Я Гітлера пережила, який мене занумерував, я ще й переживу того кремлівського гітлера. Історії українських в'язнів нацистських таборів смерті (ВІДЕО)
Вона побувала у таборах смерті «Аушвіц» і «Берген-Бельзен» і вижила. Українка Анастасія Гулей потрапила до концтабору у польському місті Освенцим, коли їй було сімнадцять. Відтоді, каже, втратила все – залишився лише номер 61369, витатуйований на шкірі.
Це тавро колишня бранка нацистського концтабору сприймає як символ особистої перемоги над нацизмом. Бо вижила.
Анастасія Гулей розповідає для Радіо Свобода:
Коли почалася війна, я закінчувала 9 клас. Усіх трьох моїх братів і батька забрали на фронт. Ми з мамою жили в селі Грабарівка Полтавської області. У 1943 році почався повальний вивіз молоді в Німеччину. Мені тоді було 17 років. Забирали під розписку, як в армію. Я кілька разів тікала, приходила додому тільки взяти харчів, і потім ще кудись податися. Одного разу хтось доніс, що я вдома. Прийшли староста, секретар і поліцай. Кажуть: «Розпишись, завтра за тобою заїдемо, якщо втечеш – забираємо матір». Довелося їхати.
Завезли нас в місто Кенніс-Гьотте. Бачимо, діло – пропаще, треба йти на роботу. Нас потягом возили в Катовіце розвантажувати товарні вагони. А на вокзалі висіла карта Польщі – і я її «передрала».
Ми вирішили: треба тікати додому, не будемо на німця працювати. У мене три брати на фронті, а я буду ворогу залізницю будувати? Вони приїдуть і скажуть: «Що ти, Надя (у паспорті я Анастасія, а називають Надією), вони нас
убивали, а ти їм допомагала?». Вони, звісно, зрозуміли б, що мене забрали беззахисну, беззбройну, але совість мені не дозволяла лишатися.
Одного разу пішов сильний дощ, ми розвантажували вагони. Поліцаям нас стало погано видно. І це так смішно, люди обступили хлопчину-француза, років 15 – красень! Блондин, кучерявий, рожевощокий – божественний якийсь. І поліцаї теж очі вирячили. Ми цим скористалися, одна одну під боки – і гайда. Вискочили – пролізли попід поїздами і пішли шукати кордон.
Зайшли до однієї бабці і питаємо: як дійти до кордону. Вона нам дала хлопчика, який провів нас до лісу, там струмок, а на протилежному боці – жито і кордон. Ми перейшли, дивимося – все село йде нам назустріч! Як ви могли о 12 дня перейти кордон? Це для них було таке диво! Одна жінка забрала нас додому, нагодувати. Насипає їсти – і тут вилазить із підвалу хлопець-українець і каже: «Я тут два тижні сиджу, мені треба на ту сторону перейти, ніяк не виберу моменту, а ви отак нахрапом – о 12 годині дня перейшли».
Десять днів ми тікали. Нам залишався один ривок – перейти броди річки Сян. Але біля Жешува нас затримав польський поліцай. Посадив нас на воза і повіз прямо в тюрму. Хоч ми і збирали підкови по дорозі, це ніби сім щасть – все одно попалися. Жінка, що нас приймала, сказала: «Щастя вас до криміналу довело».
У тюрмі Жешува ми побули місяць, потім нас перевели в тюрму гестапо. І в один день нас повантажили – і в Освенцим (назву міста ототожнили з нацистським концтабором «Аушвіц» – ред). А «Освенцим» – це все: прощавай, Батьківщина, прощавай, білий світ, прощавай, життя. Ти вже не людина – пострижена, у смугастому, і в тебе вже немає ні імені, ні прізвища, ти вже номер – 61 369. Його таврували на ліву руку. Ти на цей номер мусиш два рази на день відгукуватися. Не змивається, не линяє, так під шкіру добре запущений – якісно!
Найстрашніше, що там палили живих людей. Живих людей! Прямо дорогою гнали їх, як на демонстрацію. А вони з дітками йдуть. Ще музика грає! Щоб створити атмосферу, ніби вони приїхали кудись у «райські кущі». І вони йшли так покірно, без жодного сумніву, що йдуть на смерть. І так щоденно, ці колони людей з дітьми йдуть і йдуть. Їх вели у газові камери, там травили ціаністим газом.
