Карта Великого Лугу: шість Січей, ставка монгольського хана та інші цікаві місця

Карта Великого Лугу

Шість Січей, ставка монгольського хана та інші цікаві місця

Read this article in English

Яким був Великий Луг до створення Каховського водосховища, яким його затопили в 1950-х роках? Уявити важко. Texty.org.ua взяли німецькі топографічні карти 40-х років минулого століття і наклали на них нинішнє русло Дніпра, яке утворилося після підриву Каховської греблі. На цьому тлі ми розповідаємо про ключові історичні й просто цікаві місця Великого Лугу.  Дані про нове річище ми взяли із супутникових знімків станом на липень 2023 року. 

Розташування історичних місць ми взяли з карти Олега Власова — молодшого наукового співробітника відділу історії Національного заповідника “Хортиця”.

Великий Луг

Великий Луг — переплетення річок та їх численних приток, порослих очеретами озер і боліт, луків, заплавних лісів і чагарників, подекуди високі піщані кучугури. Цей ландшафт дуже відрізнявся від сусіднього степу. Тут було багато дерев як на правому, так і на лівому березі Дніпра. Великий Луг тягнувся на понад 100 км зі сходу на захід, на 20–25 км із півночі на південь.

На Великому Лузі у XVI–XVIII століттях стояли шість із восьми Запорозьких Січей. Як свою базу Луг використовували видатні українські козацькі лідери Сірко, Вишневецький, Сагайдачний, Дорошенко, Хмельницький та інші.

Нижче Великого Лугу від села Бабине Херсонської області до сучасної Нової Каховки тягнулася знаменита Геродотова Гілея. У Гілеї теж росли величезні дерева з переважанням дуба над іншими породами.

Під водами “Каховського моря” поховали більше ніж 250 000 га: дніпровські плавні, залишки Січей і давніх курганів, десятки сіл, ліси, болота, заплавні острови, де вирощували городину на родючих ґрунтах. Попередньо вирубали й вивезли могутні дерева. Загинуло безліч тварин: не всі встигали втекти від повені, а деяких, зокрема вовків, навмисно відстріляли.

Інформаційні партнери:

Дніпробуд

Дніпробуд — робітниче поселення поблизу шлюзу Каховської ГЕС у межах села Ключове.

Життя будівельників через вісім місяців після старту робіт описує у своєму листі тодішній прокурор Херсонської області:

«На 1 людину припадає 1–2 квадратних метри житлової площі. В одній кімнаті вміщуються дівчата і хлопці, у більшості квартир у вікнах немає скла, зламані віконні рами і двері. Значний відсоток працівників не мають ковдр, наволочок, простирадл, у багатьох відсутні ліжка…».

Одночасно з шлюзом звели 1063 будинки на території майбутньої Нової Каховки. Сюди виселяли мешканців навколишніх сіл, чиї будинки входили в зону затоплення.

Зі спогадів присутнього на будівництві Каховської ГЕС Олександра Довженка:

«Жодної роз’яснювальної роботи не проводилося. Просто заходили у двори, обмірювали, записували й кожному індивідуально повідомляли про затоплення та необхідність переселитися нагору. Більше того, усім, хто не встиг переселитися у певний термін, заявляли: “Якщо до такого числа не переїдеш, попереджаємо — ламатимемо будинок бульдозером незалежно від того, живеш ти в ньому чи ні”. Люди змушені були підкоритися».

10 червня через шлюз пройшли перші баржі, а в останній день місяця — з усією помпезністю пароплав “Комуніст”.

У 1957 році управління Дніпробуд у складі 4000 робітників поїхало будувати нову ГЕС у Дніпродзержинськ. Решта 12 000 залишились обживати Нову Каховку.

Кам’янська Січ

Діяла в 1709–1711 і 1728–1734 роках. Залишки Кам’янської Січі містяться поблизу села Республіканець, що на Херсонщині.

Кам’янська Січ — єдина Січ, де збереглися майдан і скарбниця, а ще ремісничі майстерні, житло козаків, крамниці, шинок. На січовому кладовищі похований славний кошовий отаман Кость Гордієнко, який усе життя протистояв Петру I та московитам.

Залишки Кам’янської Січі десятиліттями розмивало Каховське водосховище.

Нова Січ (Підпільненська)

Остання Січ, створена на Правобережжі з імперського дозволу в 1734 році отаманом-гетьманом Іваном Малашевичем. Містилася на великому півострові, що омивався Підпільною — притокою Дніпра. За 2 км росіяни розташували свою залогу для нагляду за козаками.

У часи розквіту Нова Січ — фортеця із земляним валом заввишки 3,5–4 м, над яким стояли ряди дубових паль і наглядові башти. Укріплення оточував глибокий рів із водою. На січовому майдані відбувалися ради запорожців. Тут стояли будинок кошового, скарбниці, канцелярія, ряди куренів та пономарня. А неподалік церква Покрови Богородиці.

