Чому Китай саботує Україну, — Foreign Affairs

У серпні минулого року здавалося, що Пекін нарешті готовий дистанціюватися від свого «безмежного партнерства» з Москвою. Того місяця лідер Китаю Сі Цзіньпін направив свого спеціального представника з питань війни в Україні Лі Хуея для обговорення формули миру президента України Володимира Зеленського з дипломатами з кількох країн, включно з Україною та Сполученими Штатами.

Ця формула вимагає від Росії відійти до кордонів України 1991 року, відправити своїх воєнних злочинців до міжнародних трибуналів і виплатити Києву репарації. Цей план чітко демонструє бажане для Києва завершення конфлікту, і, просто приєднавшись до нього, Пекін припустив би, що він може бути готовий жорстко грати з Москвою.

Але перша публічна участь Китаю в обговоренні цієї формули була також останньою. 31 травня Пекін оголосив, що він не приєднається до близько 90 інших країн на мирному саміті 15-16 червня у Швейцарії, щоб обговорити, на основі пропозиції Зеленського, як припинити війну. Представник МЗС Китаю Мао Нін пояснив, що Пекін візьме участь у саміті лише в тому разі, якщо Росія буде учасником і якщо будь-який представлений план буде почутий. Для України обидві вимоги не є стартовими.

Сі, схоже, не покине свого неприємного російського партнера і навіть на словах не допоможе Києву. Натомість Китай обрав амбітніший, але й ризикованіший підхід. Він продовжуватиме допомагати Москві та саботувати мирні пропозиції Заходу. Потім він сподівається втрутитися та використати свій вплив на Росію, щоб залучити обидві сторони до столу переговорів у спробі досягти тривалої угоди.

Цей гамбіт навряд чи спрацює. Ані Росія, ані Україна, схоже, не готові до серйозних мирних переговорів — принаймні на цей час. Київ та його партнери не довіряють добросовісності дій Китаю. І Пекін має дуже мало досвіду в проведенні великих міжнародних переговорів, які він хоче очолити в цьому разі.

Але ці перешкоди навряд чи вплинуть на Сі. Він мало що втратить, якщо війна в Україні триватиме. Таким чином, Китай і надалі залишатиметься на своїй позиції: опосередковано допомагаючи Росії, зриваючи дипломатичні ініціативи під керівництвом Києва та вдаючи, що бере участь у дипломатії, замість того, щоб справді намагатися працювати з іншими сторонами, щоб знайти рішення.

Все ближче і ближче

Для Пекіна зв'язки з Росією мають велике стратегічне значення. Китай і Росія мають спільний кордон протяжністю 2600 миль, і Росія надає Китаю дешеві природні ресурси і навіть деякі передові військові технології. Сі також виграє від того, що має авторитарного однодумця серед постійних членів Ради Безпеки ООН.

Китайсько-російські відносини все ще мають межі. Західні ринки мають важливе значення для здоров’я китайської економіки, і вони дають Пекіну доступ до передових технологій. У результаті Пекін був обережним, щоб уникнути перетину червоних ліній Вашингтона. Але Китай діє на основі того, що все, що не заборонено, дозволено. Можливо, Пекін не постачає летальну зброю Росії, але багато російських операторів та їхніх партнерів у Китаї та Центральній Азії використовують КНР як плацдарм для промислових товарів, ключових для економіки Росії, таких як верстати та мікросхеми. За два роки товарообіг між країнами зріс більш ніж на 60 відсотків до рекордних 240,1 мільярда доларів.

Білий дім, усвідомлюючи свою економічну силу, намагався застосувати санкції, щоб припинити цю співпрацю. У грудні 2023 року він видав указ, погрожуючи застосувати вторинні санкції до будь-якого міжнародного банку, який навіть несвідомо проводить клірингові платежі для російської військової промисловості. Пізніше міністр фінансів США Джанет Єллен і держсекретар Ентоні Блінкен здійснили поїздку до Китаю та окреслили китайським лідерам і фінансовим установам серйозні наслідки, з якими вони зіткнуться за порушення. Одночасно заступник держсекретаря Курт Кемпбелл відвідав Європу, щоб поінформувати союзників про це питання та закликав їх чинити тиск на Пекін.

Ці заходи дали певний ефект. За даними митниці, протягом березня, квітня та травня китайський експорт до Росії скоротився на двозначне число. Переважна більшість китайських банків почали дуже обережно підходити до клірингу будь-яких транзакцій, пов’язаних з Росією. Деякі взагалі відмовилися від роботи з російськими структурами. Але незрозуміло, чи зупинять ці заходи потік продукції, яку Японія, Велика Британія, Сполучені Штати та ЄС визнали важливою для військової промисловості Кремля, і яку Китай постачає до Росії у величезних кількостях.

