Бомби, смерть і збитий льотчик. Три дні бомбардування Чернігова в березні 2022 року

Read this article in English.

Був березень, чернігівські діти просиналися вночі, кричали від побаченого та пережитого й тулилися до батьків у пошуках примарного захисту. Дорослі теж боялися. Низько над містом шугали російські винищувачі та скидали бомби на житлові будинки, школи, лікарні. Ми бачили їхні броньовані животи, хвости і крила з червоними зірками. Рятували поранених та ховали мертвих. І тоді ще не знали, що вбивати нас Путін відправив своїх найкращих “соколів”, навчених бомбардувати житлові квартали в Сирії.

5 березня постріл - ПЗРК "Ігла" (переносна зброя, яка запускає ракету з плеча) поклав край кар’єрі одного з них, 36-річного Олександра Красноярцева. Якщо вже зовсім точно, то було два запуски з “Ігла”, а також працював розрахунок спареними швидкострільними гарматами (ЗУ-23-2). Чернігів показав: тут їм не Сирія, тут так не вдасться. Су-34 вартістю до 50 млн доларів збили, пілота-вбивцю спіймали й допитали, штурмана застрелили. За цим кривавим і захопливим екшеном стежило все місто, а чимало містян узяли найгарячішу участь. Але спочатку були страшні 3 й 4 березня.

СУ-34 — 6 бомб по 500 кг:
— на 17-поверхівку (Чорновола, 15А);
— на 9-поверхівку (Чорновола, 15);
— на аптеку (Чорновола, 13);
— на кардіодиспансер (Чорновола, 8);
— зачепило 9-поверхівку (Богуна, 44).

СУ-35 — 6 бомб вагою по 250 кг:
— на школу № 18 (Гагаріна, 24);
— на школу № 21 (Цимбаліста, 5);
— у двір родини Желдак (провулок Білоруський, 7);
— на інші будинки в провулку Білоруському.

Олена Юрикова, голова ОСББ у 17-поверхівці по Чорновола, 15А (квартира на 7 поверсі) й Алла Калюжна з 11 поверху пережили авіаналіт у загальному коридорі на 7 поверсі — не встигли спуститися в підвал.

— І тут як бабахне! — згадує Олена Юрикова. — Перед очима все посіріло, з квартир повилітали двері, в коридорі підскочила плитка. Пропала електроенергія й увімкнулася резервна лінія. Я тільки встигла крикнути до сина, чи все добре. Він крикнув у відповідь, що так. Аж знову вибух. Запахло порохом і гаром. Мої вхідні двері скрутило “вісімкою”. Піднявся асфальтний пил, стало нічим дихати. Добре, що в усіх (коронавірус же!) були в кишенях маски. Одягли їх. Пізніше побачили, що по всьому будинку годинники зупинилися на позначці 12:17.

Олена Юрикова у квартирі своєї сусідки Алли Пустовойт

Виходимо надвір. Почали всі дзвонити й питати, як ми. Кажу: “Усе нормально. Вікна цілі, ми живі. Що за кіпіш?”. А мені у відповідь: “Лєна, й… твою мать, вийди з двору, обійди дім! Подивися з іншого боку! Пів будинку знесло!”.

Перше, що побачила Олена, коли вийшла, був асфальт, устелений уламками скла. Шматки вікон, балконів, металопрофілю. Майже в усіх, у кого вікна виходили на кардіодиспансер, вилетіло скло чи рами. А ще побачила зруйновану аптеку й пожежу в сусідньому домі на Чорновола, 15. Біля нього лежали люди з відірваними руками й ногами.

Тероборонець біля загиблого від авіаудару собаки. На задньому плані — будинок по вулиці Чорновола, 15А.

— Як у фільмі жахів, — згадує вона. — Рятувальники та швидкі допомоги приїхали дуже швидко. Пізніше виявилося, що біля дому навпроти по Чорновола, 15 і в самому домі — 47 загиблих. А в нашому не було ні загиблих, ані серйозно поранених. Бо наша 17-поверхівка — новобудова, моноліт. А 9-поверхівка — панельний дім із серії ЧН. 

