Пільги солдатам - радянський пережиток. Краще платити більше грошей
Солдати українсько-російської війни на гражданці почуваються загнаними в пастку, - пише в колонці депутат Івано-Франківської обласної ради Петро Шкутяк.
Держава, саме суспільство поволі, але впевнено перетворюють солдата на прохача. Таку соціальну роль готують йому начебто з найкращих міркувань. А причина цього паскудства – в тотальному політичному популізмі.
Колись комуністи під гаслом "Землю – селянам!" позбавили цих селян їхньої землі. Сьогоднішня роздача – з шляхетних же начебто мотивів! – землі учасникам АТО закінчиться тим, що років за п’ять ветерани продадуть свої наділи за заниженими цінами якомусь підприємцю. Це ще якщо пощастить. Але всі ці п’ять років вони будуть зайняті збиранням довідок, оформленням різних дозволів, сварками через ті примарні ділянки між собою та у своїх родинах. І витратять ще й на це все немалі суми.
Те саме з безкоштовним проїздом у транспорті. Вже реальні ситуації. Заходить десантник у маршрутку: "В мене довідка". Водій: "Що за довідка, що за печатка, а ви точно там були? Пільгових місць немає, чекайте наступну". Коли він сяде в наступну маршрутку, водій скаже бабці-пенсіонерці, що пільгових місць немає, її місце зайняв солдат.
Те саме – з безкоштовним лікуванням. У нас держава взагалі гарантує безкоштовне лікування всім громадянам, чи не так?
Те саме з комунальними послугами. Те саме з будівництвом так званого соціального житла для військових – відверта корупція при наявності на ринку достатньої кількості житла. І так далі.
І при цьому політичні і чиновницькі фейси різних калібрів в телевізорі розповідають про турботу, лише більше заплутуючи людей.
Насправді, солдатам не потрібні принизливі подачки і пільги. Вони такі самі люди, як і всі решта. Вони цілком могли б платити за житло, електрику чи проїзд у громадському транспорті, не забираючи пільгові місця у пенсіонерів. Мало кому з них справді потрібна земельна ділянка в якомусь задуп’ї за межами населених пунктів, куди нереально власними силами підвести комунікації.
Усі ці пільги – це совок чистої води. Це, до речі, один з виявів того совка, з яким солдат воював на Сході. Тільки там совок взяв у руки автомати і сів на танки.
Сьогодні влада – президент, прем’єр, Верховна Рада – мала б озвучити яких 5 цифр. І вони мають бути переконливі. Ось гідна зарплата за важку і небезпечну роботу солдата на фронті, ось компенсація за поранення, компенсація родині у випадку смерті, ось пенсія. Хоч купуй ділянку, хоч – квартиру, хоч – іди вчися. Кожен собі вирішить сам. І ці цифри повинні йти за солдатом чи родиною, а не вони, навпаки, мають бігати місяцями за сотнею папірців, не сподіваючись вже побачити світло в кінці чиновницьких коридорів.
І тоді солдати на своїх зборах будуть говорити про те, як краще організувати оборону чи наступ, чи разом провести вихідні, чи відвідати побратимів в госпіталі, а не про те, як би пристрілити того чи іншого чиновника.
