Горбулін прогнозує конфлікт між Трампом і Путіним
Світ продовжує змінюватися. Змінюватися дедалі швидше й рішучіше.
Перша активна фаза цих змін, що розпочалася у 2013—2014 роках, з обранням нового президента США виходить на другу фазу — фазу осмислення й переоцінки. Фазу пошуку нових модальностей дій на зовнішньо- і внутрішньополітичних аренах. Цей рік, рік виборів у ключових європейських країнах, розпочинається офіційним приходом до влади нового президента США, перемога якого досі справляє стресовий ефект на політичну систему Америки. І схоже, що це президентство не буде простим — американський істеблішмент виявився морально не готовим не тільки до перемоги "непрохідного" кандидата, а й до того, що проти самого істеблішменту було застосовано спрямовану акцію з боку Росії. Відсутність внутрішньої єдності й продовження логіки виборчої боротьби у поствиборний період може погано прислужитися США. Слід визнати, що й сам новий президент не полегшує завдання пошуку консенсусу.
Володимир Горбулін, для Дзеркала тижня
Однак крім внутрішньої політики США є ще й зовнішня, яка на глобальному рівні впливає на позиції всіх учасників міжнародних відносин — більшою чи меншою мірою. І не схоже, що Трамп має те, що політологи називають "гранд-стратегією", — якесь загальне розуміння: що, як і чому треба зробити для досягнення певних стратегічних цілей. Більше того, американські експерти всерйоз сумніваються, що нова адміністрація взагалі має чітке уявлення про ці самі цілі, яких потрібно досягати. Дедалі частіше йдеться про те, що Трамп розглядає світ не як цілісність, а як безліч двосторонніх відносин. І саме цей підхід диктуватиме новий імпровізаційний стиль зовнішньої політики США, його високий динамізм, хоча стратегічно це здається нерозумним. Втім, втрата передбачуваності — це взагалі ознака нинішнього моменту. Однак які реальні перспективи і чи є привід для побоювань, висловлюваних численними фахівцями про нову політичну лінію при президентові Трампі?
Нова адміністрація США: усі вже мають нарешті видихнути
Половина наслідків хороших намірів виявляється злом. Половина наслідків поганих намірів виявляється добром. - М.Твен
За минулі з моменту перемоги Трампа місяці різні експерти й політики встигли окреслити нам цілу низку цілком апокаліптичних сценаріїв майбутнього. Однак слід урахувати, що ці сценарії, з одного боку, є породженням досить сильного розчарування самим фактом перемоги Трампа (який, попри специфічний імідж, саму виборчу компанію провів дуже технологічно й раціонально), а з іншого — нерозумінням того, якими будуть реальні пріоритети нової адміністрації. Для України це ще посилюється часто невиправданим україноцентризмом ряду експертів. Тим часом Україна, як питання міжнародної політики, має сьогодні досить специфічний фокус — насамперед як фактор дестабілізації відносин між геополітичними суб'єктами.
І хоча на даному етапі нова адміністрація 45-го президента США як і раніше залишається "темною конячкою", певна канва озвучених пропозицій набуває своєї логіки. Наприклад — у частині оголошених призначень: схоже, що Трамп, конструюючи нову модель влади у США, збирається виконувати в ній функцію миротворця, який стримує "яструбів". Принаймні три ключові особи в новій адміністрації (майбутній міністр оборони, керівник Центрального розвідувального управління США й віце-президент США) досить скептично налаштовані стосовно Росії. Позиція майбутнього очільника Держдепартаменту двоїста і цілком залежатиме від того, які пріоритети окреслить йому сам Д.Трампом. Фактично йдеться про вибудовування системи стримувань і противаг, коли відверті поляризовані позиції окремих членів кабінету ускладнюватимуть їм пошук спільних рішень, що вимагатиме посередницької ролі президента.
Я лише частково поділяю ті надмірні тривоги, які є сьогодні в деяких експертів щодо нового складу адміністрації президента США. Із цим складом ми цілком можемо (і повинні) працювати. Інша річ — чи розуміємо ми самі, чого хочемо від цієї адміністрації? А питання аж ніяк не другорядне. Які наші принципові позиції, яких ми хочемо досягти за підтримки США? Тим більше що хай яким епатажним здається новий президент, все одно є обставини, які він навряд чи зможе змінити і "дати задній хід", у тому числі — щодо статусу Криму.
