Як політики посунули істориків і зіпсували стосунки України й Польщі через давні події
За кілька років історики розставили б усі крапки над "і" у спірних питаннях - але політики не захотіли чекати, - пише історик Олександр Зінченко.
Дехто в Україні вже оцінює теперішні польсько-українські стосунки як найгірші за весь час від проголошення незалежності.
Соціальні мережі вже запитують, чи не перетвориться найбільший адвокат України в Європі на найсуворішого прокурора?
Заголовки останніх тижнів змушували сумніватися: чи насправді вони про Польщу та Україну? Напад на українську релігійну процесію в Перемишлі молодиками, які керувалися ксенофобськими мотивами. Відмова у праві в'їзду українській групі "От Вінта" і більш ніж дивна мотивація офіційної Варшави, що перебування у Польщі групи, яка співає про "Журавля-вля-вля-вля-вля…" є небезпечним для її суспільного ладу (що це за лад такий, якому загрожує журавель?!).
Двогодинне засідання Сейму, де лилися потоки українофобії. Заява польського Сенату щодо подій польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни була сприйнята українськими парламентарями як така, що містить неправдиві твердження.
Негативу за останній місяць було більше, ніж за кілька минулих років.
Ця історія іще не закінчилася: до сесійної зали українського парламенту внесений проект постанови, який різко негативно оцінює останні рухи польських політиків, а найближче зібрання польсько-української парламентської асамблеї скасоване українською стороною. Здається, це сталося вперше за всю історію.
Як сталося, що польсько-українські стосунки так різко зірвалися в піке? Добросусідські відносини підірвалися на історичній міні.
Поміж Польщею та Україною точиться застарілий конфлікт пам'яті.
У його фундаменті лежать події, які в Польщі окреслюють як "Волинська різанина", а в Україні – "Волинська трагедія". Якщо дуже коротко. Під час Другої світової війни на Волині, Східній Галичині, Холмщині та Підкарпатті сталися масові вбивства українцями поляків, поляками – українців. Пропорція насильства виглядає так, що поляків загинуло значно більше, ніж українців – десь у два-чотири рази, за оцінками різних істориків.
Причини, перебіг цих подій, кількість жертв і, як бачимо, навіть назви цих подій є предметом як академічних, так і політичних дискусій.
Попри те, що історики працюють над цією тематикою вже кілька десятиліть, польські та українські дослідники не змогли дійти до спільного знаменника із жодного з питань. Більш того, у діалозі істориків на певному етапі утворилася дивна ситуація, коли протягом 7-8 років не відбулося жодної спільної конференції з цієї теми. Брак безпосередньої комунікації між істориками сприяв атмосфері непорозумінь і взаємних звинувачень у науковій неретельності.
Тільки наприкінці 2015 року безпосередній діалог істориків був відновлений польським і українським Інститутами національної пам'яті, коли обидві інституції створили Українсько-польський форум істориків.
Були сподівання, що історики зможуть протягом кількох років сформувати таке бачення тривалої програми досліджень, яка дозволить вирішити спірні питання. Такі дослідження вимагають від 5-7 років. Але політики не хочуть чекати.
Отже, у польському парламенті з ініціативи молодого і дуже амбітного депутата Міхала Дворчика з'являється проект закону, який пропонує встановити День пам'яті мучеництва кресов'ян 11 липня, який у польській колективній пам'яті функціонує як день апогею протистояння "Кривава неділя".
Пізніше "щось пішло не так" і замість проекту закону цей же ж депутат вносить документ дещо нижчого рівню – проект постанови Сейму на цю ж тему. Новий документ попри нижчий правовий рівень мав більший обсяг. І в цьому документі стверджувалося, що під час цього конфлікту кількість польських жертв цього конфлікту сягнуло "ста і кількадесят тисяч".
Також проект визначав події на Волині як "геноцид". Попередній подібний документ, який був прийнятий Сеймом влітку 2013 року, стверджував, що кількість польських жертв сягнула 100 тисяч. За минулі три роки не з'явилося жодних нових досліджень, які б дозволили переглянути старі цифри. Тобто нові з'явилися як наслідок роботи бурхливої фантазії Міхала Дворчика.
