— Бій завжди йде за висоту. Хто на висоті, той контролює ситуацію, — каже 37-річний Олександр Шевченко, полковник ЗСУ, заступник начальника управління ракетних військ і артилерії ОК “Північ”, коли пояснює, чому такими важливими є пагорби під Черніговом у селі Новоселівка. Вони тягнуться 2 км вздовж траси.

До центру Чернігова звідси — 9 км по прямій, до Києва — 150 км. П’ять тижнів, тобто 36 днів, від 24 лютого до 31 березня, на цих пагорбах і поблизу точилися криваві бої. Тут застрягли росіяни, які збиралися взяти Київ за три дні.

Ми стоїмо на краю крутого схилу. Під ногами мокрий сніг. Як і торік, у лютому 2022-го. Чернігів звідси — як на долоні: коробки будинків, труби ТЕЦ. Чернігівщина — майже суцільна рівнина. Але місцевість поблизу села Новоселівка особлива, схожа на шматок Сумщини чи навіть Закарпаття — тут схили та пагорби.

Обіч траси (праворуч, якщо стояти лицем на північ) — село, що теж стало полем бою, луки, заплава Десни й болотиста місцевість, у якій грузнуть танки.
Ліворуч — та сама висота.

Росіяни перетнули кордон у Сеньківці

24 лютого північ Чернігівської області було окуповано. Колони ворожої техніки, що рухалися з північно-східного напрямку, заходили хвилями через пункт прикордонного контролю “Сеньківка”. Там сходяться кордони трьох держав: України, Росії та Білорусі, там на полі є монумент Дружби слов’янських народів.

“Психологічно важко, коли чуєш, що йде колона з 10 танків. Ще одна — з 30 бронемашин. А потім ще з 12 машин. Хвилями”, — цитує 47-річного Леоніда Ходу, комбрига 1-ї танкової бригади The Washington Post у статті про битву за Київ.

Спроба оточення Чернігова у лютому-березні 2022 року
Ситуація станом на 28 лютого

Загалом оточити Чернігів намагалося понад 30 тис. російських військових. Їм протистояли 2,5 тис. українських бійців.

— У них було завдання: через чернігівський напрямок вийти на північну околицю Києва, — продовжує Хода. — Усі їхні карти було розписано саме в цьому напрямку. Коли ми подробили їх на менші частини, вони виявилися до такого не готовими. Не мали чіткого плану дій і втратили час. Поки розробляли тактику, як знову зібратися докупи, втратили тактичну перевагу.

Якби росіяни в перші дні зайняли пагорб поблизу Новоселівки, то посадили б там своїх спостерігачів і рівняли б Чернігів з землею та нищили б нашу артилерію, якої й так небагато. І самих місць для тактичного маневрування між будинками небагато. Взяття цієї висоти в перші дні, можливо, загнало б нас у глухий кут.

Леонід Хода – “Дискова Пила”

“Вони не могли зійти з дороги. Їхні молодші офіцери не виявляли жодної ініціативи, — цитує The Washington Post генерала Марка Міллі, голову Об’єднаного комітету начальників штабів США (це найвища посада в американській армії, аналог нашого Залужного). — Цей хлопець (Леонід Хода — ТЕКСТИ) був як дискова пила, просто пережовував їх”.

— Чесно кажучи, не чув і ніде не читав порівняння себе з дисковою пилою, — каже нам Леонід Хода в телефонній розмові майже через рік після цих подій. У трубці чуємо віддалений звук вибуху — комбриг на сході. — Але в цьому є частка правди, бо нам вдалося змусити їх роззосередитися й поділитися на менші підрозділи. Якщо не можеш перемогти великого противника на полі бою такою самою кількістю сили, то змусь його розділитися і знищуй малими групами.

Українці знищували колони ворожої техніки на основних дорогах і змушували росіян розбиватися на менші групи та пробиватися там, де на них чекали оборонці на зручних позиціях. Однією з таких точок була Новоселівка.

