Реабілітація: Чи є життя після війни та як жити далі без автомата
Кожен військовий у конфлікті на Сході відчуває стрес принаймні двічі: вперше, коли потрапляє на війну, і знову - після повернення до мирного життя.
Майже 70% демобілізованих потребують психологічної реабілітації, а ще половина із них - допомоги психіатра. Такі дані наводить психіатр Марія Васильєва, яка працює у київському шпиталі.
Як лікують тих, хто повернувся із Донбасу, пише ВВС
Не лікарняна атмосфера
Темні коридори із синьо-зеленими стінами, лікарі у білих халатах, живий куточок із пташками у клітці - атмосфери звичайної лікарні у Реабілітаційному центрі Київського міського клінічного шпиталю інвалідів Великої Вітчизняної немає, більше він схоже на санаторій.
Заклад розташований у Пущі-Водиці, і дістатися до нього можна, приміром, трамваєм із Контрактової площі у Києві - менш ніж за годину.
Учасники АТО тут з'явилися у 2014 році. Раніше у госпіталі лікувалися люди переважно старшого віку: ветерани Другої світової, Афганістану тощо.
Реабілітація відбувається за рахунок держави, але грошей на ліки для всіх не вистачає. У таких випадках звертаються до волонтерів. Госпіталю допомагає ціла низка благодійних фондів, учні шкіл та студентські об'єднання.
Пацієнти розважаються у кімнаті емоційного розвантаження. Тут волонтери грають з військовими у шахи, нарди, малюють; є також телевізор, шафа з книгами.
Після "Іловайського котла" шпиталь до лютого минулого року був переповнений. Доводилося залишати пацієнтів в інших відділеннях. Сьогодні у центрі є вільні місця.
Сьогодні - вчитель, а завтра - військовий
Людина, яка опиняється на війні, мусить адаптуватися до нового життя. Усе, що було раніше, потрібно забути. Натомість, сконцентруватися на збереженні власного життя.
"Не можна, якщо ти вчитель, йти на війну і з автоматом у руках думати про урок географії. Так само не можна сьогодні бути у класі, якщо лише вчора сидів у засідці. Потрібен час для повернення, поступова адаптація", - розповідає психолог шпиталю Борис Гук.
Він оглядає кожного пацієнта. Проводить психодіагностику, перевіряє на адекватність, рівень тривоги за методикою Спілбергера-Ханіна, дає восьмикольоровий тест Люшера. Лікар просить кожного пацієнта намалювати людину під дощем. За цим малюнком Борис визначає психологічний стан людини. Малювати хочуть не всі, деякі військові категорично відмовляються.
Спілкуватися з військовими потрібно на рівних, не боятися їх, кажуть спеціалісти.
"Так, я поважаю його, але я нічим не гірший і не кращий від нього. Не потрібно відводити погляд чи боятися. Так нормального спілкування не буде", - додає психолог.
Після обстеження пацієнту призначають групові та індивідуальні терапії. Найкращі "ліки" - це завжди родина, діти, дружина. Їхня підтримка найшвидше повертає військового до мирного життя.
"До мене не раз зверталися військові, які хотіли знову повернутися на війну. Якщо у бійця немає роботи, він більше нічого не вміє, лише воювати, і нічого іншого йому не треба. Принаймні, йому так здається. Тоді я пропоную спробувати себе у схожих професіях: поліцейським, охоронцем або інкасатором. Ці заняття пов'язані зі зброєю та ризиком, до якого звикли військові", - продовжує пан Гук.
Психолог і психіатр працюють разом. Серед розладів - неврози, проблеми адаптації, порушення сну, агресія. Пацієнти скаржаться лікарям на проблеми, хоча в кабінеті можуть поводитися цілком спокійно. Майже 60% військових не можуть спокійно спати більше 2-3 годин.
Марія Васильєва, психіатр, працює у шпиталі півроку: "Часто бійці реагують на звуки, шум, іноді не можуть відрізнити, де вони перебувають у певний момент, думають, що знову там".
За її словами, медикаментозно такі розлади лікуються успішно за три-шість місяців. Якщо дотримуватися графіку.
Реабілітаційний центр у Пущі-Водиці не дуже схожий на традиційну лікарню
Просто не пощастило
Роман (імена героїв змінені) пішов на війну разом із друзями з двору, аби потім не воювати, "незрозуміло з ким".
Зібрався за один вечір, склав сумку, наступного дня вже був у полку "Азов". Батьки хлопця також військові, познайомилися в Афганістані, тому сина зрозуміли. Роман весь час інтенсивно рухає лівою ногою - у травні, повертаючись із чергування, потрапив під мінометний обстріл і травмував коліно, порвав зв'язки і меніск. Лікує ногу досі.
"Страх на війні присутній постійно, особливо, коли починається момент обстрілу. Найголовніше - постійно тримати ввімкнений мозок. Якщо у тебе голова працює нестабільно, ти потенційний "жмур", як ми кажемо. Потрібно завжди виконувати те, за що взявся. Якщо, звичайно, у тебе карма нормальна, і ти не такий вже прямо "нефартовий", - розповідає вояк.
Роман каже, що не раз траплялося так, що хлопці виконували всі інструкції, але все одно гинули. Ще й у таких обставинах, коли вже в укриття осколок залітав через шпарину. Просто не пощастило.
Під час розмови Роман ні на мить не відводить погляду, ніби намагається "передивитися" співрозмовника. Про ті події розповідає так, наче повернувся до Києва лише сьогодні.
