Щоденники мотоцикліста. День 5. Про крижопільську гостинність і дядька Василя (нарешті з ФОТО)
Мандрувати та при цьому ще й писати – це навіть не просто фул-тайм джоб, а ще й робота з ненормованим робочим днем. А Україна, звісно, зовсім не інтернетизована, як ото ми з редакторами ZaUA.org думали «писати, коли буде вай-фай». Тож я завис на кілька днів у редактора Заюей і його дружини – просто щоб розгребти накопичений матеріал.
Дядькові Василеві присвячено сьогоднішній пост - хоча буде не тільки про нього.
Отже, ми день залипли в Кам’янці-Подільському, щоб вирішити технічні проблеми (поміняли шину – відтоді колесо, тьху-тьху, не спускає). Та й просто відпочили і погуляли містом. Воно прекрасне – тут колись хотілося б пожити.
Верхньому хлопцеві - років 10, не більше.
Магазин "Крамниця"? :)
Українська Наддністрянщина
На ранок рушили на Вінниччину. Тут кожне село, як я писав у смс, – у своєму приватному яру. Навіть не просто спуск – спочатку ти кружляєш серпантином вниз, а потім на низьких передачах піднімаєшся серпантином угору.
Як підказали потім – можливо, люди так ховалися не стільки від вітрів, скільки – свого часу – від татар, щоб ті не помітили село, коли йшли по ясир.
я в смс уже писав, що тут уздовж дороги - старезні дерева.
Минаючи Муровані Курилівці, подумав: оце і є українське захолустя як таке: курява на дорогах, корови на узбіччях прямо в смт, розбиті вщент дороги, старі, іще радянські магазини – усе повільне.
Вже на Вінниччині не виникає того враження, яке було в Гуцульщині та на Буковині, що «люди не бідують». Тут, схоже, все ж бідніше: можливо, через те, що менше заробітчан присилають гроші з-за кордону.
В Оленівці під Могилів-Подільським ми зупинилися на каву у кафешці – просто побачивши, як ця кафешка виглядає ззовні. Всередині три дядьки випивають. І тут нас вперше зустріли не дуже привітно: «То що, заможно живете? А може, в тебе папка – депутат».
Я про це думав і раніше: для них ми – маючи достатньо грошей, щоб подорожувати, хай навіть із наметом – багатії.
«А можна сфотографувати, як жінка з сапкою на городі – а я тут, не працюю, а п’ю?» – стібеться один із дядьків. – «Ти взагалі знаєш, що таке сапка?» (Мовляв, багатий перець із міста).
Втім, власниця кафе Надя – смішлива жіночка під 50 – поставилася до нас значно краще. Розповіла, що тут один магнат буквально поскуповував усі сусідні села. Йому віддали свої паї на 30 років під сади – а самі працюють за 500-600 гривень на місяць.
У Могилеві є й консервний завод, де обробляють продукцію цих садів. Бренд називається «Дари садів».
- Дивись, який у мене грубий зошит – записую, хто скільки винен. З зарплати потім віддають. Отак, від зарплати до зарплати, – каже Надя.
- А це ваше кафе?
- Брат чоловіка зробив, але він у місті. Їм стало нерентабельно, чи як то – от я й почала тут сидіти. А все одно роботи нема.
Нема роботи. Молодь виїжджає або спивається. Чим далі на схід – тим частіше в розмовах із місцевими лунають ці дві теми.
Знову в зоні неукраїнського оператора - цього разу молдовського.
Під Могилевом ми нарешті заправилися. Перед тим уже двічі захлохли, бо закінчився бензин, і перейшли на резерв (вистачає на 40 км) – хотіли заправитися по дорозі, але не було жодної заправки.
Малюсінькі села – а між ними великі відстані. Після Західної України, де з села заїжджаєш у наступне, мені тут якось самотньо.
Одразу під’їхав прикордонник на мотоциклі – як тоді на джипі під румунським кордоном. У нас-бо немісцеві номери. Втім, цей навіть не перевірив документи – поговорили про мотоцикли.
У нього «Мінськ» – «це прикордонній службі подарував Лукашенко, коли приїжджав. У них там якась співпраця з Євросоюзом».
Коли ми зупинилися пофоткати Дністер уже за Могилевом – прикордонники, хоч ми були в них на виду, вже не підходили. Я аж здивувався. Може, вони якось координують дії по цілій смузі: «так, йобрик перевірений, усе ок»?
Крижопільщина!
Ми, щиро кажучи, поїхали на Крижопіль просто через його назву, «чисто поржать». Але там виявилося неймовірно красиво: нескінченні рядки побілених дерев уздовж доріг, пагорби, вже трошки зелені поля. А потім – і взагалі пішло чудово.