Сьогодні наші тривоги щодо політики нової адміністрації здебільшого зосереджені навколо речей, які або а) не мають для нас справжнього екзистенціального значення, або б) не досяжні для наших можливостей їх змінити.
До першої категорії можна включити, наприклад, питання про подальшу допомогу Україні з боку США. Якщо ми говоримо про летальне озброєння, то США нам не поставляли його до цього моменту, і ми тут розраховували на свої сили. Чи буде для нас принципово, якщо нове керівництво США скаже, що воно продовжить політику Б.Обами в цьому питанні? Це буде неприємно, але кардинально не змінить для нас балансу ситуації (хоча слід нагадати, що саме сенатори-республіканці лобіювали левову частку антиросійських законів, у т.ч. про надання Україні летального озброєння). Однак можна висловити стриману впевненість, що вже надавана допомога істотно не зменшиться, хоча її пріоритети можуть і змінитися. Друге питання в цій же категорії — економічна допомога. Критично важливе для нас, але знову ж таки: ми й раніше не стільки розраховували на пряму допомогу США (хоча за вже надану ми, звичайно, вдячні попередній адміністрації), скільки на системну роботу з МВФ. А отже, для нас основне питання: чи зміниться позиція США щодо роботи саме цієї організації? Можливо — так. Можливо, від нас вимагатимуть чіткіших критеріїв виконання. З іншого боку, хіба це не привід раціональніше підійти до нашого співробітництва з МВФ загалом? Та й економічних реформ однаково ніхто не скасовував — вони потрібні, бо без них держава просто не виживе.
Друга категорія — це болісне питання санкцій. Вплинути на це прямо ми навряд чи можемо. Це не означає, що наше зовнішньополітичне відомство не повинне нічого робити для їх підтримання, але маємо розуміти: збереження санкцій можливе за наявності чіткої політичної волі щодо цього рішення. Натомість Дональд Трамп неодноразово заявляв, що вважає їх малоефективними. З іншого боку: просто скасувати санкції без чітких і видимих поступок з боку Росії він теж не зможе, бо здаватися "слабким" президентом йому хочеться ще менше (особливо в умовах, коли демократи стежать за кожним його кроком). Звідси й це розпливчасте формулювання, що найближчим часом санкції зняті не будуть, а там — "побачимо".
Ще один важливий момент: багато хто чомусь ігнорує особу самого Трампа. Те, що він епатажний, нестриманий і не відповідає нашим уявленням (втім, як і уявленням значної кількості американців) про те, як повинен виглядати американський президент, не означає, що він нерозумний або готовий бути обманутим. Більше того: останнє він навряд чи пробачить. Навіть такому "хорошому хлопцеві", як Владімір Путін. А Путін інакше просто не вміє — логіка розгортання російської гібридної агресії — це й логіка постійних зрад тих, хто йому довірився.
Для американо-російських відносин ситуація може виявитися навіть складнішою: вдалі російські кібератаки (які з технічного погляду не були чимось екстраординарним і призвели до серйозних політичних наслідків зовсім з іншої причини) та відсутність на них жорсткої реакції з боку США майже гарантовано спровокують Росію на нові операції з політичної дестабілізації США. Бо, як вчить нас уже український досвід, Путін зупиняється лише там, де дістає різку й жорстку відсіч.
