Похід на Схід. Як ОУН воювала в усіх куточках України

Місто Дніпро було східним форпостом оунівського підпілля у розпал Другої світової. Оунівці боролися проти комуністів і нацистів та не полишали ідею об’єднати мешканців Заходу і Сходу, Півдня й Півночі навколо ідеї незалежності України.

Похід на Схід

Як ОУН воювала в усіх куточках України

Автори:

Діяльність українського визвольного руху під проводом Організації українських націоналістів (ОУН) часто асоціюють виключно із Західною Україною.

Проте попередниця ОУН – Українська військова організація (УВО) – намагалася закласти підпілля в Радянській Україні в 1920‑х роках. Тотальна система стеження й доносництва, створена комуністичним режимом, прирікала антирадянські рухи на провал. Діяча УВО Івана Андруха та ще 12 викладачів і курсантів Київської школи червоних старшин викрили й стратили органи Всеукраїнської ЧК у 1921-му (лідеру підпілля Осипу Думіну вдалося уникнути арешту). У міжвоєнний час УВО, а з 1929 року – ОУН зосередилися на боротьбі проти польської окупації в Галичині й на Волині.

Але головною метою УВО й ОУН завжди проголошували об’єднання в складі єдиної держави всіх етнічних українських земель. І під час Другої світової війни вони спробували це зробити.

Примарний шанс здобути незалежність

Анексія Радянським Союзом Західної України в 1939 році принесла колективізацію, депортації, арешти інакодумців, але й ліквідувала кордон між західно- й східноукраїнськими землями. Керівний орган підпілля – Крайова екзекутива ОУН почала відряджати своїх членів у східному напрямку, щоб розвідати ситуацію й закласти осередки організації. Першопрохідці визвольного руху на Сході України в 1940—1941 роках йшли працювати на промислові підприємства Криворіжжя, Запоріжжя, Донбасу, потрапляли на службу до частин Червоної армії, розташованих у центральних, південних і східних областях. Та організовані ними групи зазвичай швидко виявляли органи НКВС, а учасників підпілля чекали смертні вироки.

У 1940 році єдина ОУН розкололася на дві частини: перша — під проводом Андрія Мельника («мельниківці»), друга — на чолі зі Степаном Бандерою (називала себе революційною, більше відома як «бандерівці»). І перші, і другі пов’язували відновлення державності України з війною Третього Рейху проти СРСР, вбачаючи в нацистській Німеччині єдину силу, здатну повалити комуністичний тоталітарний режим. Проте між ними була принципова відмінність: мельниківці покладалися на добру волю нацистів, а бандерівці збиралися самостійно проголосити державність й розраховували на статус рівноправного союзника.

Як поширювалася мережа ОУН

Щоб дізнатися деталі, наводьте курсор на точки

	Край та область
	Округа
	Надрайон та район

1941

1943

1941: У поході до волі

Тому після вторгнення Німеччини в СРСР у тилу Червоної армії на західноукраїнських землях вибухнуло повстання, організоване Крайовою екзекутивою ОУН(б). ОУН вийшла з підпілля і 30 червня 1941 року, щойно радянські війська залишили Львів, проголосила Акт відновлення Української держави та сформувала коаліційний уряд – Українське державне правління під керівництвом заступника Бандери Ярослава Стецька.

Газета «Зборівські вісті» з публікацією Акта відновлення Української держави та звітом про національні збори Західної України на підтримку документа

Протягом липня – серпня 1941 року крайовий провідник Іван Климів («Євген Легенда») формував перші підрозділи Української національно-революційної армії, на місцях створювалася Українська народна міліція, органи влади й самоврядування. Степан Бандера із соратниками очікували, що нацисти, поставлені перед фактом, змушені будуть рахуватися з державністю України та підтримають створення дружньої до них антирадянської держави.

Загони ОУН рушили Україною

План Проводу полягав у тому, щоб з просуванням лінії німецько-радянського фронту у східому напрямку, члени ОУН брали під контроль владу в регіонах, щоб на місцях сформувати адміністративний апарат відновленої Української держави.

