у 1970-х роках США пішли на крок далі і (за великого фінансування іранського шаха) Boeing отримав не лише дуже потужні радар, процесори, чудове програмне забезпечення та робочі радіостанції з покращеним обладнанням для операторів, але й комунікаційні системи для його літака E-3 Sentry, а також робочі станції для диспетчерів польотів, системи електронної боротьби, навіть окремий пункт для лінгвістів, що дозволяло дешифрувати радіозв’язок противника в режимі реального часу, плюс «кімнату», де екіпаж міг відпочити під час тривалих місій (понад вісім годин).

Так з’явився термін літак «дальнього радіолокаційного стеження та управління»/«Airborne early Warning and Control System» (ДРЛСУ/AWACS). З тих пір і до сьогодні AWACS є набагато більшими, складнішими та значно дорожчими за звичайні ДРЛС.

Тим часом Радянський Союз 1980-х років відставав від Заходу в розвитку мікротехнологій, тому за можливостями та характеристиками А-50 можна було порівнювати хіба що з Grumman E-2C Hawkeye початку 1970-х років.

А-50 отримав досить потужний радар, який, однак, й досі страждав від наземних перешкод, оскільки його процесорів та програмного забезпечення бракувало для повної очистки фону. Відставало й комунікаційне обладнання, не вистачало багатьох засобів радіоелектронної боротьби тощо. Лише в 1990-х і 2000-х роках росіяни спромоглися на певні вдосконалення. Це призвело до серйозної модернізації – так з’явилася версія A-50У, яка передбачала встановлення нових процесорів. Таким чином літак став ефективним не тільки над морем, а й над землею.

Проте засобів зв’язку та засобів радіоелектронної боротьби А-50 все ще бракувало настільки, що більшу частину часу він виконував роль простого «диспетчера повітряного руху», і його завжди супроводжували літаки радіоелектронної боротьби Іл-20М та Іл-22М. Саме тому росіяни ініціювали подальшу розробку «справжнього» AWACS А-100. Але високоефективна путінська система за 20 років при владі встигла викотити лише 8-9 А-50У і 1 А-100.

…а на початку повномасштабного вторгнення А-50 (і супутні Іл-20 та Іл-22) розгортали настільки інтенсивно, що ті один за одним виходили з ладу: їхнє бойове обладнання потребувало ремонту (а екіпажі потребували відпочинку та перенавчання)…

…ремонт сильно залежав від придбання IT-технологій, яких не виробляють у Росії, а відтак полагодити ці борти було неможливо…

…потім один з А-50У був пошкоджений українськими БПЛА під час передового розгортання в Білорусі (ще один Іл-22М збили вагнерівці під час свого «повстання» в червні минулого року)…

У підсумку, і як уже йшлося вище, станом на початок цього року лише 3 літаки А-50 мали повну спроможність до виконання бойових завдань.

Тож, що сталося 14 січня 2024 року над Азовським морем?

Судячи з того, що можна вихопити з соцмереж, події розгорталися приблизно наступним чином:

1) 13 січня 2024 року Повітряні Сили України (ПС ЗСУ) здійснили серію авіаударів по російських наземних радарах та системах протиповітряної оборони на території окупованого Криму.

2) Було знищено кілька радарів.

3) У підсумку росіяни наказали одному зі своїх лічених літаків А-50У здійнятися в повітря. І, щоб підсилити цей літак, який недостатньо оснащений для виконання поставлених завдань його традиційно супроводжував повітряний командний пункт ІЛ-22М – напевно, можливо, навіть разом із літаком радіоелектронної боротьби ІЛ-20М.

4) Виникла проблема: дальність радара літака А-50У була надто коротка для виявлення українських літаків та ракет з достатньої відстані. Тому літаку довелося підійти дуже близько до лінії фронту – десь на 80-90 кілометрів, а це – дуже близько.

5) Сама по собі ситуація – «ноу проблем» – принаймні поки українські наземні системи ППО більшої дальності не підсунуться ближче.