І це якраз те, що може зірвати будь-яке зближення між Трампом і Путіним. І Кіссінджер з його "човниковою дипломатією" тут мало чим зарадить. Хотілося б нагадати, що Дж. Буш-мол. теж був налаштований до В.Путіна дуже конструктивно й доброзичливо. Закінчилося ж це тим, що Г.Клінтон, як новому керівникові Держдепартаменту США при президенті Б.Обамі, довелося натискати символічну кнопку "перезавантаження", щоб повернути ці відносини на рівень мінімального адекватного (за тими мірками і в тому міжнародному контексті) співробітництва…
Крім того, ймовірною залишається й інша логіка розвитку цих відносин: не пом'якшення позиції США щодо Росії, а радикалізація через пропозицію "відкритої конкуренції". До цього заохочує не тільки "напускний мачизм" лідерів Росії і США, а й проста арифметика: економічні потенціали США і Росії непорівнянні, а Росія, яка перебуває під санкціями, додатково зазнає стратегічних втрат. Можна уявити варіант, про який говорять деякі експерти, скажімо, у сфері ядерного озброєння: після 2021 року, коли мине термін дії договору СНО-3, Д.Трамп і його адміністрація скористаються цим для глибинної модернізації ядерних озброєнь і нарощування системи ПРО по всьому світу. Росії ж буде запропоновано зробити те саме для забезпечення своєї безпеки. Однак для неабияк знекровленої російської економіки така нова гонка озброєнь може скінчитися драматично. Цікаво, що такий підхід може дуже активно (хоча й не формально) підтримати ЄС, який у результаті може розраховувати на посилення військової присутності США в регіоні, а отже — зменшити тривоги за власну безпеку. Обама ніколи не пішов би на таку ризиковану гру, а от Трамп — цілком може. "Втихомирювач" Кіссінджер у команді Трампа — це, звичайно, добре для Росії, але "не Кіссінджером єдиним", як кажуть — у команді Трампа достатньо й відвертих "яструбів".
Ми всі вже маємо гарненько видихнути, думаючи про нову адміністрацію, і більше зосередитися на українських питаннях. Це не означає, що ми повинні повністю ігнорувати можливий новий зовнішньополітичний курс Трампа, але ставитися до нього маємо раціональніше й конструктивніше, акцентуючись лише на тому, що для нас справді важливо. США залишається найбільшим міжнародним суб'єктом, і від їхніх рішень залежить дуже багато. Багато, та далеко не все. Можливо, це певний "момент істини". Не так для нас, як для наших європейських колег. Що слід уже більше розраховувати на себе.
Втім, для нас питання нової політики США тісно пов'язане з іншою болісною темою — можливою новою "Великою угодою".
Великий шум з приводу "Великої угоди"
— Він ділова людина, — ніжно й м'яко мовив дон Корлеоне. — Я запропоную йому угоду, від якої він відмовитися не зможе. - М.П'юзо. "Хрещений батько"
Як слушно зазначив нещодавно О.Сушко: "Мислевірус "великої гри" захопив експертів, журналістів і громадських діячів". Справді, за останні 2—3 місяці було чимало сказано і написано про можливу перспективу "Великої угоди" (Big Deal). Усі активно включилися в обговорення її можливих конфігурацій: хто, що і кому "віддасть" у її рамках. Тим часом ці розмови ігнорують очевидний факт: роль американо-російських відносин хоча й вийшла на перший план, однак не є де-факто системотвірною в геополітичному сенсі. Більше того, загострення цих відносин (у сенсі їхньої значущості) досить мистецьки конструюється насамперед самою Росією для підтримання ілюзії свого "геополітичного статусу". Країна, яка перебуває під санкціями, яка активно проїдає свої валютні запаси, вважає, що "станом на початок 2017 року Російська Федерація — держава глобального рівня, яка самостійно забезпечує свій суверенітет і національну безпеку. Вона не асоціює себе з якоюсь частиною світового співтовариства — Євро-Атлантика це чи країни колишнього СРСР — і інтегрується безпосередньо в глобальний світ". Цікаво, що ці "повітряні замки" ретрансльовані не російським МЗС чи одним з російських федеральних каналів, а Д.Треніним — директором московського Центру Карнегі. Центру, який, попри свій статус "західного", з 2014 року активно дрейфує в загальному річищі російської зовнішньополітичної лінії. Навіть не стільки "дрейфує", скільки активно пливе. Причому настільки, що за цей період позбувся одразу трьох визначних аналітиків (критично налаштованих до російського керівництва) з питань внутрішньої і зовнішньої російської політики (серед цих аналітиків і Лілля Шевцова).
Показово, що найбільше про зростання ролі Росії говорять або самі росіяни, або іноземні політики/експерти, з ними пов'язані. Постійні міркування Г.Кіссінджера про необхідність "поважати російські інтереси" і "зрозуміти дух росіян" зумовлюються зовсім не якимсь далекосяжним передбаченням, а, швидше, його особистим бажанням узяти участь у вже звичній для себе ролі посередника між США і Росією як правонаступницею СРСР. Однак світ, у якому це було актуально, розвалився ще 25 років тому, і розпачливі потуги кремлівського керівництва повернутися до цієї моделі через руйнування міжнародного права хоч і є почасти успішними, однак усе ж таки більше схожі на "піну", ніж на невблаганний рух айсберга.
