Чому Зеленський звільнив Залужного і як це позначиться на перспективах України у війні: аналіз Тома Купера

Теорія №1

Зеленський час від часу повторює, що рішуче налаштований звільнити кожен квадратний метр української землі в межах кордонів 1991 року. Але на даний момент така ціль видається абсолютно недосяжною. І то з двох причин:

а) Політики, медіа і більшість людей забагато очікували від літнього контрнаступу 2023 року. Але у військовому сенсі в плані контрнаступу не було враховано кілька моментів: зокрема, він наткнувся на значно сильніший опір, ніж очікувалося. Тому цей план виявився занадто оптимістичним. Багато російських підрозділів було знищено, але головної цілі не досягнуто.

б) Від жовтня Захід зайнявся «порятунком Ізраїлю». До того ж за два роки Захід так і не спромігся відчутно збільшити виробництво хоча б артилерійських снарядів.

Війна не закінчилася ще однією елегантною і швидкою перемогою України, а отже, світ занурився в чорні й сірі, чи які там ще кольори... А коли депресія і «все погано», треба шукати «цапа-відбувайла»...

Хоча насправді стан Збройних сил України зараз «далеко не найкращий, але й далеко не такий жахливий, як був у серпні 2022 року». Втім, це зараз «непопулярна» думка, ніхто не хоче звертати на таке увагу.

Мені йдеться ось про що: не секрет (і то від серпня-вересня 2022 року), що дехто з вищого командування ЗСУ (тобто полковники і генерали) не вважають, що це необхідно робити [виходити на кордони України 1991 року — перекл.]. Дехто думає, що немає причин намагатися це робити, що це навіть було б шкідливо. Я сам чув заяви на зразок: для чого витрачати дорогоцінні війська на «звільнення Донбасу», якщо на даний момент на Донбасі залишилися тільки ті люди, які в цьому звільненні не зацікавлені?

Враховуючи, що такі думки циркулювали ще (майже) два роки тому; і враховуючи доведену систематичну некомпетентність Заходу, який не здатен озброїти ЗСУ так, щоб ті провели ефективний великий наступ (не кажучи про надійне постачання достатньої кількості боєприпасів хоча б для того, щоб українці могли втримати нинішні позиції), дуже ймовірно (хоча абсолютно не «точно», не забувайте, я лише висловлюю власні припущення), що деякі офіцери ЗСУ мають такі настрої. Ну, тобто «ми могли б, але навіщо?» Або: «у нас немає засобів, тому ми не можемо».

...а люди на високих посадах, як-от Зеленський, чути такого не хочуть.

Тим більше враховуючи ймовірність (якщо не сказати певність), що деякі ці офіцери звинувачують владу (і Зеленського як її уособлення) за нездатність забезпечити їхні важливі потреби (або дати їм змогу реформувати ЗСУ, вчасно озброїти — іще до 2022 року; і так далі).

Теорія №2

Є інший варіант: можливо, причина всієї цієї історії лежить «на перехресті» усіх вищезгаданих проблем, ну або кількох з них. Або, можливо, між Зеленським та Залужним немає «хімії»... ми правда не можемо цього знати. По суті, так чи інак, це призводить до того, що я називаю «тривалими розбіжностями».

«Тривалі розбіжності» між «політичними лідерами» (політиками) та «генералами» – геть не нова річ, і часто вони базуються на тому, що політикам на посадах рівня Зеленського потрібні «результати». Водночас, генералам на посадах рівня Залужного може здаватися, що вони отримали недостатньо військ, техніки та боєприпасів для виконання поставленої задачі.

Іноді такі звільнення «йдуть на користь». Іноді вони… не надто «шкодять»: мені поки не спадають на думку погані приклади. Я впевнений хіба в тому, що відсутність звільнень – це точно не добре. Візьміть до прикладу хоч те, що кілька президентів США підряд не спромоглися звільнити бодай одного американського командуючого в Афганістані та Іраку з 2001 по 2020 рік – й от до чого це довело США (і їхніх союзників). Додайте до цього списку Сирію – бо там війна й далі триває…

Теорія №3

Судячи із заяв самого Зеленського (тут є гарний приклад), здається, що він прагне «нових підходів» і хоче зібрати нову команду топових офіцерів, не «побитих» дворічною війною (та купою втрат).