Тим часом Пекін і Москва продовжують закладати основи для глибших і міцніших економічних відносин. Під час державного візиту президента Росії Володимира Путіна до Китаю 16 травня китайські та російські державні залізничні компанії підписали угоду про розширення транскордонної інфраструктури, яка допоможе спростити російський експорт на схід. Під час тієї ж поїздки Путін, ймовірно, засвітив схему доставки більшої кількості російського газу до Центральної Азії, щоб Казахстан і Узбекистан мали більше газу для доставки до Китаю, таким чином дозволяючи Москві та урядам Центральної Азії збільшити свої прибутки. Після поїздки Путін зателефонував президентам Казахстану та Узбекистану, щоб розповісти їм про візит, чого він ніколи раніше не робив. 7 червня "Газпром" підписав контракти про розширення експорту російського газу до Казахстану, Киргизстану та Узбекистану.

Пекін і Москва також обговорили шляхи очищення чутливого експорту з Китаю до Росії. Для цього вони можуть призначити спеціалізовані банки, які в основному не підпадають під обмеження США. Такі банки не підключаються до світової фінансової системи і мають кореспондентські рахунки тільки в Росії, проводячи всі платежі в юанях і рублях через міжнародну платіжну систему Китаю. Їхні транзакції були б приховані кількома шарами підставних компаній. Сполучені Штати могли б спробувати націлитись на цю систему, відстежуючи підозрілі транзакції та накладаючи санкції на банки, але це було б важко, оскільки всі платежі проходили б в обхід платіжних систем у доларах США та інших західних платіжних систем. Зрештою, Китай використовував подібну схему зі своїм банком Kunlun, щоб ефективно уникнути санкцій проти Ірану.

Економіка – не єдина сфера, в якій Китай і Росія поглиблюють свої відносини. Вони також представляють все більш єдиний дипломатичний фронт. Путін і Сі відвідали один одного тричі з початку війни в Україні та продемонстрували велику взаємну прихильність. Під час візиту до Москви в березні 2023 року Сі сказав Путіну, що «відбуваються зміни, подібних яких ми не бачили 100 років», і запропонував лідерам Китаю та Росії «спільно рухати ці зміни». Прощаючись із Путіним у травні цього року, Сі двічі обійняв його на камеру — що він рідко робить. Повідомлення про близькість було навмисним і чітким.

Дорога спільна чи дорога платна?

Путін і Сі можуть мати щиру прихильність один до одного, але Пекін також має корисливу причину стати на бік Москви в мирних зусиллях: Китай має власну мирну ініціативу, і тому він хоче саботувати зусилля Сполучених Штатів і Європи. 23 травня, через тиждень після останньої зустрічі Сі та Путіна та за тиждень до того, як Китай відмовився взяти участь у швейцарському мирному саміті, міністр закордонних справ Китаю Ван І зустрівся з Селсо Аморімом, головним радником президента Бразилії з національної безпеки. У спільній заяві щодо врегулювання «української кризи» вони закликали скликати міжнародну мирну конференцію, на якій були б представлені як Росія, так і Україна, і всі мирні плани були б переглянуті.

Пекін знає, що наразі його пропозиція нікуди не приведе. Але є підстави вважати, що червневий саміт завершиться дипломатичним глухим кутом, який буде важко приховати, попри всі зусилля організаторів і партнерів України. Навіть якщо учасники саміту зможуть створити підсумкову спільну заяву, яка буде переконливою та проукраїнською, вони не зможуть нав’язати її Кремлю. Насправді, оскільки багато ключових країн глобального Півдня відправлять на саміт лише делегації низького рівня або взагалі пропустять його, практичний ефект від комюніке зустрічі буде ще скромнішим, ніж від резолюцій Генеральної Асамблеї ООН 2022 року, які критикують російську агресію.

Іншими словами, Китай очікує, що мирний саміт провалиться. Він вважає, що зустріч не сприятиме миру чи згуртуванню світу довкола максималістських вимог України. Ця невдача може дати Пекіну шанс зробити себе центральним гравцем у дипломатичних зусиллях або принаймні прикинутися ним — можливо, через партнерство з дружніми країнами, які мають підтверджену історію переговорів щодо України. Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати, наприклад, сприяли стриманим переговорам щодо обміну полоненими. Туреччина відіграла важливу роль у відкритті Чорного моря для поставок зерна. Усі три держави перебувають у добрих стосунках із Пекіном.

Є причина, чому Китай відчуває впевненість, що він може представити себе як великого посередника. У Пекіна є головний козир: здатність залучити Росію до переговорів. Можливо, російські офіційні особи спочатку поставилися до ініціатив Китаю холодно у 2023 році, але відтоді вони неодноразово дякували Пекіну за його пропозицію та сигналізували про свою готовність вести переговори, якщо підхід Китаю буде прийнято. Сам Путін висловив ці настрої в заяві російським журналістам, покидаючи Пекін. «Ми неодноразово говорили, що вважаємо, що Китай щиро прагне розв'язати цю проблему, — сказав Путін. — Він пропонує різні варіанти і є дуже гнучким». Ці коментарі свідчать про те, що Путін, можливо, навіть досяг порозуміння з Сі, згідно з яким Росія погоджується вести переговори, якщо до цього звернеться Пекін, в обмін на зобов’язання Китаю не їздити до Швейцарії.

