Куди загубилася медична реформа?

Зі спалахом епідемії грипу українці згадали про систему охорони здоров'я. Точніше – про її цілковиту неспроможність. Про це пише Олександр Ябчанка, менеджер групи "Реформа системи охорони здоров'я" Реанімаційного пакету реформ "Якщо коротко, система не хоче мінятись і у проблем є прізвища", - пише волонтер Дмитро Гурін

Так само, як з початком війни на Сході, ми згадали про армію. Тоді на два вічних запитання: "Хто винен?" і "Що робити?" – українці доволі швидко дали відповідь: "Винна злочинна влада". А "що" саме робити – яскраво продемонстрували волонтери.

Сьогодні ж маємо війну за здоров'я. І ми знову виявились не готові.

Тож, хто винен і що з цим усім тепер робити?

Політикам зараз найпростіше "повішати всіх собак" на міністра, прозвітувати про героїчне звільнення останнього з посади, при цьому не забути відмітити себе нашим з вами рятівником від "злочинної приватизації".

25 років ми постійно чуємо щось подібне. За часи незалежності Україна змінила 18 міністрів охорони здоров'я, але не змінила систему охорони здоров'я. Отже, не в міністрах справа, чи не лише в міністрах.

Де ж реальна проблема?

Одна з причин доволі проста: люди, відповідальні за реформи, замість того, щоб виконувати свої прямі обов'язки, намагаються робити те, що до їхньої сфери не належить.

Але спочатку розберемось, хто насправді за що відповідає і як воно діє на практиці останні пару років.

У Конституції і законах чітко визначено, хто за що відповідає. Профільне міністерство – забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я; Верховна Рада – забезпечує законодавчий супровід реалізації цієї політики; президент – виступає гарантом дотримання конституційних прав громадян.

Що має робити міністерство?

Розробити державну політику і план її реалізації, розробити пакет законопроектів, подати їх уряду, який, у свою чергу, має внести їх до Верховної Ради. Після прийняття законів парламентом – виконувати їх у межах своїх повноважень.

Розробка базового документу, під назвою "Національна стратегія побудови нової системи охорони здоров'я в Україні на період 2015-2025" розпочалась у ще у серпні 2014 року.

Тоді міністерство очолював Олег Мусій.

Розробка державної політики здійснювалась Стратегічною дорадчою групою (СДГ) при міністерстві.

Група складалась з 12 експертів, з них 5 – іноземці. Одним з "варягів" був Олександр Квіташвіллі, якого у грудні 2014 року призначили міністром на місце звільненого Мусія.

Можливо, саме тому Квіташвілі не почав свою діяльність зі звинувачення в усіх гріхах "папередніків" – а взяв напрацьовану групою стратегію і презентував її у кінці грудня 2014 року комітету ВРУ з питань охорони здоров'я.

Розробити пакет законопроектів. На початку липня-2015 в Раді був зареєстрований перший пакет законопроектів (2309а, 2310а, 2311а), що стосується автономізації закладів охорони здоров'я. Саме прийняття цього пакету могло – і, теоретично, усе ще може! – стати пусковим механізмом реформи української медицини.

Аби зрозуміти масштаб трагедії: на пострадянському просторі залишились лише дві країни, де медичні заклади не автономізовані – Україна й Азербайджан.

Ось, фактично, і все, чим може похвалитись профільне міністерство у боротьбі за реформи.

Комунікаційну компанію, що пояснює, навіщо потрібні ці законопроекти, навіть не розпочато. Чого саме стосуються зміни і як вони змінять життя пацієнтів і лікарів – ніхто нікому не пояснив, хоча на ці розмови-тлумачення-заспокоєння навіть були заплановані гроші в проекті Світового Банку.

Але міністерство мовчало.

І це була Перша Велика Помилка.

Міністр отримав мандат довіри від Верховної Ради, але не отримав його від суспільства. Результат відомий – законопроекти не прийнято по сьогоднішній день.

До реалізації стратегії справа взагалі не дійшла.

Натомість під егідою міністерства за 2015 рік проведено 9 з'їздів, 14 конгресів, 17 симпозіумів та 232 науково-практичних конференції, з них 3 брифінги, 3 прес-конференції та 1 круглий стіл, декілька інтерв'ю для ЗМІ на тему реформи охорони здоров'я.

Але чи знаєте ви бодай щось про те, як, коли і яким чином МОЗ збирається реформувати медицину?

Що мала зробити Верховна Рада?

Профільний комітет з охорони здоров'я, згідно законодавства, виконує дві функції: законодавчу і контрольну по виконанню цього самого законодавства

Що ж зробив комітет за цей час для реформи?