Чому/як так?

Річ у тім, що керувати збройними силами – виснажлива праця. Це не та робота, де ви відпрацювали зміну – і пішли додомцю. Ви працюєте цілодобово, 7 днів на тиждень, 365 днів на рік. А коли ви цим займаєтеся під час війни, то є ще й немалі шанси того, що вас можуть вбити. Насамперед, на вас лежить величезна відповідальність: робите одну грубу помилку – й усю вашу націю можуть знищити, в гіршому випадку. У кращому – купа людей загине і буде втрачено техніку вартістю в кілька мільярдів. Тож, принаймні теоретично, кожне прийняте вами рішення має бути «правильним». І, будьмо відверті, це банально неможливо. Ми всі робимо помилки, повсякчас.

Саме тому «свіжа кров» – тобто «призначення когось, ще не виснаженого тим, крізь що йому доведеться пройти», – гарна ідея, зазвичай.

(А якщо ви не вгадали з вибором, то звільніть наступника/наступницю, і знайдіть нову заміну і повторюйте процедуру, допоки результат вас не вдовольнить. А ще пам’ятайте: незамінних людей не існує!)

Крім того, не забувайте, що військова наука постійно і невпинно розвивається. Навіть на оперативному та стратегічному рівнях відбувається постійний прогрес у тактиці й технологіях. «Свіжі голови» мають набагато більше шансів вигадати щось нове, що дозволило б застати ворога зненацька. Отже, «ротація» командирів (навіть у форматі звільнення) має дати можливість керувати тим, хто має найкращу/найсучаснішу кваліфікацію. Звісно, на війні не завжди важлива академічна перевага у військових науках: значно більше значення мають бойовий досвід і заслуги. Однак пам’ятаймо, що той, хто чудово командує ротою чи навіть батальйоном ніколи з гарантією «1000%», не стане так само успішним командиром бригади, дивізії, чи командувачем збройних сил загалом… Так само немає «закону» за яким успішний головнокомандувач «мав би» стати хорошим президентом. Причина в тому, що кожна з позицій вимагає різного стилю дій (або «іншого стилю командування»).

Суть «теорії № 3» полягає в тому, що Зеленський, можливо, шукає офіцерів з новими ідеями, яким було б легше продовжувати реформувати ЗСУ, легше адаптуватися до нових технологій і тактик, або в різний спосіб застосовувати свій особистий вплив на розвиток подій на полі бою.

Що означатиме звільнення генерала Залужного для перспектив України у цій війні?

Для українських перспектив у цій війні заміна Залужного та інших топ-офіцерів ЗСУ означає «десь між мало і нічого».

Причина в тому, що Залужний не міг зробити більше з наявними в його розпорядженні засобами (читай грошима), аніж він зробив. І будь-який його наступник навряд чи зможе зробити набагато більше. Для українців навіть п’ять «Залужних» не змогли запобігти ситуації на кшталт авідіївської кілька днів тому, коли війська просили артилерійської підтримки, але наявні та готові до бою М777 не мали на руках жодного снаряду.

Читайте також: Команда Сирського. Що відомо про нових командувачів та останні перестановки у війську

Це не зміниться, незалежно від того, яка група офіцерів могла б командувати ЗСУ, навіть якщо Зеленський призначить цілком нове верховне командування. Військові офіцери можуть робити лише те, що дозволяють їхні політичні очільники. «Надані можливості» насамперед виникають у формі фінансування або забезпечення іноземної допомоги. Завдяки ЄС наразі забезпечено фінансове виживання України як держави протягом наступних кількох років. Однак це не означає, що забезпечено необхідне фінансування для ЗСУ. Навпаки, все дуже залежить від того, наскільки більше допомоги буде відправлено в порівнянні з тим, що надійшло з жовтня.

І це, насправді, відповідальність Зеленського.

