Блог з окупованого Луганська: Україна як таємничий ліс із міфічними монстрами
Однією з категорій свободи для багатьох, якщо не для більшості людей, є свобода пересування, - пише Яна Вікторова для ВВС з Луганська.
Власне її і забирають у людини, ув'язнюючи в так званих місцях позбавлення волі - ані права пересування, ані права розпоряджатися власним життям.
Відбуваючи термін ув'язнення, людина втрачає можливість бути причиною своїх дій.
Чомусь це спадає на думку час від часу після того, як життя викидає зі своєї колоди все нові труднощі. А ми, в свою чергу, шукаємо, чим їх крити.
Скільки ж випробувань і хитросплетінь долі-лиходійки довелося розплутати всім тим, хто прямо або побічно опинився залученим до всього, що відбувається тут.
Яким недоладним зараз видається подив тих бабусь і дідусів, які запитували Лесю Лаптєву, тоді ще "міністра освіти ЛНР", яка стояла на імпровізованій трибуні: "Як я можу зняти свою пенсію, якщо в Луганську немає світла, не працюють банкомати?" і "що нам їсти?"
Зараз здається, що між цими питаннями два роки тому і ситуацією нині - прірва. Скільки всього пройдено, пережито, виплакано за цей час...
Але говорячи про свободу, виникає асоціація з фільмом М. Найта Ш'ямалана "Таємничий ліс" (The Village). Жителі маленького закинутого села вірили, що в місцевому лісі живуть міфічні монстри, і ніколи не ходили туди, поки одного разу дівчина у відчаї вийшла за межі села...
кадр з фільму Таємничий ліс (в оригіналі The Village)
Єдиний місцевий і численні російські телеканали - все, що доступне в ефірі, - змальовують Україну саме такою: страшною, сповненою великих небезпек і ризиків. Вислови "Я боюся туди їхати", "Мені дуже потрібно, але я не хочу і відтягую" можна почути дуже часто. Люди бояться навіть не свого негативного досвіду, а чиїхось слів, історій, новин, які відображені в місцевих ЗМІ. Кілька днів тому жінка в маршрутці на весь голос говорила по телефону, як їй не хочеться і як вона боїться їхати в Сєвєродонецьк.
Її аргументами, які чули всі ми, було те, що на блокпостах знімають з автобусів, затримують, не дають дзвонити сім'ї, не годують, утримують під вартою з хворими на туберкульоз. Слухаючи розповіді цієї інтелігентної жінки протягом 15 хвилин, мимоволі ловиш себе на тому, як же добре, що мені не потрібно нікуди їхати, як же мені пощастило, що я можу спокійнісінько жити в "республіці" без усіх цих хвилювань!
Такі начебто випадково почуті фрази вкупі з російськими та місцевим телеканалами дають дивне відчуття того, що добре тільки тут і в Росії, а в Україні - дивовижно погано. І після чергових новин за вечерею гордість за те, що я тут, а не там, закріплюється на рівні рефлексу.
Трохи підводить інтернет, де в соціальних мережах знайомі, що виїхали з "республіки", викладають численні фотографії походів у кіно, своїх поїздок, нічних міст...
Українські сайти нам закриті указом "міністерства" інформації з січня цього року, тобто читати ми можемо тільки російське і місцеве. Але ось соціальні мережі зрадницьки видають усе те, що закрито від нас гуманною завісою - свободу пересування всіх тих, хто там, а не тут. І чим довше ми живемо в цьому вакуумі, тим страшнішим здається все те, що за межами нашого таємничого лісу, покидати який - табу.
Вчора абсолютно несподівано виявилося, що від нас і до нас можна спокійно відправляти листи і посилки. І не таємними стежками незнаних перевізників, а цілком офіційно - з "державних", тобто місцевих пошт. Послуга ця виявилася негласною. Знаєш про неї - відправиш лист, а ні - тим краще.
Відправлення здійснюється через абонентську скриньку в Росії, звідки кореспонденцію пересилають адресатам. Тому послуга діє тільки для відправлень у Росію і з Росії. Вартість відправлення листа - 50 рублів. Посилки - 438 рублів плюс вартість пакування. Це четверта частина більшості пенсій і місцевих зарплатах бюджетників.
Якщо в поштових відправленнях бачити поліпшення життя (це дійсно грандіозна новина для міста, закритого від усіляких повідомлень), то, ймовірно, це так, але повертаючись до теми свободи - ні фінансової, ні свободи пересувань луганчани не мають.
Місто "засинає" після 19.00. Окремі компанії п'ють пиво під під'їздами багатоповерхівок або смажать шашлики під балконами своїх квартир, маючи ілюзію свободи і комендантську годину, яка обмежує право на пересування і особисте життя.