Єдиним же реальним суперником США на міжнародній арені залишається Китай. І, за великим рахунком, коли йдеться про якусь "Велику угоду", її мету слід описувати зовсім не як переділ "сфер впливу" між США і Росією, а як формування певного нового статус-кво у відносинах між США і Китаєм, а також Росією і Китаєм. Усі так перейнялися "захопливими" розмірковуваннями на тему "А ось Трамп захоче Іран і Сирію..." або "Путіну доведеться віддати...", що зовсім забули поцікавитися в інших міжнародних суб'єктів (насамперед Китаю) — що вони думають із цього приводу? Чи все їх улаштовує і як, на їхній погляд, виглядає "новий дивовижний світ"? І якщо таку угоду буде укладено, то чи погодяться вони з її результатами?
Крім того, розмови про те, що ми на порозі Ялти-2 або Гельсінкі-2, мають надто опосередкований зв'язок з реальністю. Приклад Ялти взагалі некоректний, бо ту угоду підписували незаперечні переможці, які розгромили своїх противників повністю і чия суб'єктність (і військова сила, що важливо) не викликала сумнівів ні в кого — усі інші потенційні суб'єкти були надто ослаблені. Хто зараз ці "переможці"? Не спроможні знайти новий політичний баланс після виборів у США? Чи Росія, яка насилу привела (з численними виходами з ладу) свій єдиний авіаносець у Сирію й безславно повертає його назад? Якщо говорити про справді стратегічні питання, то що нас має турбувати більше: перспектива (досить непевна) домовленості двох лідерів (з незрозумілим механізмом реалізації) — чи, наприклад, стрімке становлення Четвертої технологічної революції? Остання набуває цілком конкретних рис і вже впливає на економічні (відтак і політичні) перспективи держав. Яскравий приклад: стрімке здешевлення вартості сонячної енергії. Уже 2015 року та ж таки КНР вийшла на перше місце за кількістю введеними в дію сонячних батарей сумарною потужністю—43,5 гігавата, а 2016-го мали додатися нові потужності. Для порівняння: потужності України з виробництва електроенергії становлять 27 гігават, з яких половину виробляють АЕС, а решту — ТЕС і ТЕЦ (що залежать від вугілля). В умовах постійних дискусій про вугілля зі східних областей, шахтарів і т.п. — що конкретно для України важливіше? Відповідь, гадаю, очевидна.
Крім того, ідея "Великої угоди" явно заперечує будь-яку суб'єктність інших міжнародних гравців (про що вже йшлося вище). Навіть якщо припустити, що між США і Росією справді буде укладено якийсь договір (що мало реально), то чи означатиме це автоматично, що всі будуть готові його дотримуватися?
Слід розуміти, що для укладення подібних "Великих угод" завжди потрібен дуже специфічний міжнародний контекст — або монопольне становище підписантів на міжнародній арені, або тотальна згода переважної більшості міжнародних суб'єктів на запропоноване рішення. І навіть тут є важливий фактор — згода країни, стосовно якої таке рішення може бути ухвалене. Можна з певними застереженнями повірити в імовірність угоди стосовно Сирії (Башару Асаду дітися особливо нікуди, і без прямої підтримки Росії його перспективи досить примарні, у т.ч. його фізична безпека). Можна повірити в імовірність угоди з інших питань. Але якщо ми говоримо про угоду стосовно України, то тут виникають сумніви, що вона може бути реалізована без бажання самої України. Хоча Росія і підтримувані нею бойовики, схоже, вважають, що в нас тут усе ґрунтується на "американських ПВК" та якійсь примарній "допомозі американської вояччини", однак, як ми розуміємо, реальність зовсім інша.