Як російські удари руйнують різні типи багатоповерхівок, читайте у нашому матеріалі тут.

Багатоповерхівка на Чорновола, 15А після авіаудару російської армії

Наслідки ракетного удару по житловому кварталу в центрі Чернігова: 

Але й у будинку на Чорновола, 15А мінімум 10 квартир було зруйновано вщент. Над 12 поверхом провисла плита. 13, 15 і 16 поверхи склалися від ударної хвилі. Від квартири на 14 поверсі залишилася лише чорна діра. Її власниця з 4-річним сином напередодні виїхала з міста.

Разом з Оленою в мить вибуху в коридорі була родина її сусідів: Алла Калюжна з чоловіком, сином і невісткою. Вони також вижили.

— Бах — і вибух! — пригадує вона. — У мені підстрибнули всі нутрощі. Усе навколо було сірим від пилюки. Сусідські двері вибило ударною хвилею. Кілька хвилин тиші. І голос сусіда: “Усі живі?”. “Живі, живі, живі”. Згодом у кімнаті під столом знайшли навіть свого переляканого кота Марсика.

У перші дні війни чернігівці по-різному реагували на сирену повітряної тривоги. Хтось одразу спускався в підвал, хтось там сидів більшість часу, а хтось ігнорував і залишався вдома.

49-річний Віталій Шерештан і його сестра, 54-річна Світлана Шерештан з будинку на Чорновола, 15, у мить вибуху сиділи в підвалі першого під’їзду.

Будинок на Чорновола, 15 після влучання російської авіабомби

— Аж підвал ходором пішов! — пригадує Віталій. — Хлопці кричать: “Не виходьте, згори скло летить”.

Вони вийшли надвір, коли вже приїхали рятувальники: виносили поранених і загиблих, шукали під завалами вцілілих.

– Зразу після вибуху викопали 5 осіб. Їх привалило уламками бетону, — додає Віталій.

– Пів голови за секунду, кажуть, знесло, — розповідають сусіди про загибель чоловіка на ім’я Володимир з 6 поверху. — Він ніколи не спускався в укриття. Коли летіли бомби, курив на балконі.

У багатоповерхівках і біля аптеки — 47 загиблих

Від авіаудару, якого 3 березня о 12:15 завдав літак СУ-34, біля аптеки за адресою Чорновола, 13 та в 9-поверхівці за адресою Чорновола, 15 загинуло 47 осіб. З них 23 людини загинули одразу або померли в лікарні того самого дня (Їхні прізвища - нижче). Про смерть ще 24 осіб стало відомо пізніше: поранені помирали в лікарнях, загиблих діставали з-під завалів, розбираючи руїни. 

Близько 12:00 в “М’ясну кухню” саме привезли хліб і там стояла черга. Ще одна зібралася біля аптеки на Чорновола, 13 — усередину пускали по одному-двох. 45-річний Денис Реховський ішов по хліб, але біля аптеки зустрів сусідку й зупинився поговорити. Каже, це врятувало йому життя. У черзі за хлібом загинуло багато людей.

— Коли бабахнуло, у мене кров із вуха потекла, — розповідає він. — Дим, пилюка. Машини біля аптеки горіли.

Чернігівці Ользі Алімовій вибухом поранило праву руку — вона опинилася біля будинку на Чорновола, 15, коли йшла до зоомагазину купити корм коту Кузі. 

Ольга Алімова показує пошкоджену руку після довгого лікування (19 жовтня)

— Іду, чую, як бахкають “Гради”. Раптом бачу — літак, — згадує вона. — Стала як вкопана, голову підняла й рот відкрила. Летів низько, на рівні тієї 17-поверхівки. Тоді ба-бах! Мене відкинуло, скільки там пролежала, не знаю. Розплющила очі, піднялася, мене хитало. Нічого навколо не чула. Подумала про себе: “Я жива”. Права рука, здавалося, теліпалася десь біля коліна, плече наче праскою пропалило.