24 лютого на пагорбах біля Новоселівки зайняв позиції батальйон 1-ї танкової Сіверської бригади, що базувався в селищі Гончарівське (селище за 30 км на південний захід від Чернігова). Комбат — 31-річний Артем Расько, у лютому 2022 року – майор ЗСУ (з березня 2023-го – підполковник). На війні від 2014 року, пройшов Іловайськ.

Батальйон Раська посилили 21-м стрілецьким батальйоном і 134-м окремим батальйоном охорони ОК “Північ”. На початок вторгнення 1 танковій бригаді на посилення був доданий 1 артилерійський дивізіон 44 окремої артилерійської бригади, частина якого діяла в інтересах механізованого батальйону, який обороняв Новоселівку.

Мінометних снарядів бійці мали вдосталь, а протитанкових засобів, за словами Раська, — малувато. Вони розуміли, що ворог переважає живою силою, тому намагалися економно використовувати боєприпаси й максимально користатися з допомоги коригувальників, зокрема й місцевих жителів.

Перша атака

Батальйон Артема Раська 25 лютого мав виїхати в Городнянський район і зайняти там оборону. Але вранці 24 лютого стало зрозуміло, що туди не встигнуть. Тому о 12:00 вони почали окопуватися на висоті й неподалік неї в Новоселівці.

Ліворуч від траси викопали траншею, завдовжки 200 м, спеціальною землерийною машиною. Але працювали й вручну, лопатами — поспішали. І це було правильно, бо вже після 14:00 почався артобстріл ще не підготовлених позицій.

Це був перший з 36 днів оборони Чернігова з північно-східного напрямку.

Поки окопувалися, українська розвідка зіткнулася з ворожою, почалася стрілянина з автоматів — перший контактний бій у цій битві. Росіяни відійшли, а українці зайняли позиції по обидва боки траси й чекали на атаку.

Окуповані села

Росіяни розставили техніку в окупованих селах і селищах під Черніговом: у Товстолісі (там зайняли хати мешканців вулиці Дружби, яких вигнали з дому), Терехівці, Малинівці, Черниші, Седневі, Березанці, Вознесенському, Киселівці. Системи залпового вогню обстрілювали позиції українців з Черниша, Малинівки, Терехівки.

Російські солдати вбивали і катували селян в окупованих селах. Мешканцю Вознесенського Олександру Марусику вдалося вижити після катувань, він упізнав солдата, що катував його і свідчив проти нього в суді. Його історію читайте тут.

Ворожий штаб у Вишневому і база в Березанці

Штаб управління наступом росіяни розгорнули у Вишневому на Ріпкинщині, за 35 км від Чернігова. Там само організували великий логістичний пункт.

Місцеві мешканці кажуть, що серед російських військових були й білоруси — їх визначали за говіркою та чорною формою, хоча офіційно присутність білоруських військових в Україні не зафіксовано.

На околиці Березанки окупанти облаштувалися на території дочірнього підприємства “Валес М”, що займалося виробництвом і постачанням продуктів харчування (згодом його розграбували). Там само поруч створили бойові позиції. Це було лише за 1,5 км від першої лінії оборони українців. “Півтора гектара по периметру перерили”, — згадує 60-річний Сергій Рекун, директор “Валеса”. Украдене на підприємстві борошно окупанти роздавали селянам як гуманітарну допомогу від російської армії.

Тримати висоту

— Чи казали ви хлопцям тримати ту висоту будь-якою ціною?
— Як мотивувати солдата, щоб він свідомо йшов, можливо, на смерть? Можна брехати, але на брехні далеко не заїдеш, – каже комбриг 1-ї танкової бригади Леонід Хода. – Краще сказати правду, хоч би якою вона була. Дослівно не пам’ятаю. Але говорив приблизно таке: “Хлопці, якщо ми не втримаємо цю висоту, загине не 10 чи 20, а значно більше”. Хоч би як неприємно це звучало, але іноді доводиться ухвалювати рішення, щоб меншою жертвою зберегти більшу кількість і військових, і цивільних.