Більш того, науковці обох країн не знають точне число жертв цього конфлікту. Звідти взялося формулювання "до 100 тисяч". Тобто це припущення, приблизні обрахунки, а не ствердження факту, як це подають деякі польські політики.
Деякі українські історики вважають, що і ця кількість жертв не знаходить підтвердження джерелами. Ці оцінки жертв базуються на основі опрацювання величезної кількості інтерв'ю із близькими жертв конфлікту, які здійснили Владислав і Ева Семашки. Але перевірка деяких даних, які стосувалися конкретних сіл, виявили, що цей метод хибує на значні неточності у бік завищення кількості жертв конфлікту.
У будь-якому разі, заява Сенату про "сто і кількадесят тисяч" польських жертв конфлікту не відповідає дійсності і є образливою для істориків. Бо встановлення наукових фактів не шляхом досліджень, а голосуванням політиків у парламенті – це шлях в нікуди.
Він підважує сам сенс наукової роботи: навіщо проводити дослідження, коли політики на свій власний розсуд можуть проголосувати у парламенті які завгодно цифри – хоч кількість жертв конфлікту, хоч силу земного тяжіння. Щоправда, дійсність від таких голосувань не змінюватиметься, тільки політики вкотре пошиються в дурні.
З іншого боку, у згаданій заяві Сенату не знайшлося і півслова для українських жертв конфлікту. Натомість польські збройні формації, які вчинили злочини щодо цивільних українців та мали стосунок до масових вбивств у Сагрині, Павлокомі та Верховинах, визначалися як герої.
Тут ми залишаємо коло питань історії, і входимо до питань моралі. Не згадати українських жертв цього конфлікту, ніби їх не було, - це показує моральну сліпоту польських сенаторів, які проголосували за цю заяву. Більш того, це є неповагою до громадян Польщі.
З точки зору міжнародного права, увесь цей конфлікт відбувався між громадянами однієї держави, яка знаходилася під іноземною окупацією. Але весь цей час її громадяни лишалися її громадянами.
Коли польські громадяни польського етнічного походження з Армії Крайової, Батальйонів хлопських, Національних сил збройних вбивали польських громадян українського етнічного походження у Сагрині, Павлокомі або Верховинах то це все одно значить, що одні польські громадяни вбивали інших польських громадян. І коли Сенат не помічає українських жертв цього конфлікту, він ділить громадян Другої Речі Посполитої на ліпші і гірші сорти.
На жаль, ця риторика "поляки гіршого сорту" функціонує і в сучасній мові правлячої партії "Право і справедливість". І це ілюструє спосіб мислення частини польського політикуму. Саме тієї частини, яка зараз приймає політичні рішення і відносить себе до поляків ліпшого сорту.
Заява Сенату містить також визначення цих подій як геноциду українців щодо поляків. Але вже згадувані Сагринь, Павлокома, Верховини або інші місцевості, де польське підпілля вимордувало цивільних українців-польських громадян, також цілком підпадають під мірку цих визначень. Проте у заяві Сенату про це анітелень.
Взагалі поява цієї заяви Сенату сама по собі є цікавою. Наразі не зовсім ясно що це було – свідомий прояв політики правлячої партії чи неконтрольовані дії радикальної її частини.
Справа в тому, що волинська тематика розколола саму правлячу партію "Право і справедливість". Голова партії Ярослав Качинський перед обговоренням цієї теми у нижній палаті парламенту – Сеймі – зробив публічну заяву, що символіка 11 липня не вповні відповідає контексту і причинам польсько-українського конфлікту, а тому пропонував визначити днем пам'яті його жертв іншу дату – 17 вересня.
Ярослав Качинський у цій позиції має рацію, оскільки без двох почергових – радянської і німецької – окупацій, а також без девальвації цінності людського життя в умовах війни, цей конфлікт не зміг би набути таких огидних форм братовбиства. Ця позиція пізніше була озвучена як офіційна і представником уряду віце-міністром Ярославом Селліним під час виступу на парламентській дискусії. Такий поворот бив по амбіціях вже згаданого депутата Міхала Дворчика.