Болю не відчувала. Піднялася й кричу: “Ведіть мене в бомбосховище”. Кому кричала? Хтозна. Підіймаю очі, панельний зелений будинок весь у диму, горить. Поряд зупинився чорний джип, з нього вискочив хлопець, запхнув мене в машину й повіз у лікарню. Там казали, що якби не він, можливо, руку довелося б ампутувати.

Одна з бомб прилетіла під під’їзд будинку по вулиці Богуна, 44, де жив Денис Реховський і звідки незадовго до бомбардування вийшов по хліб. У квартирі залишився його 75-річний батько. Тому Денис одразу після вибуху помчав додому.
— Забігаю в під’їзд. На третьому поверсі між сходами жінці роблять перев’язку. Їй перебило вену. Багато крові. Заскочив у квартиру й бачу, що газову трубу на кухні розірвало, а тато стоїть, завмерши, перед плитою — саме їжу собі підігрівав. Я переконався, що з ним усе гаразд, і побіг на вулицю.

Денис Реховський у своїй квартирі на Богуна, 44

Два під’їзди сусіднього будинку - “панельки” на Чорновола, 15 - завалилися, квартири горіли. Разом з хлопцями з тероборони Денис “прочісував” уцілілі під’їзди а пошуках живих.

— На 5 поверсі в мене друг живе, – розповідає він. – Йому лице посікло склом. Разом знесли його бабусю. Ще когось виносили й виводили. Запам’яталося троє загиблих: дитина років 12, чоловік мого віку й іще один — чи хлопець, чи чоловік, важко було зрозуміти: пил, тіла сильно понівечені. 

“Очі розплющила на десяту добу”

Одна з бомб вибухнула під вікнами 72-річної Галини Пісні з квартири № 75 цього самого будинку. Вона була вдома сама. Вибуховою хвилею її відкинуло на кілька метрів — з кімнати до ванної — та завалило уламками. Стогін жінки почула сусідка Марина Єщенко, яка й покликала рятувальників.
— Відкриваю очі — а наді мною стоїть чоловік у білому халаті. То був лікар обласної лікарні, — пригадує Галина. На той час від моменту вибуху минуло вже дев’ять діб.

Її сусідка з квартири № 73, Любов Макієнко, також не ходила в підвал під час тривог — сиділа між двома стінами в коридорі. 

Любов Макієнко з будинку по вулиці Богуна, 44

— Я відлетіла як м’ячик по коридору, — згадує вона. — Потім піднялася як зомбі. Байдуже було, що половину квартири розтрощено, що вікон у хаті немає. Знайшла свою сумку з документами й пішла в підвал. Звідти мене потім вивів надвір поліцейський. Медики оглянули, ушкоджень не побачили. Наступного дня було таке відчуття, що нирки, печінка й легені відірвані. Не могла ні дихати, ні рухатися. Чотири місяці потім лежала й не вставала з ліжка. 

В будівлі Чернігівського обласного кардіоцентру від вибуху повилітали вікна та двері.

— Усіх тяжкохворих звідти перевезли до обласної лікарні, — розповів Валерій Чобітько, начмед КНП “Чернігівська обласна лікарня”. — Частина персоналу теж перейшла до нас. Іншу частину відпустили. Жінки з дітьми виїхали. Дехто попросився до підвалу. Він не знає, чому саме цей медзаклад став об’єктом терору росіян: 

— Ні військових, ні тероборонців у приміщенні не було. Єдина версія — у 1980-х там розташовувався “лечсанупр” для обкомівців компартії та облвиконкому. 

Вікна в кардіодиспансері після російського авіаудару

У школі був штаб тероборони, там зібралося близько 300 осіб, озброєних здебільшого автоматами. Туди зносили пляшки й пальне, щоб робити коктейлі Молотова. Ті, хто був там у мить авіанальоту, вважають, що хтось видав цю інформацію росіянам. Бомба впала на третій поверх і потрапила в кабінет хімії. Стіни будівлі обвалилися на людей усередині. Кількість загиблих у школах № 18 та № 21 може сягати 50 осіб, але точна цифра досі не відома.