Траплялося, що хлопці втікали. Бояться всі. Пам’ятаю одного прикордонника. Завели його та ще кількох на позицію. Усі втекли. А він залишився. Питаю: “Ти чого не втік?”. А він сміється: “Ну хтось же мав залишитися”.

Ще був хлопець з “буара” (батарея управління і артилерійської розвідки). Одяг білу куртку. А ми їх завели в лісопосадку. Сленгу військового ніхто не скасовував — я матом на нього накричав. Бо він був як більмо на оці — білий у сірій лісосмузі, дуже помітний. Неохоче при мені зняв її. Але одяг знову, коли я поїхав з позиції. Через пів години йому відірвало голову снарядом.

Передова. Холодно, сиро, страшно

З 24 лютого бійці вже чергували у щойно викопаних окопах по обидва боки від траси (орієнтир — банери ліворуч і праворуч). Там було сиро, холодно і страшно.

— На правій стороні, перед поворотом на Вознесенське, постійно було 15 наших солдатів. Ліворуч на пагорбі — більше, — каже комбат Артем Расько. — Мої хлопці на позиціях, в окопах, були по три-чотири дні. Інших міняли щодоби.

Потужних боїв упродовж першого тижня не було — всі стягували сили.

Нічліг і гостина в хаті родини Телень

Окрім польових позицій, українські бійці базувались у самій Новоселівці, також зайняли кімнату в гуртожитку швейної фабрики “Сіверянка”. І селяни, й мешканці гуртожитку годували оборонців і допомагали, чим могли.

19 військових з 1-ї танкової бригади з 26 лютого до 16 березня по черзі ночували в будинку родини Телень у Новоселівці — приходили відсипатися і грітися після чергувань на позиціях. Щодня господиня варила найбільший казан супу для бійців.

– Люди в селі мені казали, що хату розбомблять, бо в нас живуть солдати, — і я хлопцям тоді докорила, — зізнається господиня, 40-річна Алла. — Зараз соромно за це. Але в чому вони винні? Новоселівка так розташована — на трасі перед Черніговом. У Другу світову війну, коли німці йшли, село теж розбомбили і спалили (за даними істориків, у селі, що називалося тоді Яцево, згоріли всі 116 дворів і загинуло понад 400 жителів. Пізніше село відбудували й назвали Новоселівкою. Детальніше про це — у проєкті ТЕКСТІВ “Окупація”).

Дехто з селян партизанив, передавав інформацію про рух ворожої техніки в окупованих селах. Але здебільшого бої на пагорбі поблизу села місцеві спостерігали здалеку — військові забороняли туди ходити. Ще селяни постійно сиділи в погребах через обстріли, дехто там і загинув.

Ворожа ДРГ, блеф і втрачена радіостанція

На початку березня росіяни повністю розгорнули артилерію й почали хаотично обстрілювати Чернігів та околиці. — Десь із тиждень щодня тривали артобстріли, — згадує Расько. — А тоді зайшли краще навчені російські бійці й почалися ближні бої. Значну роль у цій битві відіграли ворожі ДРГ, яких було багато і які постійно атакували українські позиції.

— Одного дня з боку Вознесенського налетів спецназ. Залізли прямо в наш окоп на пагорбі, на першій лінії оборони, — розповідає комбат. — Захопили портативну радіостанцію. Дав команду хлопцям, які були в окопі неподалік, кидати в росіян гранати “Ф-1”. А на висоті, біля заправки (приблизно за 1 км від першої лінії оборони), була група з 16 наших бійців з позиції біля заправки “Укрнафта”. Я вже знав, що нас прослуховують, але дав їм команду висунутися для підкріплення й відбити захоплені позиції.

Говорив так, наче йде значне підкріплення. Росіяни повірили й відійшли. Того дня ми втримали позицію й увесь пагорб.

Будинок на пагорбі

До 5 березня на висоті, крім військових, залишилося двоє цивільних: літнє подружжя Дубин: діду Василеві — 82, бабі Шурі, як її називають місцеві, — 76.