Група вояків та старшин Української національно-революційної армії, липень 1941 року

Для цього напередодні німецько-радянської війни Провід ОУН сформував з охочих йти на Схід чотири “похідні групи”, які мали рухатися відразу за німецькими військами й встановлювати українську владу до приходу окупаційної адміністрації Рейху.

Північна похідна група (провідник – Дмитро Мирон), яка мала рухатися за маршрутом Ковель – Луцьк – Рівне – Житомир – Київ, вирушила з міста Холм.

Середню похідну групу (провідник – Микола Лемик) організували в Перемишлі, звідки вона вирушила на Львів, а потім за маршрутом Тернопіль – Проскурів (нині Хмельницький) – Вінницю – Фастів – Київ – Полтаву – Харків.

Шлях Південної похідної групи (провідник – Тимофій Семчишин) з міста Сянок пролягав через Дрогобич – Стрий – Проскурів – Вінницю – Дніпропетровськ на Одесу, Крим і Донбас.

Існувала ще четверта група, яка під керівництвом Ріхарда Ярого мала йти з Румунії на Причорномор’я.

Загальна кількість учасників бандерівських похідних груп на початковому етапі війни налічувала 600—700 осіб, а до грудня 1941 року на Схід пішло 1—1,5 тис. людей.

Маршрути руху похідних груп ОУН(б) на схід в 1941 році. Автори: Володимир Бірчак, Дмитро Вортман. Адаптація: Надя Кельм

Акт відновлення Української держави Ярослав Стецько проголосив спершу у Львові, тому що це було перше велике місто України, яке залишила радянська влада. Проте оголосити декларацію незалежності в столиці України й організувати Центральне українське державне правління мала особлива Київська похідна група на чолі з членом Проводу ОУН Василем Куком, яка від Рівного супроводжувала Північну похідну групу.

До початку серпня 1941 року бандерівцям вдалося організувати адміністрації в 187 зі 200 районів Західної України та у 26 районах Правобережжя, зокрема в Житомирській області й на заході Київщини (Бишівський та Макарівський райони). У Житомирі, Вінниці, Кам’янці-Подільському постали обласні управи.

Уповноваження Голови Українського Державного Правління Ярослава Стецька провіднику Київської похідної групи Василю Куку призначати членів уряду на центральних і східних землях України

Початок репресій і крах сподівань

Німецькі окупанти були заскочені державотворчою діяльністю ОУН(б). Вони не визнали Акт, проголошений 30 червня, оскільки політика Берліна на окупованих землях СРСР не передбачала створення жодних незалежних держав. 5 липня гестапо заарештувало Степана Бандеру в Кракові (його затримали за кілька днів до того в Холмі), 9 липня — прем’єр-міністра Ярослава Стецька у Львові. Спершу їх тримали під домашнім арештом, а нацистські урядовці намагалися переконати провідників опору відкликати Акт про незалежність України. Після відмови їх ув’язнили в Берліні, а пізніше відправили в концтабір Заксенгаузен. Це був крах сподівань на антибільшовицький союз із Німеччиною.

Протягом липня 1941 року тривали арешти членів бандерівського Проводу здебільшого в західних областях, тож ті, хто рухався Правобережною Україною ще мали хоч якусь свободу дій. Військові командири вермахту часто дивилися «крізь пальці» на юнаків і дівчат, які у них в тилу намагалися організувати управління й відновити суспільне життя. Проте ситуація кардинально змінювалася, коли на місця прибувала нацистська цивільна окупаційна адміністрація з її силовими структурами. Українських націоналістів усували з адміністративних посад, пресу жорстко цензурували, парамілітарні формування розпускали.

Київська похідна група так і не змогла проголосити незалежність у столиці. 31 серпня 1941 року 20-х її учасників, включно з провідником Василем Куком, заарештували нацисти й етапували в Житомир, а далі до Луцька. Дорогою, проте, багатьом із них вдалося втекти.