Руїни школи № 18 після авіаудару російської армії. Рятувальники розбирають завали

— Мені пощастило: ні ран, ані подряпин, — розповідає вчителька початкових класів Наталія Васильченко. Вона була на другому поверсі в їдальні, коли почула гул. — Боковим зором бачу — щось летить. Повертаю голову — а то літак: низько, над рівнем тополі, що біля школи. А перед самим приміщенням школи почав підійматися. Я побачила його пузо. І тут хтось кричить: “Лягай!”. Усі впали. Вибухова хвиля вибила вікна, двері та стіни. А потім наче пішла зворотна тяга. Знову крик: “Виходимо!”.

Під час бомбардування в будівлі школи були місцеві жителі, які намагалися допомогти військовим і теробороні. Вони підозрюють, що координати цієї школи теж здали. І там також загинули люди. Дивом не постраждали діти, які разом з батьками ховалися в підвалі школи.
Завуч Світлана Іванова й директорка Інна Левченко перебували в холі. Обоє отримали важкі поранення лівих частин тіла. Обоє не бачать на ліве око. Лікувалися за кордоном, але відновити зір не вдалося.

Центральний вхід у школу № 21

У приватному будинку в провулку поруч зі школою № 21 від авіабомб загинули п’ятеро осіб – з великої родини вижила лише Світлана Желдак та її матір Валентина Васильченко. Туди російський пілот скинув щонайменше чотири бомби. На одному з уламків було написано “250” — очевидно, це вага бомби, яка розірвалася під вікнами спальні. Будинок належав матері Світлани й мав погріб. Саме тому родина й приїхала туди 24 лютого. Але того дня вони не спустилися в укриття: у 16-річного Гліба в погребі загострилася астма — напади стали частішими, а ліки закінчувалися.

Світлана Желдак (по центру), її син Гліб (ліворуч), донька Поліна (праворуч) і чоловік Михайло Жолдак (на задньому плані). З усіх на цьому фото вижила лише Світлана

— 5—10 хв — і задихався, — згадує його мама. — Інгаляцію робили 3—4 рази на день. А її можна було робити максимум двічі на добу. Між тривогами бігали в аптеку за ліками, але там усе розібрали.

У мить авіанальоту Світлана була в найнебезпечнішому, як їй тоді здавалося, місці в хаті: біля входу в коридорі, між двома дверима та вікном. За метр від неї, поміж двох стін, сидів чоловік Михайло, далі дочка Поліна з зятем Євгенієм. Син Гліб з мамою Світлани й бабусею були в залі. 

— Я не чула, як летів літак, бо гула сирена. Тільки удар — і все. Стіни і стеля впали на нас. Мене не контузило, не оглушило. Я все розуміла. На підлозі намацала телефон, що вилетів з рук, витерла з нього футболкою пилюку й почала дзвонити друзям. Чула, як дзвонив телефон Міші, — то була його мама.

Після авіанальоту до будинку приїхали військові й почали розбирати завали. Вони почули голос Світлани й дістали її першою.

— Я відчувала, як вони ступали ногами, кричала: “Ви ходите по мені, я тут”, — згадує жінка. Потім за її вказівками шукали інших. Сина дістали ще живим, але не врятували.

— Гліб сидів на дивані в залі, — плаче, розповідаючи, Світлана. — Бабуся була в кріслі, то так у ньому й померла. Під завалами я чула, як важко дихає Міша, він намагався піднятися. Поліна сильно плакала, а потім різко затихла. Женю майже не чула.

Загиблих вдалося поховати аж 31 березня на Забарівському кладовищі в сімейній могилі. Наступного дня в Чернігові стало тихо — росіяни відступили.