— Та посадка... І один житловий будинок на пагорбі, — зітхає комбриг Хода. — Тричі я ходив до власників того будинку й просив виїхати. Навідріз відмовилися. Вигнати їх ми не могли, не маємо права. Вони сиділи в самому пеклі. Наступного дня після нашої розмови їхній будинок згорів після прильоту й вони загинули — чоловік і жінка.

Комбриг не знає, що ці люди вижили. Уже після розмови з ним ми з’ясували, що подружжя Дубин дослухалося його порад і залишило пагорб того самого дня. Баба Шура, яка з першого дня вторгнення годувала бійців і давала прихисток, погодилася виїхати: взяла документи й вирушила пішки до Чернігова, її дорогою підібрав військовий і довіз до родичів. Пізніше того самого дня до них велосипедом приїхав чоловік.

Історію про те, як баба Шура й дід Василь опинилися в епіцентрі битви і як урятувалися, читайте тут.

Старі карти, болота і збиті знаки

До середини березня під Новоселівкою постійно тривали бої, росіяни переважали силою й технікою та щодня посилювали тиск. Українці тримали оборону й відповідали артилерійськими ударами. Але дещо працювало на користь українцям.

— У них стратегія проста: підлеглі мають бути тупішими за начальника, а керівництву доповідають те, що воно хоче чути, — коментує полковник Олександр Шевченко.—Разом з проблемами зі зв’язком ця стратегія зрештою викривлює об’єктивну картину дійсності й командир не розуміє, хто де перебуває і що відбувається.

— Радіостанції в них були, але застарілі, на далекі відстані не беруть, — продовжує він. — Їхній зв’язок на нашій території не працює. Програм Google Maps чи “Кропива” вони не мали, лише паперові карти 1970-1980-х років. Знаки на дорогах збиті, мости підірвані. При спробах обійти річки сільськими дорогами місцеві здебільшого спрямовували росіян у болота, яких багато навколо. Усе це потроху затягувало час. Хоча були й випадки, коли селяни проводили окупантів правильною дорогою поміж селами.

Кривавий бій, авіабомби

— Вони були дуже злі на нас, — згадує комбат Артем Расько. — У хід пішли авіабомби, над нами літали їхні безпілотники “Орлан”, потім накривала арта й наступала піхота. Але ми виконували наказ комбрига: тримали пагорб.

11 березня 500-кілограмова авіабомба розірвалася біля двоповерхового гуртожитку в Новоселівці, за 20 м від позицій українців. Двох бійців присипало землею й контузило. Про цей епізод розповідає місцевий житель, 33-річний Антон Рижик, який під час боїв партизанив і допомагав оборонцям чим міг: ходив у розвідку, бігав передавати дані з позицій до штабу, коли не було зв’язку, коригував вогонь, заряджав акумулятори, носив окріп, вивозив поранених, стріляв з автомата й гранатомета, які взяв у військових.

Уночі 11 березня він якраз ночував у гуртожитку, поруч з яким упала бомба. Згадує, як вискочив надвір у трусах, схопивши паспорт і телефон. Увесь його одяг і майно згоріли, військові дали щось одягти. Потім Антон перебрався жити в підвал.

Авіабомб поблизу Новоселівки за ці п’ять тижнів було багато — величезна вирва від падіння однієї з них залишилася на новоселівському кладовищі.

Відступ з пагорба

16 березня росіяни все-таки вибили українців з лінії оборони й захопили пагорб.

Цей бій почався о 04:00 з масованого артобстрілу. Посадку майже зрівняли з землею. По будинку на пагорбі працював танк прямою наводкою — там залишились обгорілі руїни. Після обстрілів пішла піхота. З тилу зайшли ворожі ДРГ.

– У тому бою ми втратили до десяти загиблих, — згадує комбат Расько. — До того дня щодня в боях утрачали двох-трьох бійців, ще шістьох-сімох забирали пораненими.

Розстріл бойового медика

Серед загиблих біля першої лінії оборони — бойовий медик 37-річний Володимир Андрійченко, молодший лейтенант 1-ї окремої танкової Сіверської бригади, досвідчений АТОвець, голова Чернігівського обласного осередку Комітету виборців України.