Назад у підпілля

15 вересня Головне управління імперської безпеки Німеччини видало наказ про арешт кількох десятків провідників та активних членів ОУН(б). Поліція безпеки й СД (Зіпо-СД) арештувала націоналістів, що відкрито працювали в Західній Україні.

У передмісті Львова зібралася перша підпільна конференція ОУН(б) і постановила знову перевести організацію в підпілля. Члени Проводу під керівництвом «урядуючого» провідника Миколи Лебедя констатували вороже ставлення Німеччини до незалежності України, але вирішили обмежитися антинацистською пропагандою без відкритих збройних виступів проти нових окупантів. Потрібен був час, щоб відновити зріділі після арештів лави й законспірувати структуру. Було вирішено влаштовуватися в усі легальні установи, спілки, газети, культурні й освітні заклади, поліційні формування, щоб впливати на ситуацію «із середини».

Микола Лебедь очолював Провід ОУН після арешту Степана Бандери і керував антинацистською підпільною боротьбою протягом 1941—1943 років

Так почався перший етап антинацистської боротьби українського визвольного руху. До вересня похідні групи встигли дійти до Кіровограда, Дніпропетровська, Миколаєва, закласти осередки на периферії Київської й Одеської областей. У жовтні, коли фронт посунувся у східному напрямку, емісари націоналістів були в Києві, Одесі, Запоріжжі, Сталіному, Полтаві, Харкові.

Мережа ОУН(б) у Наддніпрянській Україні ділилася на два краї: Осередньо-східні українські землі (ОСУЗ), або ж Північно-східні українські землі (ПСУЗ) з центром у Києві, та Південно-східні українські землі (ПівдСУЗ) із центром у Дніпропетровську.

Кожним із країв керував крайовий провід, утворений на основі проводів Північної та Південної похідних груп. Підпілля ОСУЗ очолював Дмитро Мирон‑«Орлик» («Андрій», «Сергій» та ін.) і йому підпорядковувалися осередки в Житомирській, Кам’янець-Подільській, Вінницькій, Київській, Чернігівській, Сумській, Полтавській, Харківській областях. Крайовим провідником ПівдСУЗ став член Проводу ОУН Зиновій Матла («Святослав Вовк»), який керував підпіллям в Одеській, Кіровоградській, Миколаївській, Дніпропетровській, Запорізькій, Сталінській областях і Кримській АРСР.

Тогочасні кордони областей (станом на 1941–1943 рр.)

Вертикаль структури оунівського підпілля була адаптована до адміністративно-територіального поділу УРСР із деякими модифікаціями. Крайовому проводові в кожній області (автономній республіці) підлягав обласний. Область ділилася на округи, якщо районів в окрузі було багато, їх могли об’єднувати в надрайони. На кожному рівні існував відповідний провід: окружний, надрайонний, районний. Сільські осередки називалися станицями, а у великих містах могли створюватися власні міські проводи.

Спецповідомлення НКДБ про діяльність ОУН у східних областях України

Учасників похідних груп із Галичини й Волині німецька військова влада спершу просто висилала назад на Захід України, потім репресії стали жорсткішими. У жовтні в Миргороді на Полтавщині схопили й розстріляли провідника Середньої похідної групи Миколу Лемика, в Миколаєві — повісили обласного провідника Дем’яна Мацилінського й стратили одного з керівників підпілля Петра Цицу («Конрада»). У листопаді загинув обласний провідник Житомирщини Василь Щербак («Хома»). СД арештовувало оунівців по всій Україні — близько 1500 людей до кінця 1941 року.