— У школі № 18 знайшли живого: хлопчина просунув чотири пальці у щілину між плитами, — розповідає Максим Жилко, заступник начальника частини з оперативного реагування на надзвичайних ситуаціях ДСНС у Чернігові. — Далі вже відкопували його вручну. Як тільки передали медикам, почався артобстріл, довелося повернутися на базу. Працювали по 2 год між обстрілами.

“Хлопчиною”, який вижив, був 38-річний Микола Тополь з вулиці Богуна, 46. Він прийшов у тероборону разом з двома друзями. Вони вижили. І йому якимось дивом також пощастило — навіть усі кістки цілі.

Микола Тополь показує місце, де його витягли з-під завалів у школі № 18

— Коли впала бомба, то мене привалило, — згадує він. — Плитами стисло грудну клітку. Пил був у роті й носі. Пам’ятаю, як сильно кричав: “Рятуйте”. Але мене не чули. Пролежав там усю ніч. Чув останні подихи хлопців. Під ранок сил майже не лишилося. У роті пересохло. І я вже волав не про те, щоб мене рятували, а просив води. Мене почули й відкопали.
Микола понад добу перебував у списках зниклих безвісти, на його телефон ішли гудки, але він не міг відповісти — лежав, привалений плитою.

Більше подробиць про пережиту ніч під завалами школи читайте тут.

— Родичі мене вже встигли й поховати, на аватарки в соцмережах траурні свічки поставили, — пригадує він. — Я потім жартував, що швидко вони мене списали.

55-річний Сергій Чижиков, капітан ЗСУ, боєць першої танкової бригади, збив СУ-35 з переносного ракетно-зенітного комплекса “Ігла”. Пуск робив з даху цеху 171 заводу (Олега Кошового, 1). Там, де станція мобільного зв'язку.

Будівля, з даху якої Чижиков збив ворожий літак

Пілот був один, і він, імовірно, загинув у повітрі. Літак впав між містом і селами Шевченко й Полуботки. На вулиці Олександрівська біля аеродрому Півці. Біля позиції Чижикова він виконував бойовий розворот і відходив від міста.

Сергій Чижиков у 1989 році закінчив Полтавське ракетно-зенітне училище. Служив в армії, звільнився в 1993-му. Після того здобув дві вищі освіти і 20 років пропрацював у банківській системі.

У 2014-му був мобілізованим під час першої хвилі. 19 березня 2014 року потрапив у зенітний дивізіон “Стріла-10” 1-ї танкової бригади Гончарівського на посаду командира взводу. Відслужив рік.

Від 2017-го до 23 лютого 2022 року працював менеджером Укрпошти в Чернігівській дирекції у відділі з розвитку бізнесу з корпоративними клієнтами. 24 лютого пішов у військкомат.

— Увечері того дня вже був у Гончарівському (там військовий полігон — ред.). Отримав зброю і форму. Знаєте, зі зброєю спокійніше, ніж без неї, — каже Чижиков.

Звістка про збитий над Черніговом літак швидко рознеслася містом, викликала хвилю піднесення й мемів, у яких менеджера Укрпошти порівнювали з марвелівськими месниками.

Від 4 березня до 1 квітня військовослужбовцям зенітного ракетного артилерійського дивізіону 1 ОТБр офіційно зарахували 10 збитих літаків і 4 не підтвердили, повідомив Леонід Хода, командир бригади. Усі збили над Черніговом. З ПЗРК “Ігла” та “Стінгер”, також працював розрахунок ЗУ-23-2. Перша танкова бригада дуже хвалить “Іглу”.

Найтяжчих пацієнтів узяла на себе обласна лікарня, з якої третього березня на місця бомбардування виїхало 10 рятувальних бригад. Упродовж 3 год привезли 57 пацієнтів, які потребували термінових операцій. Світла майже не було, генераторів не вистачало. Ті, що були, забезпечували життєдіяльність лише одного корпусу. Операції робили при світлі ліхтариків на мобільних телефонах.