Він поїхав до пагорба вивозити поранених, але там уже тривав бій. Росіяни бачили великий червоний хрест, намальований на його “Рено Доккері”, але розстріляли машину й водія. Батько Володимира знайшов поховане тіло сина через два тижні, вже коли росіяни відступили.

Історію його загибелі та перепоховання читайте тут.

Атака ворожої ДРГ, четверо полонених українців

Про прорив ворожої ДРГ на позиції біля заправки “Укрнафта” нам розповів Олександр Антоненко — 47-річний чернігівський зварювальник, який 3 березня пішов добровольцем у ЗСУ та став бійцем 1-ї танкової бригади.

16 березня під час цього бою Олександр потрапив у полон біля свого бліндажу неподалік заправки “Укрнафта” під пагорбом. Разом з ним росіяни полонили ще трьох: 45-річного Миколу Комлаченка, 40-річного Юрія Агопшука, 45-річного Олександра Остапенка — вони й досі в полоні. Антоненка обміняли — він повернувся додому наприкінці 2022 року.

Одразу після артобстрілу, що почався о 04:00, поки на передовій тривав бій, до їхнього окопу, де був бліндаж, з напрямку села Товстоліс заскочила ворожа ДРГ з 16 осіб. За словами Олександра, це були добре навчені бійці, в хороших бронежилетах і в окулярах нічного бачення. Вони мали автомати з глушниками. Українців у бліндажі було четверо. Росіяни випустили автоматну чергу. — Крикнули, що в нас є 10 секунд — і кинуть гранату, — згадує про ті події Антоненко. Для нього це був 12-й день на війні. — Ми вийшли.

Полонених привели на “нульову” позицію українців — там лежали загиблі бійці. Так Антоненко дізнався, що росіяни прорвали першу лінію оборони. — Скільки наших лежало, я не роздивився, — каже він.

Його разом з трьома побратимами забрали — спочатку в ангар ДП ТОВ “Валес-М” у Березанці, потім два тижні тримали під відкритим небом у сусідньому селищі Седнів на території крохмального заводу. Пізніше перевезли до Курська, а звідти — до Тули. У грудні 2022 року обміняли.

Детальну історію про захоплення бійця Антоненка й пережите в полоні читайте тут.

Братська могила на пагорбі

Чотирьох українських бійців, які загинули, обороняючи висоту, росіяни поховали у братській могилі на пагорбі. Пізніше ту могилу розкопали, хлопців опізнали по речах.

Загалом під час боїв в батальйоні Раська загинуло 34 бійці, ще 93 були поранені.

Нова лінія оборони

Українські війська відступили приблизно на 3 км в напрямку Чернігова. Зайняли лінію оборони, починаючи від “кола на Бобровиці” до кладовища “Яцево” й далі, до лижної бази (центр підготовки біатлоністів).

— Поки ми воювали на пагорбі, у наших хлопців з іншого підрозділу був час зайняти там зручні позиції, — пояснює Расько. — Російського “Тигра” підбили з “СПГ” (станковий протитанковий гранатомет). Далі, як тільки вони смикалися, то одразу діставали по зубах.

Росіяни стояли за сотню метрів на висоті біля церкви святителя Феодосія, при в’їзді на кладовище “Яцево”. Ховалися в ній.

Запеклі бої

— За березень ми відстріляли 2,5 тис. снарядів тільки з "Ураганів", — розповідає Олександр Шевченко. — 7 березня закінчилася боєприпаси для "Гіацинт Б", але їх швидко вивели й переозброїли на інші системи.

Російські війська від початку вторгнення трималися асфальтованої дороги, бо важка техніка грузла в полях. Тому перші три тижні оборонці чекали й відбивали їх саме на основних автомобільних артеріях. Потім ударив мороз, земля підмерзла, місцина стала більш прохідною — і росіяни вирішили прорватися через кладовище “Яцево” та лижну базу (центр підготовки біатлоністів), де українці також зайняли оборону в перші дні. Та сторона була якщо не ключовою, то однією з основних — обстріли там тривали також з 24 лютого.