Вночі нас закривали у бараки – не смій виглянути. А ми ж дивимося у щілини: Боже, з цих крематоріїв полум’я метрів на п’ять виривається. Чорний дим – і такий зловонний, бо це горить людське тіло. Страшно!
Цей запах смерті відчувався на кожному кроці. Ми розсівали по полю цей прах з крематоріїв, що залишався після спалення людей – цей такий світло-сірий попіл. Ми думали, це добриво якесь, а потім відчуваємо, що воно колеться, придивилися – це кісточки, які не перегоріли! І вони мені колють навіть зараз, я чую, як коле в руку. І я знала, що сьогодні я цих розсіюю, а завтра тебе розсіють. Не було жодної надії.
Я працювала в сільськогосподарській команді. Ми копали канави, робили меліорацію, вставляли туди дренаж. Дороги рівняли, засипали ями. Розбирали залишені будинки. Одного разу, розбираємо погріб: він такий міцний, а у нас сил немає. Ми кірками геп та геп – нічого не виходить. А з нами був чех-конвоїр, він дивився-дивився, йому час вже на відбій – взяв кірку, як гупнув – і провалився. Ми перелякалися, витягли його, але його рушниця була перебита на дві частини. Він злякався, а ми за нього ще більше, він же нас пожалів. Наступного дня нас вів вже інший конвоїр, питаємо: «А де той?». Відповідає: «Уже в смугастому».
У таборі ми не хотіли лишатися, тому просилися на роботи. Такі картини були страшні: цей Крамер, комендант «Освенциму» – вроджений звір. Іде між бараками, бачить, сидить там купка дрібненьких євреїв, їдять сиру картоплинку. У нього булава у руках – він як швирне її в цих євреїв. Чоловік п’ять на смерть це точно. По його слідах їде вантажна машина, яка забирає трупи, а він йде далі полювати на людей.
Дуже страшною була селекція. Її проводили по неділях. Це означає, що люди роздягаються догола, тримають одяг вище голови і по черзі проходять, а збоку стоїть «журі» на чолі з Крамером... У кого багато струпів – забирають у газові камери.
Найгірше було, коли йшли дощі. Одяг сушили власним тілом, щоб зранку піти у сухому, коли лягали спати, клали під себе.
У нас барак був – половина полячок і югославок, інша – українських дівчат. Югославки були тихі і спокійні. А ми з полячками буйні. Ми з ними вели безкінечну війну. Барак перегороджувала цегляна груба, і ми з ними як заведемося сваритися після роботи. Вони нас лякають, мовляв, зачекайте, наші прийдуть. А ми сміємося: які ваші, звідки – з Англії? А ранок йдемо разом на роботу без ніякого зла. Якби лише на погане звертали увагу, то, мабуть, всі би там і залишилися.
Концтабір «Берген-Бельзен»
На початку січня 1945 року нас почали евакуйовувати з «Освенцима». Тих, хто залишився живий, вишикували у велику колону – таку, що ні кінця, ні краю – погнали, щоб кудись відвести, бо фронт був уже в Кракові. Нас ведуть, а ми по ліву сторону бачимо, як відбуваються бої, як рвуться снаряди.
Пригнали нас до якоїсь станції, повантажили у товарні вагони. У Бухенвальді нас загнали у «телятники» (товарні дерев’яні вагони – ред). На одну людину припадало місця – клітинка 40 на 40 сантиметрів. І наглухо закриті. Як почало нас теліпати, везе і різко гальмує, щоб побільше подохло. І на тебе падає вся ця громада. Дівчата втрачали свідомість. Туалету не було, їсти й води не давали.
Привезли, розвантажують, ведуть. Думаю, куди завгодно вже, такого як в «Освенцимі» не буде. Приводять, брама, концтабір «Берген-Бельзен», і там стоять військові німці, й серед них наш «старий знайомий» Крамер. Ми його, «собаку», знали добре.
Фото з виставки «Тріумф людини: Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори»
Він приймає і не перераховує, ми зрозуміли – що на смерть. Все. Вже нам не вийти звідсіля. Так воно і вийшло: там багато залишилося життів, багато.
Пішов тиф, потім дизентерія, у мене – ще й жовтуха. Очі жовті були, як морква. Як іде німець, дівчата кричать: «Надя, не дивися на нього» – і я стараюся очей не відкривати.
Потім почався мор: усі вмирають, ховати нікому, ям вже не копають, крематорій не працює. Прибиральниці в бараках витягують трупи і складають. До весни наскладали в рівень бараку.