Були поранення черевної порожнини, грудної клітки, відірвані кінцівки. Одного прооперували, переклали, відвезли, іншого поклали на стіл. Іноді робили по кілька операцій одночасно. Поки вузькі спеціалісти робили операції, керівники й інші медпрацівники були в ролі молодшого персоналу. Дезінфікували між операціями, змивали кров. Ніхто не цурався чорної роботи.

Андрій Дзендзик, завідувач ендоскопічним відділенням, їздив містом за пораненими. Начмед Валерій Чобітько був у приймальному відділенні й допомагав перекладати хворих.

Підвал обласної лікарні, де переховувалися мирні мешканці під час бомбардування Чернігова

Перші 10 днів у лікарні жили 450 осіб персоналу й до 500 пацієнтів. Туди везли і цивільних, і військових.

— Як тільки бачили чи чули літаки, то готувалися приймати поранених і всіх важких піднімали до нас. У мирний час з мінно-вибуховими травмами майже не мали справ, — розповідає Геннадій Стукало, лікар-анестезіолог обласної лікарні. — Для нас операції були важкими. Майже всі потребували переливання крові. Її постачала станція переливання. 

11:00. Олександр Красноярцев знову вилетів бомбардувати житлові квартали: Стару Подусівку та мікрорайон Масани.

11:30. Жителі Масанів і Подусівки стріляли в СУ-34 з усього, що мали під руками. Серед них був і 72-річний Валерій Зюзько, який стріляв з рушниці. Він саме приїхав забрати розбите скло на балконі у квартирі доньки.

— Працюємо, а воно як загуде! Вискакуємо, а літак звідти, від погранців летить! (на Масанах штаб прикордонного загону). Я в карабін зразу десять патронів — бах! А хлопці теж не зівали. Не знаю, мо’, сто стволів ще було, мо’, і більше. І з блокпостів палили по ньому, хто з під’їзду, хто з-за кіоску. А він, падло, отак над лісочком, над новостроями, над самими кранами будівельними… Ну, пролетів і ладно. Ми з Андрюхою повернулися до балкона. Аж знову гул, друге коло робить. Від “Чермету” летить. Я знову десять патронів у магазин. І по літаку з усіх боків пальба. У кого що було. Навіть племінник Андрюха кинувся до пістолета. Тоді бачимо — задимів літак.

Коли завила сирена, 66-річна Ніна Сулім побігла в підвал до сусідів. Її чоловік залишився вдома. Він майже нікуди не виходив — дуже боліли ноги.

— Аби тоді знати, я Мішу на собі потягла б, — каже вона. — Ледь устигла добігти до сусідів — і сильний удар. Обертаюся — дім горить. Величезний стовп вогню.

Її чоловік згорів на матраці в коридорі, де йому облаштували місце, щоб перечікував тривоги. Величезний палаючий літак майже повністю накрив їхній невеликий будинок.

Пожежа перекинулася на прибудови й сусідні будинки. Літак зачепив крилом і зніс другий поверх будинку Юлії Гребнєвої, депутатки Чернігівської облради, — вона з родиною саме була в підвалі. Шматок крила залетів у будинок сусідки Оксани Шурпи. Вони з двома дітьми сиділи в погребі у сусідів.

П’ять 500-кілограмових бомб, що були в літаку, розлетілися в різні боки, але не здетонували. Пізніше їх знешкодили й забрали рятувальники.

Пілот пробив ногами шиферину, ще кілька тріснуло. Поряд “на коньок” упав маяк, який передає на базу місце приземлення льотчика — пристрій, схожий на поліно діаметром 15–20 см.

Красноярцев швидко зліз з даху, відчепив парашут, переліз через паркан і заховався у дворі будинку на вулиці Руднєва, 9.

Його парашут завис, зачепившись за ганок будинку Віталія Сергієнка (Руднєва, 9) та його сестри Світлани Войтешенко.

— Ми бачили у вікно, як упав літак і повалив чорний дим, — розповідає Світлана. Потім вони почули шум десь поряд. Її чоловік і брат пішли надвір і побачили, як ворожий пілот відчіплює парашут і втікає.

