Генерал-майор Назаров: Хто найбільше зрадив Україну у Криму, і чому туди не пустили десант з материка
Він - колишній перший заступник начальника Головного оперативного управління АТО. Для читача в першу чергу цікаві його коментарі щодо ситуації навколо знищення Іл-76 14 червня 2014 року, коли загинули 49 українських десантників. Торік суд визнав наказ відправити їх на виручку заблокованим в аеропорту бійцям службовою недбалістю і присудив генерал-майору Віктору Назарову покарання у розмірі семи років позбавлення волі (зі збереженням, проте, звання). Зараз його справа знаходиться на апеляції. Саме цей епізод Назаров і не може коментувати, поки йде суд. Але йому є що розповісти про нашу війну. Крапку в його справі поставить суд, але це не привід позбавляти його слова.
Далі - пряма мова
Хто передбачав війну з Росією
Реальний розворот військово-політичного вектора України в бік НАТО почався в 2005 році. Тоді Генштаб підготував задуми і плани військового реагування на випадок військових дій за різними сценаріями, які, до речі, затвердив президент. Одним із сценаріїв розглядався військовий конфлікт з Росією. При цьому, географічні локації театру військових дій мало чим відрізнялися від тих, з якими ми маємо справу з 2014 року.
Наприклад, майже повністю був передбачений варіант розвитку подій в Криму, захоплення Донбасу. Крім того, розроблені плани передбачали захоплення важливих адміністративно-політичних і промислових центрів на сході і півдні, з можливим виходом російських військ на рубіж Дніпра. Генеральний штаб вже тоді чітко доповідав керівництву, що необхідно зупинити скорочення Збройних сил України.
У 2004 році Збройні сили Росії не були такими потужними, як сьогодні. Навіть у 2014 році вони мали великі проблеми, пов'язані з боєздатністю та справністю техніки. Сьогодні видно, що при загальній оцінці можливих дій Росії ми мали рацію приблизно на 80% і, як з'ясувалося, мали можливість чинити їм опір.
Як ми втрачали Крим
(Назаров перебував у складі групи офіцерів Генштабу, яких у кінці лютого 2014 року відправили до Криму, щоб розібратися в обстановці і запропонувати рішення військово-політичному керівництву).
Я виконував обов'язки начальника Головного оперативного управління Генерального штабу ЗСУ. 26 лютого 2014 року із групою офіцерів на чолі з тільки що призначеним начальником Генерального штабу адміралом Ільїним прибув до Севастополя.
На власні очі спостерігав за тим, що відбувалося. Це було абсолютно спокійна, скоординована присутність і переміщення Збройних сил Російської Федерації по нашій території. Вулицями Севастополя роз'їжджали колони російських військових машин, створюючи ілюзію масовості і тим самим нагнітаючи загальну напруженість.
Я почав питати у тодішнього командування ВМФ, чому вони так спокійно пересуваються по нашій території, хоча повинні сидіти за своїми парканами? Відповідь у всіх був одна: «Не хочемо провокувати, не дай Бог, щось трапиться, подивіться, як їх багато».
У цей же день відбулася зустріч з «народним мером Севастополя» Чалим. Очевидно, що він був повністю керованим з Кремля. Протягом усіх переговорів він кілька разів вискакував з зали, де вони відбувалися, повертався напружений і накручений. Відразу ж починав розповідати, «яка Україна погана», а яка «Росія хороша». Не залишалося сумнівів, що вони беруть курс на від'єднання.
По завершенні переговорів з Чалим провели нараду в СБУ Севастополя. Стало ясно, що це відомство не збирається нічого робити, щоб протидіяти можливому захопленню влади в Криму. Незабаром це повністю підтвердилося. Після анексії Криму 90% співробітників територіальних структур кримської СБУ на чолі зі своїм начальником підполковником Зимою принесли присягу Росії і перейшли служити в російські силові відомства.
На наступний день після переговорів, 27 лютого, було захоплено будівлю Верховної Ради Криму. Ільїн зібрав в штабі ВМФ керівників різних місцевих структур. Їхня позиція була єдиною: «Ми нічого не знаємо і нічого робити не будемо».
Що найбільше вразило. У мене на руках було розпорядження про виведення наших кораблів на рейд по «навчально-бойовій» тривозі, щоб вони мали можливість маневру. У перший день нашого перебування в місті це розпорядження виконували. 27 лютого черговий доповів, що виведення кораблів припинене.
Командування ВМФ було «обезголовлене», контроль над ситуацією втрачено, і 28-го числа вночі ми останнім рейсом вилетіли з Бельбеку без начальника Генерального штабу. Я отримав завдання від генерала Воробйова прибути і доповісти обстановку, тому що назавтра був запланований приліт т.в.о. МОУ цим же бортом до Севастополя. Я розумів нереальність цього чітко, і після прибуття до Києва так і сталося - ніхто нікуди не полетів. Командування не відображало позиції всіх військових. Якщо без політкоректності - зрадило Україну командування ВМФ.
Призначений командувачем 1 березня, адмірал Березовський буквально на наступний день приніс присягу «на вірність народу Криму» - і флот був заблокований в бухтах. Як ми могли тоді утримати Крим?
