Один день з життя підрозділу N. Розповідь військового про ніч у наряді, КПП і ПТСР
Боєць ЗСУ Євген Шибалов описав на своїй Фейсбук-сторінці історію про армійські будні. Історія — хоч і дотепно написана, насправді актуальна, сумна і показова, бо ілюструє чимало проблем, з якими стикаються сьогодні бійці та офіцери ЗСУ. Поширюємо її з дозволу автора. Далі — його пряма мова.
Деякі наївні штатські думають, що двіж та адреналін в армії тільки на «нулі», а от на «відтяжці» в нас тут розслабон і спокійна нуднувата тилова служба.
Не буду сперечатися.
Просто опишу свої перші двадцять чотири години після повернення в частину зі шпиталю.
У мене мав бути вихідний.
Плани на цей день в мене були грандіозні. Валятися під теплою ковдрою, дрімати, втикати всяку фігню на телефоні та ліниво почісувати сталеві яйця мужнього захисника України. Я маю на увазі свої, уточню.
Та не судилося.
Викликав командир.
Кільком нашим хлопцям раптом прийшов наказ про переведення в іншу частину. Відбувати вони мали десь за годину, але деякі були в нарядах. Треба було терміново підмінити.
Ну, треба то треба.
Напарник
Мене поставили на КПП. Піднімати-опускати шлагбаум, записувати в тітрадочку машини, що вʼїжджають-виїжджають на територію, де в нас були стоянка корчів, склад з їжею та інші важливі військові обʼєкти подібного штибу.
Ще час від часу в рацію кодовим сигналом «чотири-пʼять-нуль» звітувати черговому, що ми тут всі поїли і в шапках.
В напарники мені дістався новобранець. Щойно прийшов з учєбкі.
Він з першої ж хвилини нашого знайомства почав розповідати мені, який він після тої учєбкі тепер невʼ*бенний вояка.
Годинами, не затикаючись ні на мить!
Мені, угу.
Можливо, це навіть могло би мене злегка вкурвити, якби мені не було так глибоко пох*й, який там з нього вояка.
Я пропускав його триндьож повз вуха, і тільки беззмістовним мугиканням імітував підтримування розмови.
Вечоріло.
Акуратно переписані в тітрадочку корчі розʼїхалися, завантажені їжею, трусами та іншим цінним військовим майном.
Ми опустили шлагбаум та зачинили браму.
Моя контужена голова раптом натякнула, що міняється погода, і вона цей факт ігнорувати не збирається.
Я зрозумів, що якщо хоч трохи не посплю - мені п*зда.
Бо ви нічого не знаєте насправді про головні болі, люди без контузій. Просто повірте.
Хитрість
Довелося пуститися на воєнну хитрість.
Я підступно почав новобранцю піддакувати.
⁃ Та я за БЗВП на стрільбах сімсот патронів розстріляв!
⁃ Братику, ти крут! Я за всю війну стільки не вистріляв!
Це, до речі, чиста правда. Я можу вдатися до грубих лестощів, але ніколи не опускаюся до брехні.
⁃ Та ми там знаєш як радіомаскування засвоїли? В нас навіть сімки з телефонів повикидали!
⁃ Красавчики! А то в нас, знаєш, бували дебіли, що і на бойових йшли на позиції з увімкненим телефоном…
Це, на жаль, теж правда.
Коли новобранець остаточно розтанув від моїх не надто вишуканих компліментів, я почав розвивати досягнуті тактичні успіхи.
І повів розмову в тому сенсі, що із таким мужнім та стійким побратимом - як під пʼятьма накатами бліндажу.
Прям от всіма фібрами душі відчуваю, що поруч з таким хлопцем можу спати спокійно!
До того ж з усіх службових обовʼязків від нас до ранку вимагається тільки регулярно крякати в рацію про «чотири-пʼять-нуль».
Але ж для цього обʼєктивно не потрібно цілих дві людини, правда ж? Тим більше і рація в нас на двох одна.
Тому ми можемо поділити караульну зміну по-чесному та по черзі відпочити. Я, скажімо, лягаю та сплю до четвертої ранку, а потім ти мене будиш і міняємося.
Новобранець радісно погодився. Я ще трошки повагався, чи не вмовити його помінятися о шостій ранку, але пожалів.
Я хоч і ветеран, але гуманіст.
Новачок лишився пильнувати.
Я ж розкочегарив в караулці пічечку, зняв утеплювач з-під зимової форми.