Саме тому (і тому, що немає нікого здатного творити дива), якщо адміністрація Зеленського не знайде спосіб суттєво збільшити фінансування ЗСУ і не дасть сильного копняка кільком смердючим задам на Заході, щоб ті почали постачати серйозні обсяги артилерійських боєприпасів, ну серйозно – будь-яка нова група офіцерів на чолі ЗСУ зможе змінити відносно мало.

Що можна сказати про загальний стан Збройних Сил України під керівництвом Валерія Залужного?

Наразі відповідь незрозуміла. Стан дослідження цієї війни такий, що в доступі є лише заяви різних осіб, а офіційної документації майже немає. Таким чином, ми в ситуації «він сказав, вона сказала»: багато різних людей висувають багато різних тверджень, але немає абсолютної впевненості, хто має рацію, а хто ні (або ще гірше: хто може брехати).

Безсумнівним є те, що ЗСУ під керівництвом Залужного вистояли на початку російського наступу. Одне лише це було великим досягненням, тому що майже всі (а отже, і Путін) очікували, що ЗСУ складуть зброю і розбіжаться. Навіть масово здадуться. Крім того, опір ЗСУ та якість цього опору (і, як наслідок, масові втрати Росії) змусили Путіна різко зменшити свої початкові цілі цього вторгнення: вивести свої війська з-під Києва, відступити від Чернігова та Сум і відмовитися від планів з захоплення Одеси. Зрештою, бойова воля ЗСУ дозволила повернути схід Харківської та північ Херсонської області.

Щоправда, я вважаю все це заслугою не «генералів», а нижчих офіцерів, сержантів і простого «рядового складу». Немає значення, популярні генерали чи ні; військові вони генії чи ні; пощастить чи ні; кваліфіковані чи ні. Серйозно, генерали можуть командувати скільки завгодно, але якщо офіцери, сержанти та війська, якими командують ці генерали, тікають, здаються в полон тощо – тоді просто нікому воювати. І потрібно було багато офіцерів, сержантів і особливо «рядового складу», багато мужності, щоб вистояти та боротися з масованими російськими десантно-механізованими наступами на Київ, Чернігів, Миколаїв, Вознесенськ, Запоріжжя, на Ізюм, на Лиман, на Попасну, на Сєвєродонецьк, на Лисичанськ, на Бахмут, на Вугледар, на Авдіївку тощо. Дійсно, ЗСУ навіть не дійшли б до Роботиного, якби їхні війська не були готові заплатити найвищу ціну та подолати ті великі та щільні російські мінні поля, щоб потрапити туди.

От де «генерали» дійсно важливі – це в «організації» всіх цих успіхів. Тобто вони мають надати нижчим офіцерам, сержантам і «рядовому складу», які бажають воювати, – можливість воювати. Ця підтримка виливається в забезпечення організації, стиль командування, навчання, матеріально-технічне забезпечення, а потім надання обладнання та озброєння тощо. Зі всією повагою, з генералом Залужним чи без нього: це основні проблемні зони ЗСУ.

Певним є лише те, що саме Залужний прищепив або принаймні дозволив прищепити менталітет «бойового духу» та «дієвості» серед нижчих ланок ЗСУ: без нього, чи принаймні без його дозволу це було б неможливим. Отже, тут «плюс» для нього.

Читайте також: За що критикують Олександра Сирського — Politico

Одначе, після двох років повномасштабного вторгнення усе інше, важливе для ефективності ЗСУ, не «працює добре». Дійсно, покращення, які спостерігаються досі, залишаються відносно мінімальними. Чисельність ЗСУ надзвичайно зросла, але їй не вистачає добре підготовлених офіцерів, які б вміли керувати більшими формуваннями (від батальйону до бригади та більше). Брак кваліфікованих командирів такий, що бригади все ще прив’язані до «оперативних районів», а не об’єднані в дивізії, оскільки генерали не почуваються «безпечно», дозволяючи своїм нижчим офіцерам командувати більш ніж батальйоном. Відтак, надто часто трапляється, що в кризові моменти в «оперативний район» кидають батальйони з 5, 10, 15 і більше різних бригад частинами, а не єдиними більшими формуваннями…

