Михайла Гориня поховають на Личаківському кладовищі
Відомого громадського діяча, дисидента Михайла Гориня поховають у Львові, на Личаківському цвинтарі. Прощання з покійним відбудеться 15 січня об 11.00 у Церкві Святої Трійці, що на вул. Тершаківців, 11.
О 12.00 розпочнеться чин похорону.
Сьогодні, 14 січня, о 19.00 відбудеться парастас у Церкві Святої Трійці, що на вул. Тершаківців, 11.
Серце правозахисника, дисидента, політв’язня радянських часів, народного депутата України 1-го скликання, почесного голови Республіканської християнської партії зупинилося 13 січня на 83-му році життя.
Народився Михайло Горинь 17 червня 1930 року в с. Кнісело Жидачівського району Львівської обл. Навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953-го був виключений за відмову вступити в комсомол, але, завдячуючи ректорові академіку Євгену Лазаренку, відновлений. Мав зв`язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.
Згодом працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, був директором шкіл, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961-го – на науковій роботі. Одним із перших у СРСР організував науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці (при Львівському заводі автонавантажувачів). Автор низки методичних розробок для вчителів, статей у галузі психології праці. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум.
У травні 1962 р. налагодив контакти з київськими шістдесятниками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Іваном Світличним та Дмитром Павличком. Один з організаторів і член президії львівського Клубу творчої молоді. Налагодив виготовлення та розповсюдження в Україні літератури самвидаву, політичної літератури, яка видавалася за кордоном.
Заарештований 26 серпня 1965 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч. 1 ст. 62 і ст. 64 Кримінального кодексу УРСР). 18 квітня 1966 року на закритому засіданні Львівського обласного суду в одній справі з братом Богданом Горинем, Михайлом Осадчим і Мирославою Зваричевською засуджений на 6 років таборів суворого режиму.
Звільнений 1971 року. У Львові, де мешкала сім’я, його не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у “дармоїдстві” мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській обл. Працював кочегаром у котельнях Львова, згодом – психологом на заводі “Кінескоп”.
Брав участь у виробленні основоположних документів створеної 1976 року Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська гельсінська група). 1982 року засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда та відмова дати покази у справі І. Кандиби) на 10 років позбавлення волі в таборах особливого режиму та 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Помилуваний у зв`язку з «перебудовою» 2 липня 1987 року. 1990-го реабілітований.
1988 року організував і очолив Робочу групу захисту українських політв`язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв`язнів. Учасник кількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.
Ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності України: “Ланцюг єднання” між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року, Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991), “Дитяча дипломатія” (поїздки дітей зі східної України в західну і навпаки на Різдво і Великдень), Ліґа партій країн Балто-Чорноморського реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994). Був головою Української республіканської партії. Один із засновників Республіканської християнської партії (1997), член її Центрального проводу. Очолював Конгрес національно-демократичних сил. Заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства. Обирався головою Української всесвітньої координаційної ради.
Кавалер орденів «За заслуги», Ярослава Мудрого, «За мужність», Свободи.
