Сировинні ресурси не повинні бути дешевими. Чим дорожчі, тим більші зарплати. Приклад Норвегії
Коли хтось каже, ось виграє багатомільярдний позов Нафтогаз проти Газпрому в Стокгольмському суді, або урядовець проголошує: "Наростимо видобуток газу - і з’явиться можливість знизити тарифи на газ", - то це очевидно помилкове розуміння того, чого має прагнути уряд та все суспільство, - пише економіст Борис Кушнірук
Хочу з самого початку зазначити, що категорично не погоджуюсь з самою постановкою питання про завищені ціни на газ та інші комунальні послуги.
По-перше, тарифи на газ для населення у нас залишаються найнижчими в Європі, без урахування Росії та Білорусі.
По-друге, у відкритій економіці ціни на усі сировинні ресурси наближатимуться до цін на зовнішніх ринках. Протидія цьому, до того ж в адміністративний спосіб, нічого, окрім корупції та зловживань, не породжуватиме.
По-третє, саме висока ціна на ресурси повинна стимулювати до їх тотального обліку та ощадливого використання. Саме на це має бути спрямована діяльність уряду.
Сировинні ресурси, хочемо ми того чи ні, мають бути приведені до імпортного еквіваленту. Тільки в цьому випадку формуватиметься конкуренція за кінцевого споживача. Наявність на сировинні ресурси ціни, нижчої за імпортний еквівалент, породжуватиме зловживання та корупцію за доступ до нього.
Важливо також розуміти взаємозв’язок між цінами на ресурси, у першу чергу енергетичні, та рівнем цін на інші матеріальні ресурси в економіці, у тому числі трудові. Чим вищі перші, тим вищі і всі інші.
Між матеріальними ресурсами існує вартісний взаємозв’язок. Одні мають певний еквівалент до усіх інших.
Безперечно, ці еквіваленти не є сталими. Вони в силу багатьох факторів можуть коливатись або взагалі суттєво змінюватись внаслідок природних змін чи розвитку науково-технічного прогресу.
Але якщо ціни на сировинні ресурси, у першу чергу енергетичні, знаходяться на низькому рівні, тоді у панівній більшості випадків ціна на такий ресурс, яким є робоча сила, теж знаходитиметься на низькому рівні. Можна згадати Радянський Союз з низькими цінами на сировинні ресурси - і з таким же мізерним рівнем зарплат. Вони створювали ілюзію певної стабільності, але неминуче породжували безліч негативних трендів.
По-перше, низька ціна на сировинні ресурси породжує їх неефективне використання, невигідність їх обліку та ресурсозбереження. Витрати на такі заходи, за умови низьких цін на сировинні ресурси, ніколи не окупляться.
По-друге, низька ціна не стимулює до науково-технічних розробок, які би зробили більш ефективним використання сировинних ресурсів чи повну відмову від них. А це призводить до технологічної відсталості.
По-третє, сировинні ресурси по відношенню до інших товарів зі значно більшим рівнем доданої вартості, особливо пов’язаних з розвитком науково-технічного прогресу, чим далі, тим більше втрачають свою цінність.
По-четверте, низькі ціни на сировинні ресурси та, відповідно, низькі зарплати призводять до того, що більш складні товари зі значно більшим рівнем доданої вартості вже купити дуже важко. Вони виявляються не по кишені для більшої частини громадян.
Це теж було яскраво продемонстровано історією Радянського Союзу. Можна згадати, скільки часу потрібно було збирати кошти, щоби купити собі холодильник, телевізор, меблі - вже не кажучи про автомобіль чи кооперативну квартиру.
Отже, низькі ціни на сировинні ресурси призводять не до зростання добробуту, а до консервації бідності.
Зрозуміло, на противагу можна згадати деякі арабські країни з їхніми величезними енергетичними природними ресурсами та високим добробутом населення. Але, по-перше, такі можливості мало де є у світі. А по-друге, навіть там ідеологія низьких цін на пальне перестає сприйматись як константа.
Куди більш показовим є підхід Норвегії, яка повністю забезпечує себе енергоресурсами, але у них найвищі ціни на газ, пальне, електроенергію в Європі. Цим вони змушують громадян до максимально ощадного їх використання, переходу на відновлювані джерела енергії. А вуглеводні, які вони видобувають, переважно спрямовують на експорт.