Кинулися за ним з різних боків будинку. Сергій, чоловік Світлани, почув постріли й сховався за рогом.

Пізніше він дізнався, що то Красноярцев убив Віталія — поцілив у голову, горло та груди. Він лежав біля курника обличчям донизу. У той час біля двору почали збиратися люди.

— Військових уже було осіб 30. І глядачів не менше, — згадує Сергій. — Поряд з моїм домом стояв Чаус (голова ОВА — авт.) з автоматом.

До війни Павло був далекобійником, а Іван будівельником. Того дня вони стояли біля ринку в мікрорайоні Масани, чули гул бомбардувальника, бачили, як його підбили, як спускалися на парашутах пілот і штурман, по яких усі стріляли, хто з чого міг.

Коли літак упав, вони побігли до палаючих будинків на вулиці Красносільського. Тоді тіло вбитого штурмана російського бомбардувальника (Костянтина Криволапова) впало на будинок навпроти дитячої поліклініки (Красносільського, 73А). Люди кричали, що пілот приземлився десь далі. Біля дворів стояли чоловіки, кричали: “Він десь тут! Рускій, здавайся, виходь, будеш жити! Або стріляємо”.

Тероборонівці помітили парашут і червоно-помаранчевий буйок з маячком на одному з дахів (дім Миколи Кулініча), тому почали вибивати ворота в той двір. Господарі вийшли і сказали, що пілот у сусідньому дворі. Там вони побачили застреленого Красноярцевим Віталія Сергієнка. Пілот, який ховався в курнику, убив його, щойно той відчинив двері. І втік у наступний двір (Наталії Авраменко).

— Тоді Паша крикнув хлопцям, щоб не стріляли, й почав обходити навколо будинку, — розповідає Іван. — А я підійшов до сарайчика Авраменків. І почув голос: “Не стреляйте, я выхожу”. Я відчинив двері, а він там сидить у кутку біля дров. Виліз сам. Потім уже підбігли хлопці, наші танкісти з 1-ої танкової бригади. Стояв Леонід Хода, їхній комбриг. Ми з Павлом поклали Красноярцева на землю. Забрали пістолет “ПМ”, там залишився один патрон. Ще знайшли гільзу.

50-кілограмове крісло пілота російського літака СУ-34 тероборонівці затягли до під’їзду 9-поверхового будинку на вулиці Нафтовиків у Чернігові. Спочатку було багато охочих у ньому сфотографуватися. 

— Після перемоги віддамо його в столицю в музей мого друга Костянтина Стогнія (журналіст, телеведучий — ред.), — розповідає Олексій Тячмін, військовослужбовець Сил територіальної оборони ЗСУ. Там крісло з серійним номером має стати експонатом експозиції про Чернігів і ще одним доказом злочинів російської армії в Україні. Частину літака з червоною зіркою волонтери вивезли у Львів і виставили на площі.

У кінці квітня Красноярцева обміняли на п’ятьох українських льотчиків. Про це офіційно заявив Кирило Буданов, начальник Головного управління розвідки Міноборони України.

Чи може він повернутися і знову бомбардувати Україну?

Чернігівець Юрій Горбунов, колишній військовий льотчик, вважає, що така ймовірність є: 

— Я бачив Красноярцева кілька разів по телевізору після того. Не схоже, що в нього проблеми зі спиною, — каже наш земляк. — На такому пахати можна. Навіть якщо є якісь невеликі проблеми, це не завада. Я знаю багатьох пілотів, які катапультувалися.

Матеріал підготовлено за сприяння Фонду розвитку ЗМІ посольства США. Грантодавець не відповідає за думки та інформацію, викладені у статті. Над матеріалом працювали: Юлія Семенець та Ольга Макуха (газета "Вість", Чернігів), а також Петро Боднар, Інна Гадзинська, Надія Кельм, Євгенія Дроздова. Фото Юлії Семенець, Ольги Макухи, з архіву ДСНС, Валерія Чобітька та Павла Коваля.

війна чернігів війна: регіони загиблі бомбардувальник