Січ збудували посеред низинних плавнів, які простиралися навколо на десятки кілометрів. Непрохідною для ворогів цю місцевість робили густі ліси, перерізані мережею численних боліт, заток, озер та річечок. Незнайома з місцевістю людина блукала тут, наче в лабіринті.

У червні 1775 року Катерина II наказала зруйнувати Нову Січ. На місці Січі козаки заснували село Покровське, яке в 50-ті роки XX століття частково змило водою.

Чортомлицька Січ

Відома також як Стара Січ (1652–1709). Містилася на Чортомлицькому мисі. Прославилася в часи Івана Сірка, який проживав лише тут із 1663 року й обирався отаманом більше ніж 15 разів. Військо Сірка в 1676-му розгромило 60-тисячну турецько-татарську армію, яка несподівано напала на Січ. Того самого року Сіркові козаки форсували Сиваш і розбили ханську столицю Бахчисарай. Чортомлицьку Січ зруйнували за наказом Петра I після виступу запорожців на боці Мазепи. 

Картограф Гійом де Боплан так описує Чортомлицьку Січ:

«Дещо нижче річки Чортомлик, майже на середині Дніпра, знаходиться досить великий острів із давніми руїнами, оточе­ний з усіх боків понад 10 000 островів, розкиданих неправильно... Оці-то численні острови правлять притулком для козаків, які називають їх військовою скарбницею».

У центрі Січі стояли курені з вікнами, оберненими до площі. За межами укріплень стояла так звана грецька хата для прийому іноземних послів. Посередині церква Покрови Богородиці.

У своїх спогадах старожили навколишніх сіл описують місцевість із залишками Чортомлицької Січі, якою вона була до затоплення “Каховським морем”:

«З козацького цвинтаря біля села Капулівка це місце виглядає острівцем серед буйної зелені дерев, що ніби пливе між восьми річок. Далі відкриваються неозорі плавні, вкриті травою та порослі лісом. Цей ліс тягнеться на 15 кілометрів із півночі на південь. Ось тут посеред дерев на злитті восьми річок міститься мальовничий острівець, де була славна Чортомлицька Січ».

Базавлуцька Січ

Базавлуцька Січ — центр козацтва в 1593–1638 роках на острові Базавлук. Це була велика військова база з флотом та артилерією, тут готувалися морські та сухопутні походи. Найуспішніші з них під проводом Петра Сагайдачного та Михайла Дорошенка.

Січ оточували ліс та порослі густими очеретами водойми. Тож татарам було вкрай складно підійти до козацьких укріплень кіннотою. Щодо турецьких галер, то їх запорожці легко нищили в сплетіннях річок.

Влітку 1638 року Базавлуцьку Січ зруйнували війська польського гетьмана Миколи Потоцького.

Місце із залишками козацьких укріплень поглинуло “Каховське море”.

Микитинська Січ

Микитинську Січ збудували на мисі Микитин Ріг неподалік Орлового ост­рова. Заснували її козаки-линчаївці кошового отамана Федора Линчая. Саме звідси Хмельницький повів козаків на війну з поляками в середині XVII століття. 

Нині від Микитинської Січі залишилися тільки згадки. Укріплення разом із куренями, капличкою та цвинтарем змило бурхливою течією. Про локацію можна було дізнатися зі свідчень місцевих. За переказами, поселення запорожців стояло приблизно на 750 м нижче від нинішньої пристані Нікополя під правим берегом Дніпра.

Сам берег річки щороку осипався, оголюючи гнилі труни зі старовинного цвинтаря. Знаходили тут ґудзики, іконки, хрестики, а ще пляшки з горілкою, без якої козак не обходився на тому світі.

Томаківська Січ

Перша Січ, яку збудували посеред плавнів на острові Томаківка наприкінці XVI століття. У ті часи чисельність козаків у війську сягала 10 тис. А після повстання Криштофа Косинського на Київщині, Поділлі та Волині в 1591–1593 роках охочих іти в козаки побільшало.

Томаківку вкривав величезний ліс. На околицях росли високі груші, а в самому центрі віковічні дуби. Опис походить з оповідей картографа Боплана, який згадує острів як лісисту місцину в третину милі.

Томаківську Січ звели в низовинних плавнях, охоплених річками. З південного заходу острів омивала річка Бугай завдовжки 10 км. Зі сходу протікав звивистий Ревун, що переходив у рукав Ревунча завширшки 8 м із південного сходу. Із західного боку до острова прилягав лиман Чернишівка. Також примикали великі озера: Спичине на півночі, Калинувате на південному сході та Соломчине на півдні.

Селяни вивозили на Томаківку худобу: корів, коней, свиней — і залишали їх самопасом на літо.