Про що ми справді маємо пам'ятати, то це про те, що Кіссінджер, який сьогодні так турбується про "мир в Україні", — це людина, яка, по суті, знищила демократичну в'єтнамську державу, спорудивши на її місці комуністичну. Мусимо частіше згадувати, чим реально закінчилися ті самі "Паризькі домовленості", за які пан Кіссінджер отримав свою Нобелівську премію. А закінчилося це "перемир'я" дуже сумно і показово: укладений мир між демократичним Південним В'єтнамом і підтримуваним СРСР комуністичним Північним В'єтнамом (до речі, уже неодноразово проводилася цілком виправдана аналогія між нинішніми гібридними методами війни в Україні і тим, як СРСР реалізовував війну у В'єтнамі) був віроломно порушений Північним В'єтнамом, і його війська (після стрімкого виведення американських військ з Південного В'єтнаму в 1973 р.) досить швидко досягли Сайгона, попутно "звільнивши" Південний В'єтнам і від законної влади, і від значної частини населення (кого репресували, кого змусили виїхати з країни). Якщо ми замінимо "Південний В'єтнам" на Україну, а "Північний В'єтнам" на "ДНР"/"ЛНР", то будемо не такі вже далекі у своїх аналогіях. Однак є й важлива відмінність: ми останні 3 роки обстоюємо свою свободу самотужки (хоча й за підтримки світового співтовариства), і якесь виведення примарних "американських військ" нас не надто турбує через їх відсутність... Тому, якщо ми навіть задумаємося над тим, а чи не прийняти нам пропозицію "метра світової політики" Кіссінджера, то варто згадати, що його "історія успіху" досить відносна й нічим добрим для в'єтнамців не закінчилася. Таких "данайців" як Кіссінджер слід справді побоюватися.
Україні потрібен адекватний "сицилійський захист"
Зазнати невдачі неможливо... допоки ти не здаєшся. - А.Лінкольн
Говорячи про "Велику угоду", складно не поставити собі запитання — а чи готова Україна до такого розвитку подій, якщо вони раптом стануть реальністю? І якщо угода раптом набуде реальних рис, то чим ми зможемо на неї відповісти? Ряд українських експертів і навіть олігархів включився в цю дискусію превентивно, уже починаючи прикидати, від чого ми маємо відмовитися, щоб наші інтереси у "Великій угоді" були враховані бодай мінімально. Однак згідно із цією логікою ми не можемо на цей процес вплинути, а лише — прийняти нову реальність із приреченістю об'єкта політики, а не суб'єкта. Можна навіть не сумніватися, що в разі знаходження якоїсь єдиної платформи інтересів між США і Росією з приводу врегулювання ситуації в Україні та Сирії перспектива такої угоди замаячить на геополітичному обрії. І так само можна не сумніватися, що в цьому разі Україні спробують "зробити пропозицію, від якої ми не зможемо відмовитися". Швидше за все, це й буде своєрідний момент істини, точка біфуркації на шляху становлення нашого реального, а не формального суверенітету: чи будемо ми намагатися шукати шляхи компромісу щодо моделі, запропонованої українськими і західними (де-факто — проросійськими) миротворцями, чи, знову апелюючи до відомого роману М.П'юзо, проявимо себе "сицилійцями", готовими піти до кінця?
Останнє не означає, що компроміс неможливий узагалі, але не з принципових для нас питань. Однак точно так само потрібно розуміти, що встановлення миру на прийнятних для нас умовах буде поєднане з титанічними зусиллями. Причому — у багатьох сферах одразу. Це ще і той момент, коли, можливо, доведеться показати нашу готовність бути навіть ірраціональними, але наполягти на своєму. Однак ця готовність мало що означатиме без радикальних трансформацій самої країни. Насамперед — вибір адекватної даній ситуації адаптивної моделі національної безпеки та концепції зовнішньополітичної діяльності. Сьогодні ми поставлені в умови, коли єдино можливою реакцією на гібридну агресію є застосування якогось аналога шахового "сицилійського захисту", побудованого на ідеї створення асиметричних позицій. Тобто під час відігрування цього дебюту часто виникають особливі позиції учасників, які ведуть до гострої тактичної боротьби. І хоча найчастіше ініціатива на боці білих, чорним, однак, доводиться проявляти гнучкість, роблячи протистояння асиметричним і в багатьох випадках переходячи в напад. По-суті "сицилійський захист" — це саме те, що найчастіше характеризують простішим виразом: "найкращий захист — напад", але в цьому випадку — асиметричний. Наші опоненти ведуть інтенсивну гру, атакуючи нас з різних напрямків або позбавляючи нас підтримки на важливих для нас ділянках.