Звільнення
У «Берген-Бельзені» нікому не потрібні були ні ми, ні наша робота. Там треба було вмерти – і більше нічого від нас не вимагали. Нас тільки привезли, вікна і двері закрутили колючим дротом на четверо діб, без води і їжі. А коли прийшли перерахувати – всі живі. Вони так здивувалися!
Я добре запам’ятала вечір, коли стріляли над бараками. До нас прийшла прибиральниця Валя і казала: «Дівчата, нас звільнять». Але ми вже не могли реагувати, думка: «То вже не нас звільнять».
І от на наступний день їде танк по центральній вулиці табору і військовий в рупор на всіх мовах оголошує: «Ви звільнені, ви повернетеся додому!» А ми: «Куди нам додому? Трупи, ми – трупи...». Вже ніякої віри, радості – нічого.
Ті, люди, яких привезли напередодні із тюрем та інших таборів – ті були ще при силі, вони бігли за танком і цілували його слід. А нам було вже все одно.
Трупів було дуже багато, бо напередодні нам дали по шматку отруєного хліба. А чоловікам наварили отруєного супу. Народ просто падав. Так вони знищували свідків злочинів. Вони навіть довкола табору поставили надписи, що табір смертельно заразний. Англійська армія навіть пройшла повз. Але потім, на щастя, повернулися. Зайшли – і вжахнулися.
Мене виводили з барака, був такий гарний квітневий сонячний день, і я бачу, як Крамер вантажить ці трупи, що валялися на землі. А їх вже не можна чіпати – руки і ноги не тримаються, бо тіла вже порозкладалися. Нас як вивезли відтіля, так англійці вирішили бульдозером їх всіх у ями загребти. Це страшно.
Далі нас вивезли у військове містечко, там одразу повели у баню. Ми жили у казармах військових. Перший раз вони дали нам рисовий суп із консерви, а ми ж два тижні майже нічого не їли, а тут жирний суп – дівчат скільки повмирало.
Дорога додому
Нас підкормили і передали через Ельбу. Потім я поїхала додому. Життя було таким страшним, що не хотілося і їхати. На станції я зустріла своїх подруг, вони мене впізнали і розповіли, що немає Васі – старшого брата, загинув. Петро повернувся без ноги. А середній Геннадій відбув всю блокаду Ленінграда – від дзвінка до дзвінка, вижив. Батько не працює, хворий.
Я заходжу до хати і чую звук залізяччя – зрозуміла, що брат протез вдягає, не хоче з’явитися переді мною без ноги. Ми з бабусею плачемо. Заходить брат – я майже вся сива, він без ноги – і мене втішає: «Нічого, Настю, нічого».
Перший час я була дуже пригнічена, мене не визнавали за рівну: я з Німеччини – «другий сорт», «відтіля зрадники лише повертаються». Не хотіли навіть мене приймати у 10 клас.
Потім я закінчила сільськогосподарський інститут. Там до мене вже добре ставилися, бо багато хлопців, які повернулися з війни, всі знають ціну життю. Працювала у Молдові. Маю трьох дітей і шестеро онуків.
У молодості багато неприємностей мені приносив номер. Мене дивувало, що наші люди не знали, що були табори, де на людське тіло наносили таке тавро. У Києві, як у місто як підеш, стільки наслухаєшся дурні усякої: «Це що вас чоловік занумеровував, щоб ви не загубилися?», «Це у вас комсомольський квиток?», «Це у вас польова пошта?» – що тільки не казали. Але я терпіла. І не виводила. І думки у мене такої не було. І я тепер ним горджуся. Я Гітлера пережила, який мене занумерував, я ще й переживу того кремлівського «гітлера».
Минулого року я була на базі НАТО в Німеччині. І от виступаю перед особовим складом – переді мною 160 чоловік. І тут хтось ставить запитання, мовляв, передають ЗМІ, що в Києві фашизм. Я їм кажу: тоді перед вами – перша фашистка, я вам дуже співчуваю, що ви такі піддатливі цій брехні.
Мені про «Освенцим» навіть згадувати страшно. Цього року мене запрошували, але я не можу, там залишилася навіть та канава, яку я копала. Дуже хотілося б, щоб люди цінували своє життя, життя свого сусіда, друга, знайомого і щоб цінували свою країну. Вона у нас одна.