- Ти десь бачиш ліс? – Ромашка вже переживає, бо неясно, де заночувати.
Нарешті праворуч лісок, і ми звертаємо на грунтовку – але тут на нас починає бігти троє собак, і ми вже думаємо розвертатись.
Але дядько в полі махає нам рукою: чекайте.
- Можна ми тут у лісі заночуємо?
- Та чого ж ні. Заходьте за шланбан [шлагбаум].
- То можна тут у вас намет розкласти?
- Чому ж намет. У хаті будете спати. Їдьте, я тут закінчу і через 15 хвилин підійду. Тебе як звати? Мене Василь.
Дядько Василь тут «лісникує», як він каже, вже 35 років.
- Ні, брешу. 34 з половиною.
Паралельно він охороняє людські пасіки – кілька різних, від різних господарів.
- У мене тут півтисячі вуликів.
Хата була без світла, бо «дубець упав і порвав дроти». Та все ж під дахом.
- Або спіть у мене в курені – тут хоч опалення. – Втім, нам аби під дахом.
Тоді прийшов сусід по лісу (є й таке).
- Ану, щоб через 5 хвилин були у хаті! Будемо їсти.
Вони нагодували нас, дали по сто грам «самопального коньяку» – настоянки трав. І при печі стало так хороше та добре.
А дядько Василь – це таке поширене, моя бабуся теж така – нагодував нас, прихистив, та ще й постійно вибачається:
- Даруйте, що в тій хаті немає світла. Але ж буря була. Пробачте, що така проста їжа. Чим багаті, тим і раді.
Сусід по лісу, 42-річний Микола, сторожує піонертабір. А зараз там іще дітей нема. «Громадив цілий день листя і палив – а ввечері вітер нове наніс із лісу». То ми пішли гуляти цим піонертабором. Це сюрреалізм. Радянські витвори мистецтва – ось ці мозаїки на стінах. Написано: е=mc2.
У сторожці – поруч вимпели з Леніним і велика ікона. Нам теж подарували вимпел:
Микола – немаленький дядько – їздить на роботу на крихітному скутері, що зберігається у гаражі поруч із тракторами за дверима з написом: «Дітям вхід заборонено». І скрізь за нами хвостиком ходять собаки.
Ромашку цілий день агітували кинути курити: Микола сам кинув – цей агітував і мене. А дядько Василь сам курить, тож мені нічого не казав – «але ж ти жінка», Ромашці.
- Як вас по батькові, - питаю. – А то незручно.
- Яка різниця? Василь.
Він воював в Афгані.
- У мене досі у спині три осколка сидить.
У молодості він об’їздив цілий Союз – працював. Ще розповів нам, як за дві години доїжджав на «Яві» до Одеси. (Микола – теж мотоцикліст. Їх – нас – виявляється, так багато.)
- Куди тебе тільки не заведе дуринда.
- Га?
- Ти що, не знаєш, що таке дуринда? Ну, це коли молодий, і їздиш по неї.
- То що таке дуринда? – вже здогадуюсь і сміюся я.
- Оксано, закрий вуха (Ромашці). Прикриває рот: «Потка». – Відкривай вуха. От і зараз ви їздите – я певен, що це вона тебе веде.
(Ромашка з цим не погодилась. Але таке.)
Маршрут для протоколю:
Кам"янець-Дунаївці-Нова Ушиця-Муровані Курилівці-Могилів-Ямпіль-Крижопіль, 244 км
Василь – прекрасний чоловік.
На ранок він поїхав кудись у село – теж працювати – а ми перечекали дощ. Я довго намагався виштовхати мотоцикл вгору по дорозі – щоб собаки не гавкали на нього – але не зміг. Не зміг.
Забив на собак, завівся і під гавкіт ми рушили у мжичку та мряку. Це буде холодний і мокрий день.
Читайте також:
Опис проекту "Щоденники мотоцикліста: у пошуках України"
День 5. "Вас вітає Черкащина": На дорозі - менти і проститутки
День 4. Йде дощ і дуже холод-д-дно!!!! Нарешті знайшов село, де хвалять владу
День 3. Вінничина: яри і жодної заправки. Нас сприймають за "дітей депутатів"
День 2. Кам'янець не туристичний та інша буржуазна Європа
День 1. Коломия-Кам'янець. Багаті хати, румуни, фрі-райд :) уздовж кордону і пробита шина
Вступ. Тестовий заїзд довкола Калуша. Школи "для руських, і німці, і решти"