«Український рух опору» проти нацистів і комуністів

Попри арешти й втрати, бандерівська ОУН вижила, повернувшись у звичне підпільне середовище. Нацисти були занепокоєні, що оунівці піднімуть повстання в райхскомісаріаті «Україна». 25 листопада 1941 року усі регіональні управління Зіпо-СД дістали директиву: «Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники». У січні 1942-го розпочалися масові арешти й страти бандерівців у Херсоні, Кам’янці-Подільському, Криму. На початку лютого, відстрілюючись від агентів СД, загинув ще один провідник Житомирщини Роман Марчак.

Перехід організації в підпілля в різних регіонах завершився до лютого – березня 1942 року. Тоді ж почався наступний етап боротьби. Донесення німецьких спецслужб з окупованих територій України відзначили радикалізацію антинацистської діяльності ОУН(б). З 20 березня 1942 року звіти про це йшли під рубрикою «Український рух опору». Зміна тактики боротьби стала результатом рішень Другої конференції Проводу ОУН, яка пройшла тоді-таки, в березні 1942-го, під Львовом.

Резолюції конференції свідчили, що ОУН вважала себе в стані війни з гітлерівською Німеччиною, хоча Радянський Союз залишався ворогом № 1. Микола Лебедь та інші провідники очікували, що в ході виснажливої війни на Східному фронті обидва супротивники вичерпають ресурси, ослабнуть, що призведе до революційної ситуації, якою зможе скористатися ОУН, щоб здобути владу Україні. Готуючись до майбутнього збройного виступу, організація розгортала штаби, планувала провести облік військових фахівців, зброї, спорядження, навчання військовій справі свого членства тощо.

Щодо боротьби у Центрі й Сході України, Дмитро Мирон і Зиновій Матла наголошували на потребі акцентувати на наддніпрянських коренях українського націоналізму, щоб здобути підтримку тамтешнього населення.

Упродовж 1942 року поруч з антикомуністичною пропагандою на сторінках підпільних журналів, у своїх листівках та бесідах ОУН уїдливо критикувала окупаційну політику нацистів, особливо — вивезення остарбайтерів. Крайовий провід ОСУЗ випускав у Вінниці підпільну газету «За самостійну Україну», «Прапор молоді» (1942). Провід ПівдСУЗ — журнали «За державність» і «Чорноморський вісник» в Одесі, «Вісті» (1943), «Молода Україна» (1943).

Підпільне видання «За самостійну Україну» — друкований орган крайового проводу Осередньо-східних українських земель у Вінниці

Пріоритетним завданням перед підпіллям на схід від річки Збруч стояло здобути прихильність широких мас до ідеалів незалежності України, ідеології націоналізму й залучити ідейних і надійних революціонерів до лав організації. Якщо на початку похідні групи ОУН знаходили прихильників здебільшого серед колишніх учасників Української революції 1917–1921 років, які вже були немолодими й часто неготовими до підпільної боротьби, то тепер більше стало молоді, зокрема колишніх членів комсомолу й червоноармійців.

Дніпро був форпостом націоналістичного підпілля

Найуспішніше організація розвивалася на Півдні України. З травня 1942 року КП ПівдСУЗ очолював досвідчений конспіратор Василь Кук – «Юрко Медвідь» («Леміш»), який перетворив Дніпропетровськ на форпост націоналістичного підпілля. Кожна область була вкрита мережею оунівських осередків, а після захоплення нацистами Ворошиловградської області (нині – Луганська) в липні 1942-го провід ПівдСУЗ організував осередки й там.

Схема осередків мережі крайового проводу Південно-східних українських земель, ліквідованих НКДБ в 1943—1945 роках

Крайовий провід на Сході та в Центрі тим часом зазнавав важких втрат. 24 липня 1942 року в Києві під час арешту агентами СД загинув крайовий провідник Дмитро Мирон-«Андрій» («Сергій»). Його заступник – Ярослав Хомів‑«Лімницький» потрапив за ґрати ще у квітні й загинув у вересні того ж року. Його наступник Пантелеймон Сак‑«Могила» («Роман Бувалий») був схоплений у Києві під час облави в лютому (березні) 1943 року й теж загинув у неволі. У жовтні 1942-го в Сумах СД заарештувало обласний провід в повному складі. Через місяць нацисти схопили у Харкові місцевого обласного провідника «Любомира».