Читайте також: Сирський перерахував нові завдання на посаді головнокомандувача ЗСУ

Також є серйозні проблеми в тому, як ЗСУ розгортає свої новостворені підрозділи (див.: кидають їх у наступ, замість того, щоб виділяти їм тихіші ділянки на передовій, щоб вони могли відточити навички). Існують серйозні проблеми з матеріально-технічним забезпеченням (яким часто, здається, керують офіцери «радянського зразка», які радше «накопичують», ніж «просувають» те, що вони отримують тощо). Крім того, є серйозні проблеми з ротацією підрозділів, які вже є: відомі численні приклади підрозділів, яких тримали в строю до 18 місяців замість ротації в тил, щоб дати їм нарешті деякий час для відпочинку, реорганізації та перепідготовки. Це серйозна проблема: чим довше підрозділ знаходиться в бою, тим більше виснажуються його війська, а отже, тим більші втрати та нижча ефективність...

Результат не дивує: окремі підрозділи (ті, яким дали час потренуватися, спрацюватися й отримати все необхідне до запуску контрнаступу) демонструють високу ефективність і тому приваблюють значну кількість добровольців. Інші «ледве виживають»: взагалі-то існують (на папері та в польових умовах), проте їхня ефективність украй низька… й тому добровольці до них не просяться, а вони ж вельми потребують підкріплення в передчутті нових атак росіян. Тим часом, і в ЗСУ це знають дуже добре (а тому й не наполягають на загальній мобілізації всіх підряд спроможних чоловіків України): бойова ефективність добровольців у рази вища, ніж у призовників.

Врешті-решт, існує ще й проблема відповідальності: доки тонни медалей роздають офіцерам та успішним підрозділам, розслідування головних провалів на полі бою провадять черепашачими темпами – це якщо провадять взагалі.

Чи є Залужний геніальним командувачем і чому?

З одного боку, ситуація довкола питання аналогічна попереднім: «замало даних», щоб узагальнювати.

Наприклад, хоча Залужний не відповідає за багато рішень на оперативному рівні, проте саме він давав дозвіл на крупні військові операції. Скажімо, це під його проводом була звільнена східна Херсонщина. А таке потребує моці й у голові, й у нутрощах. Але чи він приймав це рішення? Чи воно було спущене згори? Припускаю, що Залужний хотів майже тоді ж (тобто наприкінці 2022) атакувати на півдні Запорізької області, проте йому не дали дозволу… Звісно, ми не знаємо чому: відповіді на такі питання стають відомими роками пізніше – тоді, коли все це вже стане «історією».

Читайте також: Звільнення Залужного — новий вирішальний етап у війні. Але Зеленський ризикує помилитися, — The Economist

З іншого боку, варто пам’ятати, що генерали рівня Залужного не є «польовими командирами»: це адміністратори, навіть «політики», але аж ніяк не безпосередні керівники воєнних операцій. Тобто вони вкрай рідко (якщо взагалі коли-небудь) віддають прямі накази, що стосуються фронту. Це просто не їхня робота: їхня справа – залучати ресурси (пояснюючи потреби війська своїм політикам), а далі – адмініструвати/керувати/організовувати, врешті – мотивувати й так досягати бажаних результатів. А вже їхні підлеглі мають планувати, тренувати, готувати бойові дії, доповідати й так – отримувати схвалення Залужного й надалі реалізовувати свої плани.

Підведемо риску: я не маю сумнівів, що генерал Залужний шалено популярний – і в ЗСУ, і серед українського населення – а от чи добрий він командир, то цього не знаю. Утім, він абсолютно ефективно увесь цей час підтримував бойовий дух у військах.

Оригінал – тут, повний переклад на патреон-каналі Аналітика: переклади і першоджерела.

Читайте також: "Нам знадобляться свіжі сили, підходи та багато вкрай непопулярних рішень". Дейнега про відставку Залужного

стратегія купер зеленський зсу залужний