Розробка державної політики не належить до повноважень комітету. Як уже зазначалось, у грудні 2014 року міністр Квіташвілі презентував комітету "Стратегію нової системи ОЗ 2015-2025".

На наступному ж засіданні комітету ВРУ Ольга Богомолець представила свій план у вигляді "25 кроків до щастя від Ольги Богомолець".

Навіщо голова профільного комітету вирішила взяти на себе функцію, яка за законом належить профільному міністерству – не знає ніхто, крім неї і, можливо, членів очолюваного нею комітету.

Ця фундаментальна праця достойна окремої колонки. Усі 25 кроків пропонувалось робити не послідовно, а паралельно. Першим кроком значились: децентралізація влади, адміністративно-територіальна, податкова та судова реформи, які пропонувалось зробити за 7 місяців.

Фіналом засідання комітету стала пропозиція Ольги Вадимівни створити "на рівні лікарської спільноті групу підтримки Чемпіонату світу з футболу серед лікарів". Ольга Богомолець попросила приєднатись до цього лікарів-організаторів, нардепів, бо "чемпіонати повинні пройти в кожній області, там повинен з'явитися осередок".

Починався 2015 рік, всі очікували нового наступу на Сході, до обстрілу Маріуполя залишався тиждень. А комітет ВР по медицині організовував чемпіонат світу з футболу серед лікарів.

Згодом я старанно переконав себе у тому, що все це випадковість. Ми всі брехали собі.

І це було Другою Великою Помилкою.

Законопроектна робота. Першим, та зрештою, останнім на сьогодні пакетом законопроектів стали 2309а, 2310а і 2311а, які розробило МОЗ.

Вони стосувались автономії закладів охорони здоров'я. Це, за міністерським задумом, мало дати початок переходу від совкового принципу утримання медзакладів – до оплати за виконану ними роботу.

Зараз ми живемо в системі Семашко, яка була запроваджена на початку минулого століття у СРСР. Її суть зводилось до того, що якщо у вашій лікарні, приміром, 40 ліжок, то держава виділяє по 7 гривень 10 копійок на харчування на один день, а ви маєте слідкувати, аби всі 100% ліжок були завантажені.

Зміст автономізації лікарень – платити з бюджету за лікування конкретних хвороб тим лікарням і лікарям, у які прийшов конкретний пацієнт.

Це ж дуже проста і доступна ідея: взяти за основу роботи не радянські нормативи, а живу людину. Держава для людини – а не людина для держави.

Презентувати законопроекти, як і належить, прийшов міністр.

Олег Мусій, як заступник голови комітету ВР з питань охорони здоров'я, одразу ж назвав це "порушенням його конституційних прав" і почав вимагати "дати йому шанс зареєструвати альтернативні законопроекти".

На резонне запитання: "А де ж ви були 10 місяців, поки міністрували", – Мусій пригрозив Квіташвілі судовим позовом. Ольга Богомолець при цьому прийняла рішення не слухати міністра взагалі.

Мусій зареєстрував свої законопроекти, і на черговому засіданні комітету сам же проголосував за повернення їх собі на доопрацювання (рішення прийнято одноголосно).

На цьому етапі спробували втрутитись міжнародні партнери.

Світовий банк, який завше тримається осторонь українських політичних перипетій, прямо порекомендував підтримати урядові законопроекти.

У відповідь комітет законопроекти... відхилив. Війна – це мир. Свобода – це рабство. Рекомендація прийняти – це рекомендація відхилити.

Усі ці абсурдні маневри супроводжувались запевненнями Богомолець та її колег у беззаперечній підтримці реформ та автономізації зокрема. Просто, на думку депутатів, автономізація у міністра "злочинна", альтернативну вони ось-ось напишуть і подадуть у парламент.

Це "ось-ось" тривало п'ять місяців. Зрештою, законопроект справді з'явився.

Його текст майже ідентичний міністерському законопроекту. Тільки одна ключова відмінність – необов'язковість автономізації.

Тобто, на думку комітету, реформа охорони здоров'я – не обов'язкова, вирішення питання про її необхідність віддається на відкуп органам місцевого самоврядування. Хочете – реформуйтеся, хочете – продовжуйте жити як жили. Ваша медицина, ви й реформуйте.

Виглядає усе так, що комітет півроку боровся за авторство одних і тих же законопроектів – а насправді за доступ до телекамер, за рейтинг і за додаткові політичні дивіденди, розповідаючи про зупинку "злочинної приватизації лікарень".

Водночас комітет відмінив обов'язковість початку реформ.

Сьогоднішнє болото існуючої системи охорони здоров'я влаштоване просто та зрозуміло. І набагато приємніше боротись в ньому за лідерство, відверто топлячи інших і не несучи при цьому жодної відповідальності – аніж пробувати це болото осушити.

