"Підйом о 5.30, 4-5 занять щодня". Як виглядає базова загальновійськова підготовка і що вона дає
Колишній спортивний журналіст Сергій Болотніков, який нещодавно мобілізувався, розповів про свій досвід проходження обовʼязкової для усіх військових базової загальновійськової підготовки (БЗВП) і про те, яку роль у ньому відіграло відношення з обраного підрозділу.
Перше і найголовніше – це реально корисна штука, яку відносно нещодавно зробили обовязковою для всіх військовослужбовців. За місяць нас навчили майже усього – стрільби (понад 500 патронів), тактика, окопи, медицина, саперка, зв'язок, аеророзвідка, виживання в природі, топографія, статут і так далі. Звісно, щось поверхнево, але основи повторювали стільки, що я тепер знаю їх краще, ніж нинішні склади "Динамо" і "Шахтаря".
Як виглядає БЗВП на практиці. О 5:30 підйом – і вперед, відбій о 22:00. Кожного дня – по 4-5 занять. Неділя – єдиний вихідний. Спека, дощ, сніг – пофіг, треба шарашити. Вага повного екіпу з рюкзаком – десь 17 кг. Під кінець моя спина вже не витримувала. Але якщо серйозних проблем зі здоров'ям немає, то організм швидко звикає – коли заняття закінчились, ми ржали, що чогось не вистачає на спині.
Інструкторські штурми і гранати з горохом
Окремо кілька слів про КТЗ (контрольно-тактичне заняття). Це три останніх дні навчання. Всіх вивозять у ліс – і починається веселуха. Копаєте еспешку (спостережний пункт) і лежки (така собі персональна могилка для ночівлі). Цілодобово – патрулювання території, в очікуванні штурму інструкторів. Харчування – сухпайки. Душ – серветки. Туалет – яма в кущах. Коротше, все максимально наближено до реальних умов, за винятком головного – по вас не їбашать підари (якщо не рахувати мільйони комарів). Максимум, що прилітає – учбові гранати з горохом.
У кінці КТЗ шось типу екзамену – марш-кидок на 5 км з замінованим полем, розтяжками, артобстрілом, евакуацією, переслідуванням дрона, засідкою і штурмом окопу в фінальній точці. Я був у команді, яка захищала окоп від кожного відділення нашої роти – ми поставили рекорд в історії учєбки, 7:1.
Головний мій висновок після БЗВП: війна – не просто небезпечна штука, в першу чергу це важка, дуже важка робота. І не лише фізично, а й морально. Ми не були вдома лише місяць, але раділи гарячому душу, наче перемозі збірної України, кайфували від знятих берців, як після сексу, і мріяли посидіти не в дорогому ресторані, а бодай на унітазі.
Толкові інструктори і нормальні умови
Насправді навчання може бути ще важче і гірше – якщо не пощастить з учєбкою. Мені – пощастило, допомогло відношення від моєї бригади. Тут було і адекватне керівництво (особливий привіт Миколайовичу й Олеговичу!), і толкові інструктори (усі з бойовим досвідом), і нормальні побутові умови. Ну і, звісно, класний колектив – багато хто, як і я, пішли в армію самі, знайшовши вакансію. Тому в приватних розмовах не було масового ниття, зради і прокльонів.
Мені навіть доводилось підтягувати бойовий настрій до рівня пацанів (і дівчат!), щоб зібратись і продовжувати вкалувати. Дякую, чуваки, ви найкращі!
Зросійщене середовище
Але є і розчарування... Я вперше за довгий час опинився поза своєю соціальною бульбашкою. І побачив, наскільки люди тотально зросійщені. 80% мого взводу розмовляли російською. Я постійно підйобував їх, що в мові окупанта немає слова «ложить», і «одеть» можна когось, а не бронік. Під кінець вони вже планували, як мене ненароком пристрілити на полігоні.
А якщо серйозно, то проблема в іншому – майже всі, навіть україномовні, дивилися якісь галімі російські фільми, слухали російську музику і російських тіктокерів, декотрі навіть за Радянським Союзом ностальгували. Коротше, у війні ми точно переможемо, а от з головами людей доведеться ще довго мучитись.