Ми запропонували перекинути війська і взяти під контроль степовий Крим: Джанкой, Чорноморське і т.д., зокрема й аеродром Кіровське, через який перекидали десантні бригади. Це утримало б під контролем перешийок, а також політично зробило б результати референдуму, проведеного 16 березня, неможливими для реалізації. У такому випадку ситуація могла б скластися, як влітку на Донбасі. Замість цільної адміністративно-територіальної одиниці Росія отримала б невизнану «КНР» в межах Керчі і Південного берега Криму. Віддали відповідні розпорядження, літаки вилетіли на аеродроми для навантаження десанту. Але незабаром надійшла усна команда все скасувати.
(Є версія, що в той момент Путін пригрозив політичному керівництву України і США застосуванням ядерної зброї. - О.С.).
16 березня після проведення «референдуму» надії на швидкий силовий варіант повернення контролю над Кримом більше не залишалося, а в Кремлі зробили висновки, що подібний сценарій можна поширити і на Донбас.
Що нового привніс у військову справу досвід російсько-української гібридної війни
Першою серйозною відмінністю у військовій доктрині АТО стала ключова роль батальйонних тактичних груп (БТГр).
У радянській і пострадянській тактиці використовували категорію «посилений батальйон», який, як правило, діяв в складі полку і виконував бойове завдання терміном на добу. Однак таку тактичну одиницю ми використовувати на практиці не могли. В першу чергу тому, що жодна наявна тоді бригада не відповідала повністю всім необхідним показникам і критеріям боєздатності та бойової готовності.
Тому почали формувати з наявних сил і засобів батальйонні (ротні) тактичні групи. В основі був батальйон (рота), до якого додалися танки, артилерія і розвідка або спецназ. Така БТГр здатна до декількох діб самодостатньо вести бойові дії.
Цінність цієї тактичної одиниці в тому, що коли обстановка невизначена і немає тактичної взаємодії, діяти доводиться в відриві від своїх сил. У такому випадку вкрай складно надавати підрозділам вогневу підтримку. Або відстань, або погода не дозволяє. Коли ж у командира групи є свої засоби, такі як танки, коли є розвідка і артилерія - і не просто міномети, а й ствольна - то він сам може реагувати на обстановку і наносити поразки противнику, поки ситуація буде взята під контроль вищим штабом і з'явиться можливість його посилити. Потрібно тільки впевнитися, що з командиром завжди є зв'язок, і своєчасно забезпечувати групу боєприпасами і матеріальними запасами.
Ще одним внеском в тактику стало доповнення двох класичних видів військових дій, наступу й оборони, новим видом - ми назвали це «стабілізаційними діями». Суть їх у тому, що певний підрозділ в умовах гібридної війни самим фактом своєї присутності в певному місці істотно впливає на військово-політичну обстановку в районі. В першу чергу, такими «стабілізаційними» діями став контроль над аеродромами Донбасу.
Як з'явилося слово «сектор»? Адже воно відсутнє і у військових підручниках, і в бойових статутах
Воно виникло в одній з робочих кімнат Генштабу, коли ми з генералом Муженко розробляли управлінські структури АТО.
На початку конфлікту у ВСУ було всього дев'ять механізованих бригад. При цьому, станом на квітень частину сил і засобів тримали на кримських перешийках і побоювалися, що противник почне вторгнення в Сумську та Харківську області.
По ходу мобілізації прибували розрізнені підрозділи, яким відразу ж ставили завдання з актуальної необхідності (простіше кажучи, затикали дірки), так що роти і батальйони однієї бригади могли опинитися в зовсім різних місцях.
З'явилося управлінське завдання - сформувати в таких реальних умовах проміжні управлінські структури. За чисельністю військ, які вже перебували під керівництвом штабу АТО, вони «тягнули» на армійський корпус або навіть на армію. Але якщо йдеться про армію, то у командувача в підпорядкуванні повинні бути дивізії, а якщо про корпус - то бригади.
Дивізійна система у нас уже давно скасована, а бригад, як я сказав раніше, як цілісних тактичних одиниць у нас фактично не було. Замкнути на управління однієї бригади половину Луганської області просто нереально.
До того ж, був і політичний аспект. Війна не оголошена, воєнного стану немає. Ми не маємо права називати себе армійськими з'єднаннями в умовах АТО - це згодом може викликати запитання по лінії міжнародного права. Щоб звести ці численні розрізнені формування до єдиної системи управління, потрібно створити кілька проміжних штабів.
На той час на карті був видимим такий майже замкнутий овал, що зовні нагадує трибуни на стадіоні. Ось і вирішили назвати його не військовим, але зрозумілим словом «сектор». Розділили на «А», «В», «С» і «Д», плюс особливий район Маріуполь. Так з'явилося поняття, яке швидко стало однією з ключових термінологічних категорій гібридної війни.
Перші успіхи
Найстрашнішим за ті півтора місяці, поки Генштаб був тільки «координатором» дій наших сил в АТО, було те, що ми втрачали контроль над територіями, а у військах падав бойовий дух. Ніхто не хотів приймати рішень, всі намагалися ухилитися від відповідальності. Коли 21 травня керівник АТО зібрав першу нараду, було таке відчуття - похмуре, тяжке. Відчуття повної приреченості. Сірі особи. Кожен явно думає про себе: «Як би цього всього пошвидше здихатися». Жодної посмішки.
Але після бою під Рубіжним (першою операцією, точніше десантними діями, безпосередньо штабу АТО стало деблокування 22 травня РТГр 30-ї ОМБр) в очах з'явився блиск. Люди розкріпачилися. Не повірили ще в свої сили, але зрозуміли, як можна діяти. Це був поштовх для того, щоб задуматися: «А тепер ми готові рухатися далі?».
Джерело: Олександр Сурков для "Петр и Мазепа"