Зі свідчень Василия Кука про діяльність крайового проводу ОУН у Києві ( 14.12.1961)

Обезголовлення й послаблення підпілля у цьому регіоні змусило інші крайові проводи частково перебрати управління на себе. Підтримку кадрами харківському й полтавському осередкам в 1943 році почав надавати крайовий провід у Дніпропетровську. Протягом весни – літа 1943 року підпіллям на Житомирщині, Кам’янець-Подільщині й Вінниччині почав керувати крайовий провід Північно-східних українських земель (ПЗУЗ), що діяв на Волині й Поліссі.

Східний вплив на ОУН: від ідеалізму до соціал-демократії

Життя в Центральній, а особливо Східній Україні, спілкування з місцевими мешканцями істотно вплинуло на світогляд учасників націоналістичного підпілля. Похідні групи несли ідеологію інтегрального українського націоналізму, яка спиралася на принципи авторитарної влади, монопартійності, етноцентризму. Ідеалістична ідеологія ОУН не надто переймалася прагматичним питанням соціально-економічного устрою, як-от: що робити з колгоспами, які будуть форми власності на промислові підприємства тощо. Українці Наддніпрянщини, спробувавши жити в умовах комуністичного тоталітаризму, хотіли демократичних прав і свобод. Вони не сприймали ксенофобських гасел, наголошували на гарантіях прав національних меншин. Дискусії зі «східняками» та досвід підпільної боротьби на Сході призвів до трансформації світогляду керівників підпілля.

З ініціативами перегляду ідеології та програми ОУН у 1942–1943 роках виступили референт пропаганди ОСУЗ Мирослав Прокоп, провідник Сталінської області Євген Стахів та крайовий провідник ПівдСУЗ Василь Кук. Третій Надзвичайний великий збір ОУН 21–23 серпня 1943 року ухвалив нову програму, в якій закріпив демократичні права і свободи для громадян Української держави та соціал-демократичні принципи управління економікою.

Воєнні рейди у 1943–44 роках

У південно-західних регіонах бандерівці з початку 1943 року розгорнули загони Української повстанської армії. Окупаційна адміністрація оцінювала їхню боротьбу як «українське національне повстання». Паралельно націоналісти воювали з радянським і польським партизанськими рухами.

Повстанський рух зростав і поширювався й на Правобережну Україну. У травні 1943-го в рейд Житомирщиною пішла сотня Володимира Кудри («Романа»). У липні до неї з боями проти німців та угорців прорвалася сотня Гордія Вротновського‑«Гордієнка», два підрозділи відвідали Бородянський і Фастівський райони Київщини й до вересня 1943 року повернулися в Рівненську область. У червні 1943 року важких втрат у боях з нацистами у Кам’янець-Подільської області зазнав Кременецький курінь Івана Климишина («Крука»). Організовувати повстанські боївки в Літинському районі Вінницької області в травні 1943 року почав Омелян Грабець («Батько»).

Звіт про рейд сотні Гордія Вротновського‑«Гордієнка» у Житомирську область

З кінця вересня 1943 року Житомирщину й західну Київщину командування УПА включило до військової округи «Тютюнник», названу у пам’ять про Юрія Тютюнника — командувача Другого зимового походу Армії УНР у 1921 році. Восени слідами Другого зимового походу там рейдувало з’єднання «Хмельницький» (курені Якова Яковлева‑«Кватиренка» і Сергія Олеськова‑«Негуса»).

У листопаді в рейд Поділлям вирушили курені «Гордієнка», Василя Процюка‑«Кропиви», сотня Остапа Качана‑«Саблюка». Через важкі бої з німецькими частинами більшість відділів прорвалася на Південну Волинь (військова округа «Богун»), і лише «Саблюк» із військовим референтом Вінниччини Іллею Ткачуком‑«Олегом» дійшов до «Батька» у Вінницьку область.