У 1953 році частину Томаківки затопили.

Водосховище затопило сумарно близько 2,8 га луків, лісів, сінокосів та орних земель. До того ж сталося чи не найгірше: водою частково або повністю змило, за різними підрахунками, до 100 сіл. Їхні мешканці, а це 37 тис. осіб, полишили рідні місця й пішли шукати новий прихисток.

Яким було життя людей поруч із Великим Лугом до катастрофи? Про це ми розповідаємо на прикладі сіл Золота Балка, Великі Гирла та Малі Гирла.

Золота Балка

Із села відкривався краєвид на Дніпро, левади, безкраї плавні, численні річечки та острівці з родючими чорноземами. Щовесни левади поблизу села підтоплювало, а вода виносила на берег дерева та гілки. Все це люди збирали, щоб обігрівати взимку домівки.

Повінь відступала в середині червня, залишаючи по собі родючий намул. На таких безлісих площах люди садили овочі та картоплю, пасли худобу, косили сіно.

У посушливу пору тимчасові водойми зникали і місцеві могли дістатися до буйних лісів та чагарників. Дерево йшло на будівництво й дрова, а лоза на кошики й плетені меблі. З очерету люди робили паркани, плити для стріх.

Багата природа Великого Лугу рятувала місцевих від голоду в 1932–1933 роках. Селяни знаходили водяні горіхи та їстівні корінці, перетирали їх у борошно й пекли з нього млинці “линдики”. В озерах, вкритих лататтям і порослих кущами, ловили окунів, щук, лящів та іншу рибу.

Місцевість навколо Золотої Балки поступово затоплювали до 1954 року. Багато селян роз’їхалося по світу, а дехто залишився в збудованих радянським урядом хатах на підвищенні, куди не доходила вода.

Великі Гирла й Малі Гирла

До війни люди у Великих Гирлах плели меблі з лози, яку брали в плавнях. Гілки варили в казані й обдирали кору. З таких заготовок виходили чудові крісла, стільці, дивани, етажерки. Готові меблі доставляли в Херсон на продаж. Навіть під час війни меблі возили в навколишні села.

Повз сусідні Малі Гирла ходили пароплави із Запоріжжя в Херсон і назад. На пристані стояв базарчик, де місцеві продавали пасажирам пароплавів огірки, помідори, кавуни й дині. Городину швидко розкуповували, а люди підраховували зароблене.

Життя у Великих і Малих Гирлах кипіло. Та в 1950-х обидва села назавжди поглинули води Каховського водосховища, а мешканці роз’їхалися хто куди.

Грушівський Кут

Грушівський Кут — зимівник кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка, який жив тут на схилі літ і мав велику пасіку. Сірка не стало влітку 1680 року.

З “Літопису Самійла Величка”, автора першого викладу історії української козацької держави:

«Влітку, 1 серпня, преставився від цього життя на своїй пасіці в Грушівці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Поховали його з почестями, з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великою скорботою всього Низового війська. Бо це був відданий і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості... не тільки славно воював за Крим і попалив у ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях... численні татарські чамбули і звільняв бранців».

Козаки доправили тіло Сірка на Чортомлицьку Січ і поховали з належними почестями.

У 1950-ті роки за наказом радянської влади історичне селище Грушівський Кут затопили.

Орлів острів

Приблизно в 1845–1846 роках Дніпро пішов новим руслом неподалік Нікополя. Якраз між старим і новоствореним рукавами річки утворився відкритий простір із чистим піском.

У вихідні мешканці міста переправлялися на Орлів острів баркасами за невеликі гроші. Сюди плавали компаніями, сім’ями або ж поодинці. Від сонця людей рятувала тінь плодових дерев. У літню спеку не було кращого місця для відпочинку в усьому Нікополі.

Орлів острів зник під водами “Каховського моря” в 1954 році. Та після підриву ГЕС росіянами в 2023-му поступово виринає на поверхню.

Новопавлівка з’явилася на місці козацького селища Лиса Гора. Російська імперія після знищення Січей перейменувала село в Новопавлівку, заселила туди своїх солдатів. Після будівництва Каховської ГЕС більшу частину села затопили. На місці, де стояли зруйновані будинки селян, тепер дитячий табір “Великий Луг” і зона відпочинку феросплавного заводу.

Іванівські кучугури (ЗАЕС)

Іванівські кучугури — горбиста місцевість на березі старого річища Дніпра, де зараз міститься ЗАЕС. Кучугури омивалися рукавом Дніпра, який під час будівництва станції спрямували в ставок-охолоджувач. 

Високі схили з’явилися в льодовиковий період. Саме рух льодовика залишив після себе такі форми рельєфу. А тала вода нанесла багато піску, глини та щебеню. Так утворилися високі горби і дюни на річкових терасах.