Із превеликою насолодою заліз під теплу ковдру. Все-таки ми сьогодні зустрілися, моя хороша…
Сон
Спав я по-солдатськи.
Солдатський сон — особливий. Недарма у попередніх нотатках про армійське життя я присвятив цій темі стільки уваги.
Солдат спить, служба йде, але водночас у фоновому режимі мозок ретельно сканує периметр.
Розбуди солдата — і він точно доповість, що за цей час відбулося навколо і в котрій годині.
Прослужив вже більше двох років, а досі не розумію, що це за магія.
Ба більше, без жодних будильників я прокидався чітко за графіком доповідей черговому.
Проте моє втручання в радіообміни не знадобилося. Новобранець чемно стежив за часом, в потрібний момент натискав тангенту, рапортував про «чотири-пʼять-нуль».
У проміжках грався на телефоні. Радіомаскувальник, блін.
Деякий час все було добре.
Інцидент
Раптом мій напарник завмер та, не випускаючи з рук телефону, повалився зі стільця на підлогу обличчям вперед.
Де почав битися в конвульсіях, хрипіти та пускати з рота піну.
Руками він хапав з підлоги пусті пластикові пляшки, віник та інший мотлох і намагався запхати собі під куртку.
Водночас розмашисто і сильно бився потилицею об підлогу та стіни, ніби намагався розвалити собі череп.
Я звалився на нього з лежанки, міцно притис руки до тіла, а голову — ліктем до підлоги, щоби він собі не зашкодив.
Вільною рукою вхопив рацію:
⁃ Медика на пост!
⁃ Що сталося?
⁃ Схоже на епілептичний напад!
Тіло новобранця піді мною розслабилося та обмʼякло.
Я перетягнув його на лежанку.
За кілька хвилин прибігли медики.
Новобранця почали розпитувати. Виявилося, що останні кілька годин просто випали в нього з памʼяті.
Говорив він сумбурно, з трудом і жодного речення не міг сформулювати до кінця.
Медики забрали з собою хлопця. Він пішов, міцно притискаючи до грудей віника. Віддавати інвентар категорично відмовився. Заявив, що це його особиста зброя, яку він не має права ніде лишати.
Нє, нормально їх все-таки зараз муштрують в учєбках. Чувак у повному неадекваті. Може, навіть, не дай Боже, при смерті. А про зброю памʼятає!
Я лишився сам. Поспав, бляха…
Надворі стрімко похолодало. Почав зриватися дрібний сніжечок.
Не помилилася контужена голова, значить.
На звʼязок вийшов черговий:
⁃ Зараз прийшлемо на пост заміну!
⁃ Та хай вже пацани сплять, я і сам дочергую…
⁃ Не положено! Мінімум дві людини має бути на посту!
Через деякий час зʼявився новий напарник.
ПТСР
Подивившись на нього, я зрозумів, що в мене, щойно виписаного від психіатрів, насправді дуже легка форма ПТСР.
Напарник був у повному бойовому. Додатково мав при собі прилад нічного бачення та револьвер в ментівській кобурі.
Він сходу заявив, що розслаблятися не можна, бо в небі повно ворожих дронів, а навколо зграями рискають ворожі ДРГ.
Після чого почав нарізати кола по території короткими перебіжками від укриття до укриття.
Час від часу повертався в караулку. Сидів, тремтів та повідомляв мені, що надворі похолодало.
Проте він стійко переносив тяготи служби. За кілька хвилин знову йшов полювати на дрони та диверсантів.
Я меланхолійно за цим спостерігав і радів тому, що мене побратим записав у friendly forces, бо ми, як виявилося, якийсь час служили в одному батальйоні.
Хоча моє небажання брати активну участь у контрдиверсійних заходах його дещо ображало.
Через деякий час напарник повідомив мені, що на сусідньому КПП дах якось підозріло світиться червоним у тепловізорі.
Моє припущення, що хлопці, як і ми, гріються біля буржуйки, він відкинув сходу.
І пошепки повідомив мені, що вони там з неясною метою вмикають якесь ребівське обладнання.
Ще трошки пороздивлявшись сусідів у нічну оптику, дійшов висновку, що там нікого немає, а насправді хлопці сховалися у підвалі і самі, в свою чергу, з-під землі спостерігають за нами у перископ.
Зустрічне питання «а нах*я?» він проігнорував. Мовляв, сам маєш розуміти, не перший день на війні…
Я ж сидів і думав: а якщо він раптом вирішить, що сусідній КПП вже давно захопили ворожі диверсанти та помчить його штурмувати?
