230 затоплених сіл. Який вигляд мало русло Дніпра до затоплення всіх водосховищ і який має тепер

Київське водосховище

За часом створення п’яте в каскаді, остаточно заповнилося водою в 1966 році. За підрахунками Texty.org.ua, кількість затоплених/відселених сіл тут найменша з усіх водосховищ каскаду — 13.

Канівське водосховище

Створене останнім, заповнилося протягом 1974–1976 років. Внаслідок його появи зникли під водою або були виселені у зв’язку із затопленням 20 населених пунктів.

Кременчуцьке водосховище

Третє за часом заповнення водосховище (1959–1961 роки). На карті водосховища в Черкаському обласному краєзнавчому музеї позначені “212 пунктів, які потрапили в зону затоплення… із населенням 133 тисячі осіб”, що робить його безсумнівним рекордсменом із затоплення.

Кам’янське водосховище

Четверте за часом заповнення водосховище (1963–1964 роки). За кількістю затоплених сіл (37) на другому місці.

Дніпровське водосховище

Заповнене першим, ще в часи сталінської індустріалізації (1932 рік). Було затоплено щонайменше 26 населених пунктів.

Каховське водосховище

Заповнене в 1955–1958 роках, друге за часом створення та величиною водосховище Дніпровського каскаду. У процесі створення пішли на дно 29 населених пунктів.

Київське водосховище

За часом створення п’яте в каскаді, остаточно заповнилося водою в 1966 році. За підрахунками Texty.org.ua, кількість затоплених/відселених сіл тут найменша з усіх водосховищ каскаду — 13.

Канівське водосховище

Створене останнім, заповнилося протягом 1974–1976 років. Внаслідок його появи зникли під водою або були виселені у зв’язку із затопленням 20 населених пунктів.

Кременчуцьке водосховище

Третє за часом заповнення водосховище (1959–1961 роки). На карті водосховища в Черкаському обласному краєзнавчому музеї позначені “212 пунктів, які потрапили в зону затоплення… із населенням 133 тисячі осіб”, що робить його безсумнівним рекордсменом із затоплення.

Кам'янське водосховище

Четверте за часом заповнення водосховище (1963–1964 роки). За кількістю затоплених сіл (37) на другому місці.

Дніпровське водосховище

Заповнене першим, ще в часи сталінської індустріалізації (1932 рік). Було затоплено щонайменше 26 населених пунктів.

Каховське водосховище

Заповнене в 1955–1958 роках, друге за часом створення та величиною водосховище Дніпровського каскаду. У процесі створення пішли на дно 29 населених пунктів.

Зі створенням Дніпровського каскаду ГЕС (1975 рік) дев’ять десятих русла найбільшої річки України було “зарегульовано” шістьма чималими водосховищами. Під водою зник цілий світ, який Texty.org.ua спробували відновити.

На тлі розлогих плям сучасних водосховищ на нашій карті проступила історична “інфраструктура” старого Дніпра з його численними рукавами, старицями, озерами, заплавами, косами, островами і плавнями.

У цьому водяному плетиві, ніби ягоди на гіллі, висять людські поселення, які так чи інакше постраждали внаслідок створення низки ГЕС, — 232 населених пункти. Це лише ті, які ми змогли знайти на картах.

Також ми спробували знайти відповідь на питання, яке порушував Довженко в “Поемі про море” (1955 рік): чи варте воно того всього?

Інформаційні партнери:

КИЇВСЬКЕ ВОДОСХОВИЩЕ

Розташоване найвище в Україні — 103 м над рівнем моря. За часом створення п’яте в каскаді, остаточно заповнене водою в 1966 році. 

Незважаючи на столичну назву, водойма лежить значно північніше від Києва. У її глибинах поховане старе русло Дніпра, а частково й Прип’яті.

За підрахунками Texty.org.ua (докладніше див. у розділі “Джерела”), кількість затоплених/відселених сіл тут найменша з усіх водосховищ каскаду — 13. Серед них варто пом’янути старовинні Сваром’я, Довмонтів і Старий Глибів.