Витіснивши українських бійців з висоти, росіяни зайняли їхні позиції, жили в бліндажах, окупували цивільні гаражі в гаражному кооперативі, звозили туди награбоване майно.

“Мавіки” підвезли

Отже, 16 березня українці опинилися на менш вигідних позиціях, але вже мали квадрокоптери, а тому відстежували і знищували важку техніку. — Як тільки їхній танчик виїжджав, ми вітали його з “добрим ранком”, — пригадує Расько.

“Тигри” на лижній базі

— “Пташка” політала, бачимо — там понад 10 одиниць техніки стоїть: танки, БМП, — розповідає про той день комбат. — “Тигрів” було близько 10. І тут у “пташки” сіла батарейка, поки повернули, поміняли, бачимо — тієї колони вже немає. Поперли, сволочі, на лижну базу: заїхали на територію, знесли наші спостережні пости.

Восьмеро в підвалі

Позиції на лижній базі тримали 58 військових — вони відбивалися впродовж кількох годин, але росіян було значно більше, тому 50 бійців урешті відійшли, щоб не потрапити в оточення. Проте восьмеро залишилися й заховались у підвалі. — Росіяни закидали їх димовими шашками. Вони кричали: “Хохлы, сдавайтесь, уже все! У вас єсть трі мінути сдать оружиє”, — розповідає Расько. — А наші у відповідь кидали в них гранати.

Комбат вирішив відправити туди підтримку: резерв із 3-ї механізованої роти (“БМП” і групу 20 осіб).

— Як тільки наші хлопці почали заходити на територію, ворог відійшов, — розповідає він.

Українцям у тому бою вдалося захопити “Тигр” і “БМП”.

Відступ росіян і заміновані дороги

— Ми сиділи в глухій обороні, — пригадує комбат Расько п’ятий тиждень боїв (після 22 березня — ред.). — А потім побачили, як їхня техніка залишає позиції. Останні на БМП мінували трасу протитанковими мінами. Ми йшли за ними. Але поки розміновували, розрив був майже день.

— Перші ознаки того, що росіяни відступатимуть, з’явилися наприкінці березня, — каже Леонід Хода. — Перестали з’являтися нові підрозділи. Раніше вони постійно поповнювали свої війська. Нас штурмували, ми їх “мінусували”, а потім раптом до росіян перестало прибувати підкріплення. Опісля й місцеві почали інформувати, що вони відтягують війська з позицій. Але ми до останнього думали, що це був їхній військовий маневр. І що вони зайдуть з Сумщини.

Але, напевно, вони вирішили зберегти те, що лишилося. Якби вони залишилися на місяць, їм довелося б важко. Ми до цього готувалися. І планували навіть узяти їх в оточення.

31 березня в селах стояв гул: російські танки відступали в напрямку Седнева. Росіяни підривали за собою мости. У селі Березанка вкрали фуру, щоб забрати трупи.

Через п’ять днів, після розмінування місцеві поїхали подивитися туди, де були позиції росіян. У гаражах на пагорбі, де стояли росіяни, побачили багато вкрадених у селян речей, хтось навіть знайшов своє. У бліндажах у лісі в бік Товстолісу було багато порожніх ящиків від боєприпасів. У шкіряній командирській сумці знайшли карти — Антон Рижик каже, вони були білоруською мовою. 1 квітня в Чернігові й околицях стало тихо.

Ціна оборони

За даними ОК “Північ”, на новоселівському напрямку було вбито близько 700 росіян і вдвічі більше поранено. Українці знищили понад 30 з 90 броньованих машин, чотири "Гради", два "Урагани", по десять "САУ” й танків. Втрати українців — до сотні загиблих і близько 300-400 поранених, а також четверо полонених. — Вони наступали, а ми оборонялися. Як правило, при наступі втрати вп’ятеро більші, — пояснює Олександр Шевченко. — Ми знищували довжелезні колони техніки на дорогах артилерійськими й ракетними ударами. Про кількість техніки і час пересування активно повідомляли селяни з навколишніх окупованих сіл. На чернігівському напрямку російські війська зависли на місяць, але змушені були відступити. На третій день уже виникли проблеми з постачанням продовольства, пізніше — з поповненням і постачанням озброєння. Плюс погодні умови: в лютому-березні тут уже було болото, наприкінці березня почав підніматися рівень води в Десні.