6) 13 січня 2024 року українські авіаудари призвели не лише до того, що російські мудрагелі-генерали наказали літакам А-50У та ІЛ-22М наблизитися до лінії фронту, – на додачу до цього, ПКС також здійснювали авіаудари. Як заведено, ті два повітряних [корита] судна супроводжували щонайменше два літаки-перехоплювачі Су-30СМ. Ба більше, Су-34 пускали керовані ракети Х-59 по цілях в Україні.

7) Дії росіян привернули увагу західної розвідки – й це дало змогу, аби українці спланували подальшу операцію.

8.) Далі, наскільки відомо, екіпаж одного з Су-34 повідомив, що його системи РЕБ зафіксували радарне випромінювання української установки С-300 (за кодифікацією НАТО — «SA-10 Grumble»), якої раніше в тому місці не виявляли.

9.) Через кілька хвилин А-50 та Іл-22 було атаковано ракетами класу «земля-повітря».

10.) Було вражено А-50 («борт 50», серійний номер РФ-50601), він загорівся і впав у болота на південь від Бердянська; з екіпажу, схоже, ніхто не вижив.

11.) Ракета, що мала знищити Іл-22, схоже, вибухнула близько до цілі, але не влучила прямо, а пошкодила літак шрапнеллю: за повідомленнями в російських соцмережах, щонайменше два члени екіпажу загинули, іще двох поранено (один у критичному стані). Втім, сильно пошкоджене судно вдалося доправити до аеропорту в Анапі й там успішно посадити.

Якими методами українці досягли такого приголомшливого успіху?

Очевидно, українці атакували «з засідки» однією чи двома РСЗВ: ПС ЗСУ перевели їх у «режим нападу». Дехто вже висловив припущення, що українці вистрелили зі знаменитих «франкен-РСЗВ-штейнів»: установок С-300, які перелаштовані стріляти ракетами «Петріот». Може бути, але я не думаю, що все було аж так складно: такі успішні удари зазвичай стають результатом значно простіших рішень.

1) Через українські удари по російських системах ППО на території окупованого Криму 13 січня росіяни були вимушені реагувати так, як українці цього від них очікували: наступного дня – 14 січня – вони «випхали» свій літак А-50У ближче до лінії фронту.

Коли хтось поводиться передбачувано, то на нього легко влаштувати засідку – і знищити.

2) Тепер «українцям тільки й лишалося, що задіяти відповідну систему ППО» для атаки проти двох повітряних суден з великої відстані. Може, це була одна з установок С-300 у складі ПС ЗСУ, а може – одна з систем РАС-2/3 [Patriot – перекл.] – наразі це достеменно невідомо.

Також може бути, що українці задіяли пускову установку та радар (а також обладнання для живлення) від однієї з трьох їхніх систем PAC-2/3 у «режимі штурму» (про нього я вже детально писав десь рік тому), а також у поєднанні з одним із радарів С-300…

3) Тільки-но радар С-300 виявив відповідні цілі, він передав їхні азимути та дистанції на систему PAC-2/3. А остання вже тоді увімкнула свій радар на лічені секунди – і цього було достатньо для того, щоб виявити цілі та визначити їх як загрозу. І тоді вже українці взялися випускати ракети. Скільки? Гадки не маю. Але я цілком припускаю, що певна частина ракет використовувалася в режимі «самонаведення на джерело перешкод» – по суті, вони прямували у бік радіоелектронного випромінювання від російських літаків.

4) Щойно установки завершили бойову роботу, екіпажі українських С-300 та PAC-2/3 миттю зупинили роботу радарів та взялися згортати свої системи, аби відвести їх та уникнути можливого удару у відповідь з боку росіян.

5) Тим часом, пролетівши десь 90–120 кілометрів від точок пуску, випущені ними ракети знищили той літак А-50У і пошкодили Іл-22М.

6) Певна річ, у мене немає «твердих» доказів того, що все відбувалося саме так, проте: я б зробив усе саме так, якби у мене було обладнання на кшталт того, яке мають у розпорядженні ПС ЗСУ.

Оригінал тут, повний переклад на патреон-каналі Аналітика: переклади і першоджерела.

Азовське море втрати ворога купер літаки РФ знищена техніка