Зміна іміджу. «Свобода» більше не хоче бути пугалом
За півроку гри у «вищій лізі» української політики «Свобода», з одного боку, виправдала певні сподівання виборців, а з іншого — ризикує повернутися у «галицьке гетто».
Поведінку "Свободи" аналізує Віталій Пирович, Коментарі.
За останній час новачок великої політики Всеукраїнське об´єднання «Свобода» зробив кілька різновекторних кроків, які дозволяють припустити, що зараз партія на роздоріжжі, і колишній імідж не зовсім її влаштовує. Що ж до загальнопартійної тактики, то тут «Свобода» продовжує грати роль «народного захисника», морально і фізично вплутуючись практично в будь-яке, навіть найдрібніше протистояння з владою — від Київради до справи Павліченків. Варто зазначити, що це тільки з боку може здатися простою справою, але, схоже, тільки «Свобода» серед усіх опозиційних партій має достатню кількість активістів, щоб масово брати участь у всіх сутичках.
У цьому контексті слід зазначити, що й на вищому рівні «Свобода» дала своїм виборцям те, що вони хотіли отримати. Не секрет, що часто фізична безпорадність опозиції в попередньому скликанні Верховної Ради давала можливість Партії регіонів вирішувати свої політичні проблеми силовими методами. І багато виборців «Свободи», голосуючи за неї, розраховували, що саме вона поставить на місце знахабнілих «регіоналів». І не прогадали: у нинішньому парламенті «біло-блакитні» бійці, яким фракція «Свободи» кілька разів продемонструвала свої можливості, змушені забути про силове розблокування ВР, тож тепер Банковій доводиться гратися із виїзними засіданнями.
Однак імідж «вуличної» сили і «добра з кулаками» починає обтяжувати «Свободу», оскільки у виборця є попит не тільки і не стільки на «сильних», а також на «розумних» і респектабельних. Без зайвих радикальних істерик. З цього боку «свободівці» опинилися перед серйозним вибором: залишитися у своїй ніші чи спробувати розширити свою електоральну основу. На користь другого варіанту свідчить ще й те, що попит на радикалів має тенденцію змінюватися: в умовах свавілля він дуже високий, але якщо повернеться плюралізм «помаранчевих» часів, то може і впасти. Так що, судячи з усього, «Свобода» все ж таки вирішила затіяти своєрідну перебудову. Але вона наразі, як і горбачовське дітище, характеризується схемою: «крок уперед і два назад».
Однак варто зауважити насамперед те, що головна особа партії — лідер Олег Тягнибок став першим і показовим прикладом партійних змін. Олег Ярославович поступово позбувається іміджу гіперрадикала, перетворюючись на респектабельного політика. Зараз очільник «Свободи» на людях частіше з´являється з лідерами інших опозиційних сил, ніж зі своїми соратниками, яким, по суті, залишив роботу з нішевим електоратом. Не можна не зауважити і його врівноваженої позиції щодо президентських виборів, добре, що основу для неї дала сама Юлія Тимошенко, запропонувавши не виставляти у першому турі єдиного кандидата від опозиції і дати народу право провести своєрідний праймеріз. Тягнибоку на руку це, оскільки позбавляє від важкого вибору: ядерний електорат розраховує на його балотування у президенти, але такий крок явно внесе розкол у опозиційні лави.
З цієї ж перебудовної опери й оголошення «Свободи» про формування свого альтернативного уряду, мовляв, ми не тільки вміємо махати кулаками, а й можемо запропонувати високоінтелектуальний продукт на противагу дурощам нинішнього Кабміну. Щоправда, жалюгідна роль усіх попередніх «тіньових» урядів, про існування яких забували через тиждень після їх створення, дає підстави вважати, що проект «Свободи» також стане разовим інформприводом поговорити про неї. Та все ж це радше крок уперед.
А ось кроків назад, як і годиться, удвічі більше. На жаль, колишній імідж «Свободи» вже дав підстави «регіоналам» як за рятівну соломинку вхопитися за «боротьбу з фашизмом» і гребти під цю гребінку всю опозицію. Пригадують «свободівцям» «гріхи молодості» і в Європі. Будь-який інцидент у дусі нападу на редакцію «Московского комсомольця» відразу пов´язують зі «Свободою». Однак «стара гвардія» Тягнибока, на відміну від нього самого, навіть і не думає про перебудову і далі «грішить». З останніх перлів можна пригадати заяву нардепа-«свободівця» Анатолія Вітіва, що пригрозив Польщі «четвертим розділом» через фактично м´яку резолюцію Сейму щодо Волинської трагедії. Такі речі взагалі відгонять міжнародним скандалом як посягання на післявоєнні кордони, до яких у Європі ставляться як до священної корови. Зрозуміло, що таким чином «свободівець» відповів на провокації маргіналів на кшталт Вадима Колесніченка та польських лобістів «Газпрому» з Аграрної партії, які й заварили цю кашу з геноцидом. Але саме на таку відповідь і розраховували різні колесніченки, мовляв, ось вони, «фашисти», вже марять переділом Європи.
І після цього абсолютно не варто дивуватися, що відразу за першими звістками про «яєчний інцидент» із польським президентом Броніславом Коморовським у Луцьку «терориста» відразу почали прив´язувати до партії Тягнибока. Потім, щоправда, з’сувалося, що кривдник Комаровського — представник проросійських «антифашистів» з якоїсь «Слов´янської гвардії», але стосовно «Свободи», як кажуть, осад залишився. І як йому не бути, якщо, з одного боку, партія офіційно заявила, що нічого проти Коморовського не має, а нардеп-«свободівець» Ігор Мірошниченко чи не наступного дня в соцмережах називає «лизоблюдами і лакеями» двох відомих українських громадських діячів — Мирослава Мариновича та Тараса Возняка, що принесли вибачення Коморовському. Навіть більше, Мірошниченко, що вже прославився своїми філологічними дослідженнями на тему, як правильно називати євреїв в Україні, прирівняв Мариновича та Возняка до Колесніченка. Хоча виглядає так, що в одному човні сам Мірошниченко та активіст «Слов´янської гвардії», який зробив те, що очікувалося від «Свободи».
Схоже, багатьом впливовим членам партії Тягнибока простіше було жити на маргінесі української політики. Проте їм варто пам´ятати, що за соціологічними дослідженнями, проведеними після виборів-2012, у «Свободи» найбільш європоцентричний виборець навіть порівняно з іншими опозиційними партіями: майже 70% виборців, що проголосували за «свободівців», підтримують вступ України до Євросоюзу. Тож цінності, які панують в Європі, для них — не порожній звук, а радше головний орієнтир.
Отож, якщо не будуть враховані інтереси електоральної більшості «Свободи», то її партійні рейтинги миттю зміліють до «ідеологічного ядра» — звичного 1%. А видатні партійці, що вже звикають до вищих коридорів влади, незабаром можуть знову опинитися на задвірках української політичної сцени.