Та це не була пустеля. Біля підніжжя кучугур текла річка Конка. Місцевість заростала непролазними очеретами та верболозами. Було тут чимало озерець і боліт. Усе це створювало густі плавні.

Куди ж поділися кучугури? У 1970 році почали будувати Запорізьку ДРЕС. Спершу заснували робітниче селище, яке лише через два роки назвали Енергодаром. Пагорби частково зрівняли й забудували. А щоб пилові бурі не засипали все навкруги, насадили хвойні дерева.

У мемуарах керівник будівництва Енергодара та Запорізької атомної станції Рем Хенох описує все так:

«Кучугури являли собою піщані пагорби заввишки до 20 метрів. Лісники багато років намагалися засадити їх саджанцями сосни. Але вітри рухали пісок, і деревця не встигали укорінитися. Один з ентузіастів розробив спеціальну методику посадки дерев у глибокі траншеї. У цьому випадку основний корінець саджанця ріс швидше, ніж висихала волога навколо нього, й сосни починали приживатися».

Кучугурське городище

Кучугурське городище — найбільше татарське поселення в низинних плавнях Дніпра за 30 км на південь від сучасного міста Запоріжжя. У XIV столітті через це місце пролягав транзитний маршрут Шовкового шляху.

У межах городища знайшли залишки давнього міста площею до 10 га. Це поселення досліджували радянські археологи в 1953 році напередодні будівництва Каховської ГЕС.

На території Кучугурського городища відкопали залишки мечеті, лазні, цегляних татарських будинків, палацу та інших споруд заможних громадян. Знаходили тут 200-грамові злитки для чеканки монет, корейські та середньоазійські бронзові дзеркала.

На Шовковий шлях вказують й інші речі. А саме фарфорові посудини селадони. На той час їх робили лише в китайській провінції Лунцюань. 

За словами наукового співробітника Національного заповідника “Хортиця” Олега Власова, у районі Кучугурського городища в 1360–1374 роках було місто Орду, або Шехр-аль-Джедід, — ставка хана Мамая. На знайдених тут монетах викарбувані назви Орду (Ставка), Орду аль-Джедід (Нова ставка) та Орду аль-Муаззам (Найвеличніша ставка). 

У 1374 році настала велика посуха. Через голод та епідемії ординці Мамая покинули Великий Луг і дійшли до Криму.

Кам’янське городище

Кам’янське городище — сучасна пристань міста Кам’янка-Дніпровська, Запорізька область. За описами Геродота, протягом VІ–ІV століть до н. е. цей горбистий мис був центром Великої Скіфії, а столиця площею 12 км² мала назву Метрополь. Від атак зі степу місто захищали двометровий земляний вал і рови.

У 1900 році городище знайшов місцевий вчитель Сердюков. Згодом радянські археологи відкопали руїни каркасних садиб, напівземлянок, ливарень бронзи, ремісничих майстерень. Виявили також будинки з обпаленої цегли “татарського типу” та джучидські монети, що свідчить про присутність на цій території золотоординців.

Більшу частину руїн скіфської столиці змило водами “Каховського моря”.

Чи варто затоплювати знову?

Уряд планує повністю відбудувати греблю і знову затопити території, на яких колись був Великий Луг. На нашу думку, це неправильно. Адже ці землі надзвичайно цінні для самоідентифікації українців. Тут відбувалися вирішальні історичні події, а січове козацтво стало одним із чинників формування нинішньої української нації.

Щодо господарської складової, то сучасний підхід передбачає максимальне відтворення річищ. Це і зберігає воду, і зупиняє кліматичні зміни, і дає змогу відновлюватися природним екосистемам. Із Каховського водосховища зрошувалися землі, які зараз на окупованій частині Херсонщини.

Але після звільнення доцільно відмовитися від відкритих каналів, якими вода йшла на зрошення. Доставляння води каналами призводить до великих втрат від випаровування і від просочування в погано забетонованих місцях. Також варто змінити культури, які вирощувалися на зрошуваних територіях, висаджувати ті, які потребують у рази менше води. Досвід, який має Ізраїль у цих питаннях, можна використати після деокупації.

Також варто розглянути створення опріснювальних заводів на березі Чорного моря. Ціну води треба рахувати, але в тому самому Ізраїлі такі заводи активно працюють. Навіть якщо це обійдеться дорожче, ніж відбудова дамби, краще заплатити більше, але зберегти й відновити території, які мають надзвичайно високу історичну цінність.

Карту нижче можна збільшувати і роздивлятися. Для цього використовуйте коліщатко миші, кнопки навігації в лівому верхньому куті карти або масштабуйте на екрані смартфона.

Щоб наблизити карту й роздивитися детальніше, натисніть кнопку “Почати”, що міститься поверх карти.

Читайте також:

Історія України великий луг дніпро запорізька січ