Чому на новий японський завод на Вінниччині не можуть знайти працівників
Про те, що на новий японський завод на Вінниччині не можуть знайти працівників, написали, здається, усі провідні видання України. Хто пропустив, нагадую фабулу, - пише журналіст Максим Віхров.
Компанія «Фуджікура» відкрила завод у Немирові і готова найняти 2 тисячі місцевих. Працевлаштування офіційне, зарплата – близько 7 тисяч гривень, на рівні середньої по області.
Та й робота непогана – збирати електропроводку для Audi та Volkswagen. Але народ на «Фуджікуру» не поспішає.
Хоча в області зареєстровано понад 70 тисяч безробітних, на завод набрали лише 400 осіб.
За словами міського голови Немирова Віктора Качура, люди не хочуть працювати офіційно, бо тоді втратять субсидії та соціальну допомогу.
Що ж, теперішня система субсидій і справді заслуговує на критику, але корінь проблеми – зовсім не в ній.
Проблема «Фуджікури» та багатьох інших підприємств з аналогічними труднощами походить, як не парадоксально, з хронічної бідності населення – тих, кого мала в першу чергу привабити зарплата у 7 тисяч.
Здається, саме бідні повинні б мати найсильнішу мотивацію до праці, але хронічна скрута витворює в їхніх головах власне раціо. Коли перестаєш вірити, що здатен заробити собі на гідне життя, мотивація до праці згасає.
Ті, хто певен, що до бенкетної зали їх все одно не пустять, зі спокійною душею облаштовують свій затишок у передпокої життя.
Аргументи хибні, але логіка залізна: навіщо працювати, якщо все одно лишишся бідним? Тому відсутність постійного заробітку для таких людей – зовсім не халепа.
Те, що мільйони українців навчились жити без регулярних доходів – не так вже й погано. Принаймні, до турбулентних часів такі люди пристосовані краще, ніж їхні «розбещені цивілізацією» співгромадяни. Однак, розкіш безробіття має свою ціну. Хронічні безробітні знають чимало способів, як урвати собі трохи заповітної халяви у вигляді соцдопомоги, субсидій та інших «подарунків» держави. Але навіть найбільш вигадливим вдається видурити собі лише мізер, який дозволяє непогано заощадити, але ніколи не дасть піднятись над рівнем бідності. Звичайно, частина немирівських безробітних ігнорує «Фуджікуру», бо ганяє на заробітки або працює нелегально – ці хоча би борються за своє майбутнє. Але решта настільки прикипіли до соціального дна, що дно стало їхнім природним середовищем, до якого вони пристосували свої звички, потреби, мислення – і в цьому їхня трагедія.
Однак, існує і більш прозаїчна причина не любити «Фуджікуру». Не секрет, що значна частина суспільства і досі отруєна совковими уявленнями про працю. А праця по-радянськи, як ми знаємо, сильно відрізнялася від проголошуваних ідеалів: «Ви робите вигляд, що платите, а ми робимо вигляд, що працюємо».
Трудова дисципліна, нагляд керівництва, система бонусів і штрафів – ці та інші атрибути сучасного підприємства ще й досі сприймаються багатьма, як звірячий вишкір капіталізму. Ну хто з нас не бачив, як працюють співробітники комунальних служб, де совок зберігся краще, ніж Ленін у мавзолеї? Один порпається лопатою у ямі, другий і третій із зосередженими обличчями стоять поруч, а в кабіні екскаватора дрімає четвертий. Колись це була нормальна реакція здорових людей на принади розвиненого соціалізму, але в умовах ринкової економіки – це дрімучий пережиток, який, на жаль, ще не викашляли з себе цілі покоління.
Так само не всі готові розпрощатися з можливістю підкрадати, котру нерідко вважають обов’язковим атрибутом «нормальної» роботи.
Пригадується одна довоєнна історія з Луганщини – про те, як власник олійного заводику розв’язав проблему дрібного крадійства. Не допомогло ані підвищення зарплатні, ані звільнення спійманих «несунів», до яких належав увесь невеликий колектив підприємства. Довелося піти на компроміс: визначаючи місячний обсяг недостачі, власник мовчки вираховував із зарплатного фонду ринкову вартість поцупленого. Робітники зв’язку між своєю клептоманією і зменшенням зарплатні не помічали, а тому сторони були цілком задоволені.
І не треба тішити себе фантазіями, що таке трапляється виключно на Донбасі – у поширенні подібних явищ Схід і Захід у нас єдині, як моноліт. І зрозуміло, що для таких людей робота на умовній «Фуджікурі» - це люта експлуатація та знущання.
Так, вистояти цілу зміну на ногах, як це доводиться робити працівникам «Фуджікури», нелегко. Але хіба не стільки ж вистоюють охоронці у супермаркетах? Хіба легше працювати десь «на лопаті» або морозити філейні частини за базарною яткою? Не кажучи про те, наскільки неприємно залишитись наприкінці життя без мінімального трудового стажу. Але очевидними всі ці речі стануть трохи згодом – коли бідність не буде сприйматись, як вирок долі, а сучасні вимоги до праці стануть сприйматись, як норма.
Що ж стосується субсидій, то вони, попри усю критику, зараз дозволяють сотням тисяч українців не стати жебраками. Однак, будь-які ліки мають свої побічні ефекти, над мінімізацією яких мають постійно думати фармакологи. Бо трапляється так, що незбалансовані препарати руйнують організм сильніше, ніж лікують. Що не роби, у суспільстві завжди буде прошарок тих, хто хоче користуватися «халявою» і вміє це робити. Питання в тому, щоб створити для них якнайменш сприятливі умови, якомога менше зашкодивши при цьому тим, хто справді потребує допомоги. А це вже завдання не для менеджерів «Фуджікури», а для керівництва нашої держави.