Командир групи «Тютюнник» Федір Воробець-«Верещака», який керував рейдами УПА в Житомирську й Київську області

За ОУН взялися СМЕРШ і НКДБ

З серпня 1943 року німецькі війська під натиском Червоної армії відкочуються у західному напрямку. У Лівобережну Україну поступово повертається комуністичний режим. Частина оунівців залишила східне підпілля й перебралася на Захід України, щоб перечекати прохід лінії фронту там, де організація міцніша. Евакуйовані з Дніпропетровщини члени тамтешнього крайового проводу займалися формуванням загонів УПА в Кіровоградській області: у Холодному Яру (Чигиринський район), у Чорному лісі (Знам’янський район). Загін УПА «Граніт» Андрія Шеремети‑«Снігового» в грудні 1943 – лютому 1944 років існував на теренах Підвисоцького району Кіровоградщини, Голованівського, Грушківського районів Одеської області.

Відділи УПА з групи «Богун» УПА-Північ, які ходили Поділлям, в грудні 1943 року об’єднали в рейдову групу «Кодак». У січні – лютому 1943-го на базі групи була створена генеральна військова округа УПА-Південь, командувати якою призначили колишнього крайового провідника ПівдСУЗ Василя Кука‑«Лемеша».

Володимир Кудра-«Роман» — командир першої сотні УПА в Житомирській області (травень — вересень 1943 року), Житомирський окружний провідник (1949 — 1955)

З поверненням радянської влади за підпілля ОУН взялися органи СМЕРШу та НКДБ. З вересня 1943 року й до кінця Другої світової війни більшість осередків націоналістичного підпілля, закладених за німецької окупації, були розгромлені. Але національно-визвольна боротьба у цих краях не згасла.

Головний військовий штаб УПА і Провід ОУН вважав одним із чинників своєї перемоги закріплення в Центральній і Східній Україні. Тому відділи УПА-Північ і УПА-Південь в 1944–1945 роках продовжували здійснювати рейди в Житомирську, Київську, Кам’янець-Подільську й Вінницьку області, а в регіонах Правобережної України знову сформували підпільну мережу.

Бійці ОУН боролися за незалежність Україні й в центральних регіонах країни до середини 1950-х років, допоки осередок опору радянській владі лишався у західних областях. Вінницького окружного провідника Йосипа Демчука‑«Лугового» МДБ заарештувало в 1951 році у Вінниці. У 1952 році в Ставищенському районі Київської області емдебісти захопили в полон боївку ОУН Михайла Кріси‑«Кобзаря». Останніх бойовиків Житомирщини Володимира Кудру‑«Романа» і Олександра Усача‑«Лиса» органи КДБ знищили в Коростенському районі в 1955 році лише після 10‑годинного бою.

Підпишіться на щомісячну розсилку з підбіркою візуалізацій і дата-проєктів ТЕКСТІВ

Про проєкт «Інтерактивна мапа ОУН»

Проєкт «Інтерактивна мапа ОУН» став можливим завдяки співпраці Центру досліджень визвольного руху, видання Texty.org.ua й Олександра Оксимця та відбувся за підтримки Українського культурного фонду.

Автори-дослідники: Ігор Бігун, Ярослав Антонюк

Наукові консультанти: Іван Патриляк, Андрій Когут, Геннадій Іванущенко, Юрій Щур, Володимир Бірчак, Іван Ковальчук, Юрій Зайцев, В'ячеслав Труш, Олександр Вєтров, Роман Шляхтич, Володимир Семистяга

Редактор: Роман Кульчинський

Програмування мапи: Петро Боднар, Євгенія Дроздова

Дизайн: Надя Кельм

Також над проєктом працювали: Василь Шарун, Петро Клим. Координація проєкту: Анна Олійник, Олександр Оксимець

Позиція УКФ може не збігатися з думками авторів проєкту.