Якщо Пекін справді зможе прямо чи опосередковано укласти угоду про припинення вогню, це може створити чудо для геополітичного становища китайського уряду. Зупинивши вбивства та руйнування, Китай прославився б як на глобальному Півдні, так і в багатьох європейських країнах. Пекін також буде піддаватися меншій критиці з боку США та Європи за його підтримку агресії Путіна. Водночас, оскільки припинення вогню не вирішило б територіальну суперечку між Москвою та Києвом, питання репарацій Україні чи відповідальності за воєнні злочини, санкції Заходу залишатимуться, забезпечуючи економічну залежність Росії від Пекіна. І оскільки будь-яка пауза у бойових діях не зупинить Росію від розширення її військових зусиль, припинення вогню не позбавить Сполучені Штати необхідності виділяти ресурси Європі. Таким чином, спроможність Вашингтона в Індійсько-Тихоокеанському регіоні, включно з розкладами візитів найвищих посадовців національної безпеки, залишатиметься обмеженою.

Омана величі

Китай може мати величезні важелі впливу на Росію і, як наслідок, вплив на будь-які переговори. Але найамбітніший сценарій, за яким Пекін відіграє провідну роль у припиненні війни, навряд чи втілиться в життя. Поки що ані у Києва, ані у Москви немає бажання припиняти війну. Росіяни вважають, що українські оборонні лінії з часом розваляться через обмежену кількість живої сили та недостатню підтримку Заходу. Україна та її прихильники сподіваються, що російський прогрес на полі бою залишатиметься поступовим і спричинить невиправдано високу ціну, що змусить Москву переглянути свої цілі. Ніхто не думає, що конфлікт буде нескінченним.

Навіть якби обидві сторони були готові до переговорів, важко зрозуміти, як вони могли б досягти угоди. Сторони, швидше за все, ніколи не дійдуть згоди щодо статусу окупованих Росією територій, і якщо вони погодяться з відсутністю згоди, їм все одно доведеться боротися з не пов’язаними, неприйнятними вимогами. Кремль, наприклад, наполягатиме на тому, щоб будь-яка угода про припинення війни залежала від того, що Захід припинить свою військову підтримку Україні, залишивши країну на милість Путіна та дозволяючи Москві знову вторгнутися. Для Києва це, зрозуміло, буде невдачею.

Ще одним каменем спотикання є відносини Китаю з союзниками України — Сполученими Штатами та Європою. До будь-яких складних переговорів між Росією та Україною доведеться залучати партнерів Києва. Москва захоче провести принаймні деякі переговори сам-на-сам з Вашингтоном, оскільки Кремль вважає Сполучені Штати головною стороною конфлікту, а Китай захоче пов’язати припинення війни з вирішенням принаймні деяких спірних аспектів його двосторонніх зв'язків із Заходом. Але й те, й інше спричинить проблеми. З моральних міркувань Вашингтону буде важко, хоча й не зовсім неможливо, вести переговори з Москвою без українців. Сполучені Штати не відмовляться від свого підходу до конкуренції з Китаєм, чи то щодо експортного контролю, зміцнення очолюваних США альянсів в Індійсько-Тихоокеанському регіоні чи мит на китайську продукцію. А дії Пекіна щодо України, включаючи його спроби підірвати швейцарську конференцію, підірвали довіру до Китаю в ключових західних столицях. І ця довіра була майже зруйнована в європейській столиці, що є найважливішою для угоди: Києві.

Нарешті, у Китаю немає підтвердженого досвіду ведення складних переговорів. Широко розрекламована угода між Саудівською Аравією та Іраном насправді була узгоджена знизу вгору, коли Ер-Ріяд і Тегеран дали Пекіну можливість представити себе посередником. Китай ніколи не брав на себе лідерство у великій кризовій дипломатії. І його інертність, відсутність дипломатичної уяви та відмова ризикувати невдачею — особливо коли престиж Сі під загрозою — швидше за все, утримає його від інновацій, необхідних для пошуку рішення. Дійсно, незрозуміло, чи насправді Китай вірить у те, що він може припинити військові дії, чи це просто позерство.

Для американців, стурбованих узурпацією дипломатичного значення Сполучених Штатів Пекіном, недостатня спроможність останньої країни може здатися гарною новиною. Але це не означає, що Вашингтону буде легше. Фактично, невдача Китаю може ускладнити зусилля Сполучених Штатів. Війна в Україні може бути виснаженням ресурсів Заходу та економіки країн, що розвиваються, але вона цілком відповідає інтересам Пекіна. Китай отримав владу над Росією, сплачуючи мінімальні економічні та дипломатичні штрафи. Отже, Китай може залишитися на цьому курсі. Він може продовжувати висміювати підхід Заходу до війни та закликати до дипломатії, не намагаючись досягти чогось значного в реальності.

мирний договір союзники рф російсько-українська війна китай-росія