При цьому, отримані доходи надходять не на поточне споживання, а у Фонд добробуту майбутніх поколінь. І логіка цього рішення абсолютно справедлива. Природні ресурси належать не тільки нинішньому поколінню норвежців, але й усім майбутнім. До речі, у відповідності з вище наведеною логікою, зарплати в Норвегії теж найвищі в Європі.
Ну і науково-технічні розробки, пов’язані з використанням відновлюваних джерел енергії, можуть лише вражати.
Український досвід розвитку аграрного сектору
Варто також згадати наш власний досвід часів незалежності в частині політики збереження занижених цін на сировинні ресурси та наслідки відмови від неї.
Наприкінці 90-х років минулого століття та на початку нульових років аграрний сектор економіки знаходився в жахливому стані.
Держава, з метою утримання низьких цін, у першу чергу, на зернові, обмежувала їх експорт та регулювала закупівельні ціни на них. Натомість, продавала аграріям за заниженими цінами пальне, мінеральні добрива, брала у іноземних держав товарні кредити на сотні мільйонів доларів у вигляді комбікормів та інших матеріальних ресурсів для них. І при цьому ситуація в аграрному секторі лише погіршувалась. З трибуни Верховної Ради можна було почути заяви про те, що “держава повинна прогодувати своє село”.
Але державна політика обмеження цін на аграрну продукцію постійно справедливо критикувалась аграріями, тому що їм доводилось купувати необхідні матеріальні ресурси за цінами, які мали стійку тенденцію до зростання. За умови збереження незмінними цін на аграрну продукцію, це не могло не призводити до збитковості агропідприємств.
Слід також згадати, що постачання аграріями за заниженими цінами пального та інших ресурсів призводило лише до масових зловживань, корупції та розкрадання.
Отже, така політика контролю за цінами на аграрну продукцію колись мала повністю збанкрутувати. Що на початку нульових і відбулось. Тоді ухвалили рішення, що держава, з одного боку, припиняє обмежувати ціни на аграрну продукцію та її експорт, з іншого - припиняє постачати за регульованими цінами пальне та інші ресурси.
Пригадую, тоді було дуже багато гвалту, що, мовляв, село за таких умов остаточно помре, бо ціна на пальне для них буде непідйомна.
Досвід показав, що все сталось з точністю до навпаки. Помітно зросло виробництво аграрної продукції, її експорт, зросли доходи аграрних підприємств та їх працівників.
Зараз ніхто не може змусити селян продати свою продукцію на внутрішньому ринку за цінами нижчими, ніж вони можуть її експортувати. Аграрії повністю перейшли на формування цін на свою продукцію у прив’язці до цін на зовнішних ринках.
Окремо слід згадати “поганих” посередників, які заробляють на продажу газу.
Насправді, посередник - це оптовий покупець. Нічого поганого в їхньому існуванні не має, якщо їх буде якомога більше. Тоді у них не буде можливості для отримання надприбутків.
Але цих оптовиків може бути, справді, багато, лише за умови, що ціни на сировинні ресурси будуть визначатися у прив’язці до цін на зовнішніх ринках.
До речі, виходячи саме за цієї логіки, я вважаю правильним рішення щодо облаяного вже усіма Роттердам+.
Якщо ми хочемо мати конкурентне середовище і не мати корупції у сфері енергетичних ресурсів, тоді ціни на них переважно ще зростатимуть, а не знижуватимуться.
Яка ж політика щодо цін на сировинні ресурси має бути в уряду?
По-перше, уряд повинен займатись не пошуками можливостей зниження тарифів на енергоресурси, а спонуканням та створенням можливостей для максимально ощадного їх використання. Саме ощадність є запорукою збільшення добробуту громадян.
Державні кошти необхідно спрямовувати переважно на реалізацію заходів з енергозбереження, а не погано контрольоване надання субсидій населенню на послуги ЖКГ.
По-друге, у нас не зависокі тарифи на послуги ЖКГ, у нас — малі зарплати. Тому головне завдання уряду має полягати у сприянні розвитку переробних підприємств та компаній з якомога більшим рівнем доданої вартості, та, відповідно, значно більш високим рівнем зарплат.