Міністр думав, що зараз юристи напишуть закони, а однодумці у ВР будуть їх просувати.

І це було Третьою Великою Помилкою.

Що мав би зробити президент?

Президенту, як гаранту дотримання конституційних прав громадян, у тому числі й права на охорону здоров'я, теж похвалитись особливо нічим.

Спроб синхронізувати непідйомні для країни конституційні зобов'язання держави ("Уся медицина безкоштовна"), аби забезпечити громадян бодай якимсь гарантованим обсягом реальної медичної допомоги – не було.

Натомість у президентському указі "Про Стратегію сталого розвитку "Україна – 2020" охороні здоров'я відведено аж цілий абзац, в кінці якого дано посилання на Європейську стратегію "Здоров'я-2020".

Зрозуміло, що в адміністрації президента немає фахівців з охорони здоров'я.

Зрозуміло, що провал міністра-грузина б'є по всіх.

Зрозуміло, що рейтинг Богомолець як лікаря Майдану настільки високий, що будь які спроби її критикувати – політично небезпечні.

Але є реальність, у якій реформа медицини не рухається, а все суспільство, на чолі з гарантом Конституції, свідомо закривають на це очі, тому що завжди є важливіші справи…

І це – Четверта Велика Помилка.

Хто ж винен?

Кожен по-своєму: міністерство реформу зрушити з мертвої точки так і не змогло, комітет цю саму реформу відверто саботував, а гарант не дуже-то й звертав на все це увагу.

Причин декілька.

Перша – між МОЗом і профільним комітетом триває неприхований конфлікт, що черговий раз продемонстрували обидві сторони на останньому засіданні комітету.

Причина друга – сам міністр виявився просто не готовим до реалій українського політичного сьогодення.

Свого часу в Грузії він мав потужне прикриття у вигляді президента й реформаторської більшості у парламенті. Але у випадку з Україною – президент від проблем медицини самоусунувся, а парламент зайняв позицію відвертого саботажу.

Що ж до самого комітету, то схоже, там зібрались у переважній більшості апологети старої системи, яким не потрібні зміни.

Що робити?

Перш за все – перестати очікувати месію в охороні здоров'я, і зрозуміти, що наша медицина нікому не потрібна, крім нас самих.

По-друге, потрібно перестати тримати себе за ідіотів і слухати політиків, які стверджують, що Все Дууже Складно.

По-третє, потрібно розібратись в простих принципах, на яких в різних варіаціях побудована медицина всього цивілізованого світу.

Принцип перший. Гроші ходять за пацієнтом (громадянином).

Це означає, що не чиновник, а саме громадянин визначає, куди підуть бюджетні кошти на його, громадянина, лікування.

Куди прийшов лікуватись громадянин – туди й перевели гроші з бюджету. Оцифрувати інформацію про пацієнтів сьогодні не складно, систему id-карт уже запущено. Пацієнти самі здатні визначити, де їм лікуватись і в кого.

А що робити з лікарнями, у які громадяни ходити не будуть? Нехай це визначить власник, тобто громада.

Якщо їм потрібні такі лікарні – хай утримують їх коштом місцевого бюджету. Якщо ж ні – їх можна перепрофілювати, в країні величезна нестача будинків престарілих, хоспісів, центрів реабілітації бійців АТО.

Принцип другий. У кожного українця – персональний лікар, якого громадянин обирає собі сам.

Для прикладу, в Естонії 95% знають ім'я свого сімейного лікаря. А ви знаєте свого? Мабуть, ні. Чому? Бо у випадку хвороби лише 21% українців звертається за допомогою до призначеного, чи, іншими словами, – нав'язаного їм лікаря.

Тобто лише 1/5 частина грошей на первину ланку медицини їде за призначенням.

Принцип третій: держава гарантує та оплачує конкретний пакет послуг.

Зараз вам "гарантують" усе. На практиці ви не отримуєте нічого, крім совкової палати й харчування на 7 гривень 10 копійок. Ви маєте розуміти, чим забезпечені з держбюджету, а за що потрібно доплатити, чи від чого варто застрахуватись.

Принцип четверий. Лікарі самі вільно обирають місце праці, а не працюють у статусі "кріпаків" при лікарнях, до яких їх скерував чиновник облздороввідділу.

Для реалізації цих принципів потрібні три складові:

– чіткий та зрозумілий гарантований пакет медичних послуг, за які платить держава, та тарифи на ці послуги;
– закупівельник послуг;
– автономний надавач послуг.

Саме для цього й потрібна автономізація, яку так вміло заблокував комітет.