Не всі друзі, з якими хлопець пішов в "Азов", виправдали його очікування. Той, який усіх організовував, перед першим бойовим виходом вирішив повернутися до Києва.
"Він дав нам переконатися в тому, що не до кінця пацан", - наголошує Роман.
"А хто такий пацан?"
"Це людина, яка віддана своєму вибору".
"А якщо пацан, отже патріот?"
"Думаю, так. Патріотом може бути кожен, якщо він вирішив бути корисним у цій війні, - каже Роман і додає після короткої паузи. - Можна бути корисним і в тилу, якщо ти для себе зробив такий вибір".
Перші тижні після повернення Роман важко адаптувався до цивільного життя. Люди навколо дратували та викликали злість. Але потім заспокоївся і зрозумів, що життя тут відрізняється від того, до якого він уже звик на війні.
"Коли я прийшов в "Азов", я зрозумів, що нічого не знав про військову справу. Війна - це політика, але я намагаюсь виховувати у собі найперше воїна, аби могти захистити своїх близьких, якщо ворог прийде сюди. Після повернення став більш морально стабільним, тепер менше реагую на провокації. Переоцінив життя та переглянув цінності", - додає він.
Найгірше - важке поранення
Віктору - 45 років. Останні 17 він працював оператором газових котлів в одній із загальноосвітніх шкіл Кіровоградської області. У першу хвилю мобілізації потрапив до війська, служив у Донецькому прикордонному загоні. Лікує шию, яку травмував уже вдома.
"Я не ховався від призову, хоча й не йшов добровольцем. Ми були впевнені, що війна не надовго і що все закінчиться після президентських виборів, але цього не сталося. Дякуючи волонтерам, мали нормальний одяг, але зброя була абияка: старі "калаші" та зламані БТРи", - розповідає боєць.
Віктор впевнений, що тоді прикордонники мало на що впливали: "Ми бачили, як з Росії йшли колони КамАЗів із бойовиками, доповідали про це, а у відповідь отримували: "Продовжуйте вести спостереження". Ми спочатку пропускали ворога на дислокації, а потім починали воювати. Міста просто здавали. Майже всі населені пункти, де я проходив службу, зараз підконтрольні сепаратистам".
Влітку 2014-го Віктор брав участь у боях біля пункту контролю Маринівка, що на кордоні з Росією, де разом із чотирма товаришами його поранили.
"Повідомили, що нас будуть "брати", приїхав батальйон "Восток". Сподівалися, що ми здамося без бою, але вдалося їх вигнати, ще й забрати частину техніки. Коли сили у бою рівні, не так страшно, в контактному бою все залежить від тебе. Але коли криють артилерією, а ти лежиш у комірці, рахуєш кожні 40 секунд і нічого зробити не можеш - от тоді стає справді страшно. Найгірше думати про те, аби не лишитися важкопораненим".
Маринівка була відрізана від України, і поранених військових евакуювали через Росію. Віктор переконаний, що за ними слідкували представники ФСБ, але особисто з ним ніхто говорити не намагався. Російські ж лікарі щиро співчували.
"До війни не можна звикнути, хоча людина все одно до всього звикає. Навіть до смерті. Я мав товариша на службі, який допомагав начальнику медичної частини збирати рештки тіл у бочки. Очевидно, що у нього були зміни у психіці", - пригадує Віктор.
Після повернення додому він почувався добре і впевнений, що психологічної допомоги не потребував. Усі документи зробив швидко, а працівниці РЕМу вітали його та називали героєм.
Психолог Богдан Гук показує малюнки своїх пацієнтів
"Я не переселенець, я - українець"
Ігор заходить до кабінету і просить склянку води. Розмовляємо стоячи - після операції йому не можна сидіти. Хлопець служив у 44-тій окремій артилерійській бригаді, родом із Донецька. Після початку конфлікту у березні 2014 приїхав до Києва і одразу пішов у військкомат. Ігор стриманий, відповідає на питання коротко та неохоче.
Хлопець служив в українській армії і впевнений, що зраджувати присягу у жодному разі не можна. Тому пішов воювати за Україну. Кілька його друзів воюють за "ДНР".
Ігор - сирота. У Донецьку залишилася квартира, яку придбав у кредит. Тепер йому ніде жити. Коли згадує своє помешкання, очі хлопця спалахують гнівом. До Донецька він повернутися не може. Впевнений, що його там "чекають".
"Я жив у Донецьку, отримував 18 тисяч гривень, і долар був по 8. Коли йшов до війська, думав, що за місяць ми їх виженемо, і я залишуся жити вдома. Не очікував, що ця війна затягнеться на два роки. Тепер я готовий свою медаль віддати Порошенку в обмін на квартиру", - каже Ігор.
Після повернення до Києва Ігор місяць робив новий паспорт та ідентифікаційний код. Усі його документи залишилися в Донецьку. Коли йому запропонували картку переселенця, образився - "я не переселенець, я - українець". Ігор сподівається знайти для себе хоч якесь житло і впевнений, що зможе сам там все облаштувати.
"Я радий, що живу в Україні, хоча й на допомогу держави сподіватися не доводиться. Потрібно вірити у щось світле, інакше який сенс тоді жити. У Донецьку також є багато патріотів. Я знаю щонайменше 50, а от було б нас мільйон, війни не було б", - додає Ігор.
У людей, які повертаються з війни, підвищене відчуття справедливості, а ще вони навчилися користуватися зброєю та вирішувати конфлікти фізично.
Психолог Борис Гук впевнений, що цю проблему можна лише пом'якшити, працюючи з бійцями. Але уникнути її неможливо.
Наступних п'ять років будуть найважчими.