Насамперед це стосується зовнішньополітичних аспектів, але подекуди — і внутрішньоукраїнського контексту. Немає сенсу заплющувати очі на те, що сьогодні ми перебуваємо в непростому становищі. Виклики, перед якими ми опиняємося, множаться в геометричній прогресії. Причому ці виклики стають дедалі витонченішими і складнішими, а появу їх передбачити складніше. Дехто навіть порушує питання: а чи доцільно взагалі займатися традиційним прогнозуванням і сценуванням на його основі? Адже що далі, то частіше експерти помиляються, а багато прогнозів втрачають актуальність уже в момент їх оприлюднення. Однак попри всі вищевказані проблеми, прогнозування таки потрібне. Прогнозування і сценування дає нам мінімальне відчуття впорядкованості й можливості подивитися на розвиток ситуації в якихось умовних "чистих" умовах. Так, вони майже ніколи не бувають такими, і "чорні лебеді" вриваються в цей процес найдраматичнішим чином.
Крім того, важлива умова появи цих "несподіваних сюрпризів" — найчастіше брак інформації. Прогнозування дозволяє частково заповнювати ці прогалини. Навіть якщо прогноз складено на основі хибних уявлень про реальність. Прогнозування ж — це шлях до складання бодай на дещицю адекватного плану дій на середньо- і довгострокову перспективу. Так, плани ці будуть дуже недосконалі, але всі чудово знають, що в умовах кризи мати поганий план краще, ніж не мати взагалі ніякого. Навіть макросценування може виявитися корисним, бо, попри все, є якісь події глобального (як мінімум — для нас) масштабу, до яких потрібно бути готовими й в умовах, за яких потрібно мати можливість швидко визначити свою позицію. Наприклад: якою має бути наша лінія поведінки, якщо ми залишимося без підтримки США (навіть у її поточних обсягах)? Або якщо санкції з Росії буде знято?
Або якщо нова адміністрація справді настільки загострить відносини з Китаєм, що вони набудуть рис воєнного конфлікту? Або якщо США почнуть жорстке протистояння з Росією? Утім, що цілком точно, то це те, що ми мусимо все-таки намагатися менше жити чужими емоціями та подіями і більше звертати увагу на себе. Однак тоді постає інше питання: що потрібно зробити, аби мінімізувати ефект "чорного лебедя"? Особливо якщо від його прояву залежатиме безпека всієї держави. Вочевидь, ітиметься про зміну філософії побудови системи національної безпеки. Відштовхуючись не від ідеї створення "непробивних щитів", а адаптивної системи "національної готовності" продовжувати функціонувати навіть в умовах колапсу.
Розуміння цього концепту, здійснення кроків з його реалізації не буде ні простим, ні швидким. Але зробити це потрібно. Так само, як і провести, нарешті, нормальні й цілісні реформи в економічній сфері, у сфері освіти. Активніше задіяти науковий потенціал. Сьогодні ми входимо у період відчутних політичних турбулентностей. І закінчитися це все може дуже погано для світової стабільності та спокою. Якщо ми виявимося погано підготовленими до майбутніх процесів, то шкодувати нам уже не доведеться — цього просто буде нікому робити. Нова адміністрація президента США — непростий і непередбачуваний гравець, який перебуває у процесі формування стратегії діяльності. Однак усе свідчить про те, що новий президент, як і Путін, — прихильник швидкої і високодинамічної гри в мінливому світі, що вимагає гнучкості розуму та вправності.
Хоча часто така гра ведеться й без розуміння її стратегічної мети. Цілком можливо, що США на даному етапі справді потрібен саме такий президент — Америка неочікувано зіткнулася з противником, про якого давно забула. І трохи розгубилася. У змаганні "довгих стратегій" (якими традиційно славилися США) і "тактичної гри" чекістів Путіна саме другі тримають ініціативу, завдаючи безліч ударів по незахищених ділянках тіла. У т.ч. по тих, по яких у "джентльменській бійці" нібито бити заборонено. Однак "геополітичну шпану" подібні "умовності" не зупиняють і не зупинять.
Цілком може скластися ситуація, коли на противагу панічним настроям про "мир і дружбу" між Трампом і Путіним усе може почати розвиватися в діаметрально протилежному напрямку. І цілком може бути, що саме це — наша надія на те, щоб зупинити Путіна не локально, а стратегічно.