Розуміючи, що проект його постанови без згоди партійного керівництва через нижню палату парламенту може не пройти до відзначення 11 липня, він звернувся до одного із сенаторів. Так, проект постанови Сейму після незначної редактури перетворився на текст заяви Сенату і невдовзі був проголосований більшістю голосів.
Це і спричинило різку реакцію українських парламентарів. Бо перед тим, під час зустрічі між головами обох парламентів, українська сторона озвучила пропозицію спільної заяви обох парламентів, у якій йшлося про вшанування пам'яті жертв конфлікту і засудження винуватців вбивств.
Демарш, здійснений у верхній палаті польського парламенту, був сприйнятий частиною українських парламентарів як неповага, що і призвело до ескалації емоцій, зустрічних звинуваченнях у науковій і юридичній неретельності формулювань заяви Сенату, скасування спільної зустрічі польсько-української парламентської групи та появу проекту різкої контрзаяви.
Зокрема незадоволення українських парламентарів викликало і те, що заява Сенату називає події українського-польського конфлікту визначенням "геноцид поляків". Дехто непублічно озвучує перестороги, що це означатиме згодом вимоги якихось компенсацій жертвам конфлікту.
Питання якихось компенсацій жертвам цього конфлікту з боку України є абсурдним. З точки зору міжнародного права, конфлікт відбувався між громадянами однієї держави, яка знаходилася під іноземною окупацією.
У такій ситуації буде дуже складно уявити юридичну конструкцію, яка дозволила б реалізувати цю ідею по відношенню до сучасної Української держави. Юридичну відповідальність за ці події несе країна-окупант. У нашому випадку це – Німеччина.
Конфлікт відбувався між громадянами Польщі. Ясна річ, що для українців масові вбивства поляків є насамперед гріхом сумління і національною ганьбою. Так само, які масові вбивства українців поляками.
Питання тільки в тому, наскільки польські політики свідомі того, що під визначення "геноцид" потрапляють як масові вбивства поляків українцями у Острувках, так і масові вбивства українців поляками у Сагрині. Масштаб провин різний. Відваги визнати провини минулого не вистачає однаково обом сторонам.
Чому так сталося?
Сьогоднішні політичні збурення є наслідком асиметрії пам'яті і асиметрії знань про спільне минуле. Українці не знають більшості важливих фактів про історію Польщі, поляки – майже нічого не знають про історію України. П'ять років тому я опитав сто студентів Варшавського університету і Collegium Civitas.
Більшість студентів змогли назвати три події української історії: Волинь, Помаранчева революція, Козаки/Хмельниччина. І все. Протягом двох десятиліть переважна більшість польських ЗМІ нічого не писали про українську історію, окрім подій на Волині і Східній Галичині. Це підживлювало стереотипи і упередження щодо українців частини польського суспільства.
Будь-які події в Україні частиною польських ЗМІ оцінювалися з позицій цих упереджень. ВО "Свобода" набирає 10% голосів на парламентських виборах – у польських ЗМІ звучить думка, що це не "дуля в кишені" українців режиму Януковича, а "зростання бандерівського націоналізму".
Коли режим Януковича впав, мотивації голосувати за "Свободу" у частини українського суспільства не стало. Але ті польські медіа, які писали про зростання "бандерівського націоналізму", уперто не хотіли помічати цих фактів. На минулих президентських виборах "найбільші націоналісти" Тягнибок і Ярош вдвох набрали менше голосів, ніж один український кандидат на прізвище Рабинович.
Але польська преса і далі не помічає фактів, а пише те, що певна частина аудиторії хоче почути: в Україні триває "бандерізація". Парадокс полягає в тому, що вільна преса надто часто діє методами тоталітарної пропаганди.
Щоб досягти максимальної аудиторії, ЗМІ у своїх заголовках перебільшують або применшують значення фактів, маніпулюють контекстом, приховують значимі факти.
