Содомія у головах: що можуть заборонити під приводом боротьби з «пропагандою гомосексуалізму»
У вівторок, 2 жовтня, Верховна Рада України зусиллями провладної більшості в першому читанні ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо захисту прав дітей на безпечний інформаційний простір)». За безликою назвою документа та уявною турботою про дітей криються зовсім не дитячі рефлексії: запропоновані правки покликані забезпечити заборону пропаганди гомосексуалізму (наче раніше вона віталася) і стосуються радше дорослого, а не дитячого світу.
Навіщо цей закон, внесений на розгляд парламенту ще в червні минулого року, був витягнутий з нафталіну нині – невідомо, пише Олекса Шкатов у «Коментарях». Як і те, навіщо він потрібний у принципі. Наприклад, Головне науково-експертне управління ВР одразу рекомендувало його відхилити. Оскільки і «назва законопроекту не відповідає його змістові», і «законодавство вже містить правові передумови протидії пропаганді гомосексуалізму», і взагалі «в ухваленні спеціальних доповнень до законів потреби немає».
Напевне, генсека Брєжнєва доведеться вилучити з історії, бо його схильність до палких дружніх поцілунків може розбестити молодь.
Втім, думка експертів, як відомо, – ніщо в порівнянні з переконливістю жестів головного парламентського «диригента» Михайла Чечетова. У підсумку, Рада дружно проголосувала за документ, в якому пропонується встановити відповідальність за дії, що пропагують стосунки сексуального характеру осіб однієї статі, зловживання свободою діяльності друкованих ЗМІ чи використання телерадіоорганізацій для пропаганди гомосексуалізму. При цьому дати визначення і без того загальнозрозумілого терміна «гомосексуалізм» автори закону не забули. Так само, як і призначити покарання. А ось визначити, що ж таке ця «пропаганда гомосексуалізму», не спромоглися. І тут відкривається широкий простір для трактування, оскільки до пропаганди тепер, по суті, можна віднести будь-яку інформацію про одностатеве кохання, а то й просто натяк на таке.
Взяти, приміром, творчість відомого сера Елтона Джона – йому, як чоловікові, який не приховує свого заміжжя і відкрито агітує за права ЛГБТ, шлях в Україну відтепер може бути закритий. Про Бориса Моїсеєва можна взагалі не згадувати, хоч останнім часом він і відмовляється, мовляв, не гей, а просто імідж у нього такий. Музику легендарних Queen в український радіоефір теж бажано не пускати – а раптом якийсь малолітній меломан зацікавиться історією групи і прочитає про пригоди (і фінал) Фредді Мерк’юрі? Та й тексти в останнього іноді... скажімо так, дещо неоднозначні. Від Мадонни, Девіда Боуї, Леді Гаги і Меріліна Менсона теж клопоту матимеш. Останній, до речі, взагалі незрозуміло, що пропагує і ким – хлопчиком чи дівчинкою – наразі є.
Театр також украй небезпечний – варто хоча б згадати Романа Віктюка з його сміливими експериментами. Серйозну ревізію – щоб ненароком не уславитися блакитним пропагандистом – українцям слід провести і на книжкових полицях. Стефан Цвейг, Томас Манн, Жан Жене, Андре Жід – усі вони або відкрито визнавали свою гомо- чи бісексуальність, або не соромилися про одностатеві пристрасті говорити вголос. Не місце в доброчесному українському суспільстві і томикам Оскара Уайльда і Вільяма Берроуза. Про маркіза де Сада і Леопольда фон Захер-Мазоха теж краще забути. Так само, як і про популярне львівське кафе імені останнього.
Навіть «Пригоди бравого солдата Швейка» Ярослава Гашека можуть виявитися сумнівним твором. Адже автор однієї з монографій про Гашека Павло Ган припускає, що письменник у молодості балувався нетрадиційними втіхами. І першу шлюбну ніч, як і наступні кілька днів, нібито провів не з дружиною, а зі своїм кращим другом, китайцем Ванею Чаном на відокремленому острові.
Украй обережним потрібно бути у виборі своїх уподобань в живописі. Виставки картин Енді Ворхола, Фріди Кало та ще десятків авторів відтепер не завадило б зробити закритими, тільки для дорослих і без реклами. З кіно – схожа ситуація: нашумілій «Горбатій горі» явно не місце в українських кінотеатрах і на телебаченні. Те саме стосується робіт Франсуа Озона, Лукіно Вісконті, Райнера Фасбіндера або П’єра Пазоліні. Втім, навіть у роботі, здавалося б, абсолютно нешкідливого кінофестивалю «Молодість» треба наводити лад. У його рамках проходить така програма, як «Сонячний зайчик» - головний вітчизняний ЛГБТ-захід культурного спрямування, відомий далеко за межами України. І фільми там напевно показують недозволено фривольні.
Що вже казати про зовнішній вигляд українців, які віддають перевагу модним брендам. Навряд чи тепер можна буде відкрито похизуватися годинником від Кардена або туфлями від Версаче.
Виходить, що «блакитна зараза» непомітно, але надійно проникла у всі сфери звичайного українського життя. І навіть стала надбанням та складовою світового культурного простору. Звичайно, старанне втілення у життя нового закону допоможе її позбутися. Хоча українські реалії показують, що зазвичай такі сумнівні починання мають такі самі сумнівні наслідки: їх або дружно ігнорують, або застосовують вибірково. Варто, скажімо, підіслати групу «ряджених» гомосексуалістів до якогось протестного мітингу – і вже готовий цілий гей-парад, який не гріх і розігнати. А неугодний канал або видання, що повідомило про це, «покарати». Принаймні, хоч якесь пояснення, навіщо цей законопроект потрібно було терміново ухвалювати за три тижні до виборів.