Перед Новим роком бригада Леоніда Ходи була в Бахмуті на Донеччині. Ми спілкувалися в лютому, й на запитання, де він зараз, військовий віджартовується: — Ми завжди там, де “весело”: Кремінна, Бахмут, Піски, Мар’їнка, Запорізька область.

Військові (солдати, офіцери, тероборона), які загинули на полі бою на пагорбах, у Новоселівці, під Новоселівкою, на лижній базі, на кладовищі “Яцево” й на виїзді з Чернігова:

4 березня
1. Андрій Катков (50 років, Переяслав-Хмельницький).
2. Микола Галицький (40 років, Ворожба Сумської області).

5 березня
3. Володимир Піпкун (35 років, Чернігів).

9 березня
4. Ярослав Шульга (40 років, Чернігів).
5. Олександр Серій (53 роки, Бірки Козелецького району).

10 березня
6. Тарас Тишевський (36 років, Чернігів).
7. Олег Завгородній (58 років, Неданчичі Ріпкинського району).
8. Олег Куриленко (23 роки, Сновськ).

11 березня
9. Юрій Косьмін (37 років, військовий, місце реєстрації невідоме).
10. Валентин Мацута (66 років, Новоселівка).

13 березня
11. Сергій Боровик (31 рік, Чернігів).
12. Володимир Большак (50 років, Чернігів).

14 березня
13. Олег Примаченко (47 років, Чернігів).
14. Андрій Михайлов (45 років, військовий, місце реєстрації невідоме).

15 березня
15. Іван Карцан (26 років, Коростень Житомирської області).
16. Олександр Букин (34 роки, Чернігів).

16 березня
17. Володимир Пілеко (54 роки, Углова Рудня Ріпкинського району).
18. Едуард Тягун (45 років, Дмитрівка Полтавської області).
19. Дмитро Татаренко (34 роки, Чернігів).
20. Володимир Андрійченко (37 років, Чернігів).
21. Валерій Ісаченко (59 років, Чернігів).
22. Юрій Білик (53 роки, Новгород-Сіверський).
23. Андрій Красноталь (39 років, Новоселівка).
24. Микола Селівон (49 років, Новоселівка).

17 березня
25. Віталій Кравченко (30 років, Київ).
26. Олександр Ковтун (50 років, Бахмач).
27. Віктор Дичук (27 років, військовий, місце реєстрації невідоме).
28. Олег Лебедєв, загинув біля лижної бази ( 52 роки, Остер).

22 березня
29. Олександр Мироненко (39 років, Об’єднане Новгород-Сіверського району, біля кладовища “Яцево”).

23 березня
30. Василь Михайлов (48 років, Чернігів).
31. Олександр Насінник (30 років, Чернігів).
32. Денис Федотов, загинув біля лижної бази (34 роки, Бобровиця).
33. Віктор Мельниченко, загинув біля лижної бази (59 років, Чернігів).
34. Віталій Сікан, загинув біля лижної бази (46 років, Козелець).
35. Андрій Красковський (33 роки, Чернігів).
36. Юрій Герасименко, загинув біля лижної бази (51 рік, Куликівка).

Дата смерті невідома
37. Роман Гурин (47 років).
38. Володимир Григоренко (33 роки, Миколаївська область).
39. Євгеній Мовчан (47 років, Чернігів).
40. Олександр Руденко (46 років, Поліське Козелецького району).
41. Євгеній Тетяненко (28 років, Погорільці Новгород-Сіверського району).
42. Олег Зарічанський (48 років, Любечанинів Козелецького району).

У цьому переліку — лише загиблі під час боїв, тіла яких вдалося розшукати, вивезти й ідентифікувати. Насправді загиблих більше. Когось не вдалося знайти й опізнати, а хтось пізніше помер у госпіталі чи в лікарні.