От що мені тоді, бл*ть, робити?!?
Щоби не допустити такого розвитку подій, взявся відволікати його анекдотами, ветеранськими байками і розмовами за жизнь.
Почало світати.
Побратим із жалем повідомив, що добути зміну зі мною не зможе. Бо він теж має відбувати у новий підрозділ. Просто вчора ввечері відмовився їхати разом з усіма, натомість вирішив добиратися окремо власною машиною.
⁃ Я їм зразу сказав: я ці штучки знаю! Спеціально збираєте нас купою в один автобус, щоби потім злити координати м-лям та десь в дорозі всіх разом накрити! Нєт уж, не на того напали! Але якщо тобі тут буде важко самому, я можу лишитися до кінця…
⁃ Дорогий побратиме! — максимально переконливо відповів я. — Ми ж тобою бойові обидва! Чи нам боятися складних завдань? Я впораюся, не хвилюйся, братику…
Він пішов. Я лишився сам.
Кілька хвилин насолоджувався тишею. Невже я нарешті скоро здам цей безумний наряд?
Світанок
Здалеку почулися невпевнені шаркаючі кроки. Це ще хто?
З ранкових сутінок до мене, похитуючись, прямував новобранець-епілептик.
⁃ Ти якого х*я тут забув?
Новобранець почав розповідати.
Його друзі з учєбкі, яких мене смикнули підміняти, вчора ввечері вирушили до нового місця служби у супроводі офіцера з мого підрозділу.
До хлопців поставилися по-людськи і вирішили доправити з комфортом. Підігнали двоповерховий комфортний «неоплан».
І це була фатальна помилка.
Бо супроводжуючий офіцер вмостився внизу біля водія (там пічка гріє і музичка), а молоде поповнення радісно побігло на другий поверх.
Щойно офіцер задрімав, нагорі почалося таємниче шарудіння пакетами і приглушене дзеленчання скла.
До місця поповнення прибуло в стані, яке потім офіцер описав смачним епітетом «в слюні».
Нова частина, вже навчена гірким досвідом попередніх доукомплектувань, відразу помістила їх у заздалегідь обладнаний витверезник.
Тим часом медики надали моєму напарникові першу допомогу, навалили якимись таблетками та поклали спати.
Над ранок епілептик прокинувся та пішов у туалет. В коридорі, як назло, йому зустрівся злющий як пес офіцер, який щойно повернувся з алкотуру.
Останній на емоціях нагримав на новобранця та погнав на КПП зі словами: «Ще й ти тут шаришся, п*здуй на пост!»
Обмірковуючи почуте, я кілька хвилин мовчки посидів у стані «вже нема ніяких сил ох*ївать, но нада».
На щастя, розібралися швидко. Невдовзі прибігли медики та забрали пацієнта назад.
Нарешті прибула зміна. Я пішов здавати наряд.
Револьвер
По дорозі мене вхопив за рукав знайомий офіцер, теж служили колись в одному баті:
⁃ Чуєш, це з тобою наш Коля чергував?
⁃ Ваш Коля?
⁃ Ну, той, такий, з манією переслідування трошки…
⁃ А, то це ваш?
⁃ Ага. Жень, ти вибач, якщо що. Це наш снайпер. Його під Ірпенем тяжко поранило, п-ри його позицію артою та танками розібрали на клочки. То в нього досі осколок в голові.
⁃ Понятно тоді. А що ж ви йому такому ще й пістолета дали нагородного?
⁃ А, це окрема історія, — трошки винувато усміхнувся офіцер. — Як його почало накривати, то він став вимагати, щоби організували йому особисту нагородну зброю. Мовляв, не можу без ствола ходити. То ми в спортивному магазині купили револьвер-мєлкашку з тих, що без ліцензії продають. Ну, і вручили урочисто. Правда, бойок про всяк випадок все одно спиляли. Ще грамоту до пістоля якусь на принтері роздрукували…
На шикуванні черговий поставив мене у приклад іншим.
⁃ От, людина у надзвичайній ситуації не розгубилася. Без паніки, без істерики військовослужбовець вжив заходів, доповів, викликав медиків. Дякую, солдате, за холоднокровність та своєчасне прийняття рішень!
⁃ Служу українському народові, — скромно відповів я.
Та пішов спати, поки головні болі не доконали мене остаточно…
P.S. Потім я ще ходив в госпіталь на консультацію до психіатра. Вона насправді була заздалегідь запланована та призначена, але тепер я не зміг би переконати в цьому навіть самого себе.