Наприклад, український парламент 9 квітня 2015 року приймає пакет законів, який спрямований на подолання тоталітарного минулого. Усі чотири закони взаємовпов'язані між собою. Один – засуджує тоталітарні режими. Другий – відкриває архіви комуністичних спецслужб. Третій – нейтралізує пострадянську ідеологічну концепцію Великої Вітчизняної війни, яка була прийнята за часів президента Кучми і оновлена за часів Януковича спеціальним законом.
Ця концепція ігнорувала факт, що для українців війна почалася не 22 червня 1941, а 1 вересня 1939 року. Четвертий закон був спрямований на вшанування пам'яті всіх українців, які протягом ХХ століття боролися за свободу і незалежність.
Цей закон усував несправедливість: люди, які поклали своє життя за боротьбу за незалежність, не були в незалежній Україні в якийсь спосіб відзначені. За радянських часів борці за незалежну Україну таврувалися як буржуазні націоналісти і вороги. Часом це створювало парадоксальну ситуацію – у незалежній Україні ветерани КДБ мали додаткові пільги і привілеї, а ті, кого вони переслідували як борців за незалежну Україну, не мали жодного правового статусу у вибореній ними незалежній Україні.
Список організацій, які долучилися до цієї боротьби, включає кілька десятків позицій і охоплює кілька сотень формацій: від Українських Січових Стрільців і війська УНР до Української Гельсинської спілки і Народного Руху. Польська преса маніпулятивно вихопила дві формації з кількох сотень згаданих у законі: Організацію українських націоналістів та Українську повстанську армію.
Дуже часто польські медіа навіть не згадували про те, що ці дві організації – це лише частина дуже довгого списку.
"Україна прославляє злочинну УПА" - ось основна інтенція більшості публікацій. У Польщі тривала президентська кампанія. ЗМІ використовували усі методи, щоб завоювати увагу аудиторії. Чим більш крикливий заголовок – тим краще. Якщо заголовок суперечить фактам – тим гірше для фактів.
Протягом 1944-53 років радянські спецслужби репресували півмільйона українців "за звинуваченням у причетності до антирадянського націоналістичного підпілля".
Але ці дрібні подробиці багато польських журналістів не обходили.
Так само, як і факт, що 153 259 осіб з цих репресованих були вбиті радянським режимом. Це реальні життя реальних людей і точна кількість жертв комуністичного режиму, з бухгалтерською точністю, зафіксована самим цим режимом у реальному документі. Іще раз наголошую: у реальному документі, а не на основі "оціночних підрахунків". Абсолютна більшість цих вбитих не була причетна до масових вбивств поляків. Але з точки зору польської преси згадувати їх боротьбу з комунізмом – є уславленням вбивць і їх виправданням.
Медійний і політичний дискурси у Польщі вивернули навиворіт історичний контекст. Опоненти тодішньої польської влади скористалися цією маніпуляцією у політичній боротьбі. Голосування цих законів в українському парламенті збіглося із виступом Президента Польщі Броніслав Коморовський.
Сказати, що з боку українських парламентарів це було далекоглядним рішенням, було б занадто саркастичним. Сказати, що це рішення було навмисним, було б дурістю.
Але частина польської преси і польського політикуму коментувала це саме у такий спосіб: польський президент приїхав з простягнутою рукою, а українці встромили йому ножа в спину. Тодішня опозиція зробила усе, щоб показати тодішню польську владу недолугою, непослідовною, запроданською. І виграла вибори.
Тоді це була успішна стратегія. Маніпуляція і сьогодні видається частині польського політикуму успішною стратегією у політичній боротьбі. Від завтра, 19 липня, починається нова сесія польського Сейму.
Ці дні принесуть відповідь, чи переможуть у польському парламенті ті, хто є прихильником діалогу з Україною, чи ті, хто будує стратегії на маніпуляціях. Найближчі дні принесуть відповідь, чи стане Польща для України прокурором. При чому прокурором в стилі сталінського Андрія Вишинського, який свої вироки обґрунтовував не фактами, а політичною необхідністю.
