Чому ж реформи йдуть так повільно
Завдання нинішньої влади полягає в тому, щоб підготувати країну до мирної та неконфліктної передачі влади новому поколінню українців.
Про це пише Олександр Пасхавер, учений-економіст, член-кореспондент Академії технологічних наук України
У вступному слові на щорічній прес-конференції президент Петро Порошенко зазначив, що в 2015 році в Україні почалися реформи в різних сферах, однак «не всі ще дали результати». Однією з причин він назвав згубний вплив війни на розвиток країни, а також «економічну агресію» проти України.
Війна, звичайно, ще ніколи не призводила до чогось хорошого, однак повільності процесів перетворення країни є й інші пояснення.
По-перше, технологічний момент: реформи не дають результатів у тому ж році, в якому були запроваджені. Якщо ви робите реформу в 2015 році (тобто, прийнятий весь комплекс необхідного законодавства), то оцінювати перші практичні результати потрібно в наступному році. Зокрема, ті ініціативи української влади, які стосуються дерегуляції, прозорості інформації про власність тощо, дійсно повинні полегшити життя підприємцям. По-друге, цілу низку реформ взагалі не проведено і це, звичайно, неподобство.
Реформи могли б бути й рішучішими. Це, зокрема, стосується питання оновлення суддівського корпусу. Порошенко в ході прес-конференції зазначив, що тотальному звільненню суддів в Україні перешкодила Венеціанська комісія, хоча я в цьому випадку є прихильником радикального шляху. Європейці також були противниками гільйотини регуляції (радикальної дерегуляції) і багатьох інших революційних підходів до проведення реформ. Виходячи з тих документів, які я бачив, Євросоюз схиляється до думки, що потрібно здійснювати поліпшення, а не знищення регулювання або суддівського корпусу. Мовляв, спочатку перевірте людей на професіоналізм, хоча мені в даному випадку не менш важливою видається перевірка на відповідність цінностей українських суддів цінностям учасників Євромайдана.
Можна сказати, Європейський Союз заважає нам бути радикальними. Склалося враження, що європейці розглядають Україну з тієї ж позиції, що і посткомуністичні країни Центральної Європи – ту ж Польщу, наприклад. Вони вважають, що потрібно покращити наше законодавство, а не радикально змінити. Однак у Польщі не було таких проблем, як у нас. Вони просто повернулися до Європи, а для нас туди - довгий шлях. І ми не можемо діяти настільки ж помірно, як це робили країни колишнього комуністичного блоку, повертаючись до Заходу.
Звичайно, ми повинні узгоджувати свої дії з міжнародними донорами, але це не означає, що ми не можемо діяти рішучіше. Завжди можна знайти компроміс. Тим більше, переважно вони нас швидше підганяють, ніж гальмують.
Разом з тим, головна причина повільного процесу перетворення України полягає не в позиції європейців, а в тому, що у владі перебувають помірковані ліберали зі старого політичного прошарку. У них схоже розуміння шляху розвитку країни з революційним шаром суспільства, проте, через свій попередній досвід вони не схильні до рішучості і часто бувають непослідовними. Звідси - повільний темп реформ.
Хтось скаже, чому ж тоді революційний прошарок населення не прийшов до влади? Відповідь дуже проста: вони ще не дозріли. Вони занадто молоді. Згадаймо ту ж Помаранчеву революцію 2004 року – це були старшокласники і студенти, їм було, умовно кажучи, 15-25 років. За останні 10 років вони виросли, і тепер їм 25-35 років. Об'єктивно, до влади вони прийдуть за 10 років.
На моє переконання, завдання нинішньої влади в тому, щоб підготувати країну до мирної та неконфліктної передачі влади цьому новому поколінню українців.
Поки в радикальному середовищі немає ані видатних політиків, ані політичних структур. Тому на сьогоднішній день склався, на мою думку, дуже позитивний союз між помірними старими елітами і радикалами. Населення, звичайно ж, не хоче чути про вищезазначені об'єктивні обставини і готове втопити всіх цих помірних – за їх минулі зв'язки, за їх нерішучість тощо. Але їх ніколи не хвилює альтернатива – їм просто не подобається те, що є, і все тут. Ціла традиція в Україні існує: міняти тих, хто не подобається, не замислюючись над тим, що буде далі.
Революційні сили в силу своєї молодості і недосвідченості принесли б великі біди (згадайте хоча б комісарів 1918-19 років). Тому на сьогоднішній день відбувається непослідовний і навіть нерішучий рух вперед. Шлях диктатора-героя, який різко змінює країну - як Лі Куан Ю в Сінгапурі або Міхеїл Саакашвілі в Грузії - я для себе внутрішньо виключив. Як мені здається, цей шлях не характерний для України. Населення не терпить не тільки негативного диктатора - воно не терпить ніякого диктатора.