Після аварії на ЧАЕС спорожнілих населених пунктів на берегах водосховища додалося, але тут ми їх не позначали.

Київське водосховище

с. Новий Глибів

с. Довмонтів

с. Старий Глибів

с. Ротичі

с. Окунінове

с. Ошитки

с. Новосілки-на-Дніпрі

с. Толокунська Рудня

с. Чернин

с. Тарасовичі

с. Борки

с. Сваром’я

с. Старосілля

Верхня водойма Київської ГАЕС

N

W

E

S

Київське водосховище

с. Новий Глибів

с. Довмонтів

с. Старий Глибів

с. Ротичі

с. Окунінове

с. Ошитки

с. Новосілки-на-Дніпрі

с. Толокунська Рудня

с. Чернин

с. Тарасовичі

с. Борки

с. Сваром’я

с. Старосілля

Верхня водойма
Київської ГАЕС

Чорнобиль також став причиною того, що з усіх водосховищ Дніпровського каскаду “...тільки Київське не можна спускати” (це думка не лише чиновників МАГАТЕ, а й екологів-активістів). 

На дні штучного моря в рукотворних пастках лежать тонни радіоактивного мулу, змитого в 1986 році весняним паводком річки Прип’ять. Забруднений (переважно цезієм-137) ґрунт осів у виритих ямах, які за наступні десятиліття вкрилися захисним “екраном” із чистіших осадів. 

Водосховище використовується також як нижня водойма Київської гідроакумулюючої станції, збудованої в 1972 році на високому правому березі Дніпра на 3 км вище від греблі Київської ГЕС.

Коли навантаження на енергосистему спадає, насоси ГАЕС перекачують воду з Київського “моря” на 70 м вище, у верхню водойму. А в пік споживання електрики ця вода повертається назад, крутячи турбіни гідроагрегатів.

До російського теракту на Каховській ГЕС частка гідроелектростанцій у балансі потужності енергосистеми України не перевищувала 9%, значно поступаючись атомній і тепловій генерації. 

Але саме ГЕС і ГАЕС дають змогу енергетикам оперативно збільшувати чи зменшувати виробництво електроенергії  в разі різкого коливання попиту. Щоб змінити потужність ядерного реактора чи паливного котла, потрібні години, а ввімкнути чи вимкнути гідроагрегат можна за лічені хвилини. 

Зазвичай ГЕС працюють на повну потужність саме під час пікових навантажень (5–10 годин на добу). 

КАНІВСЬКЕ ВОДОСХОВИЩЕ

Створене останнім (заповнилося водою протягом 1974–1976 років) з усього Дніпровського каскаду, у його верхів’ях міститься Київ. 

Дніпровський каскад забезпечує роботу не тільки гідроенергетики, а й атомних і теплових “колег”, які потребують багато води для охолодження. Наприклад, найпотужніша в Україні Запорізька ТЕС і найпотужніша в Європі Запорізька АЕС брали воду з Каховського водосховища.

Залишки Іллінської церкви старих Циблів

с. Старий Завод

с. Рудяків

Трипільська ТЕС

с. Монастирок

с. Кальне

с. Підсінне

с. Андруші

с. Гусинці

с. Козинці

с. Яшники

с. Вʼюнище

с. Трахтемирів

с. Зарубинці

с. Циблі

Спасо-Преображенська церква затоплених Гусинців

Трахтемирівський півострів

с. Городище

с. Комарівка

хутір Чаплин

с. Бучак

хутір Борок

Канівське водосховище

с. Решітки

с. Селище

W

Канівське водосховище

Трипільська ТЕС

S

N

E

Спасо-Преображенська церква затоплених Гусинців

с. Гусинці

с. Трахтемирів

Трахтемирівський п-ів

с. Монастирок

с. Зарубинці

с. Бучак

с. Циблі

Залишки Іллінської церкви старих Циблів

На берегах Канівського водосховища містяться найбільша в регіоні Трипільська ТЕС і столична ТЕЦ-5, яка забезпечує опалення й гарячу воду третині Києва.

Відоме фото пляжу на Трухановому острові 1959 року може слугувати найкращою ілюстрацією того, наскільки змінилося старе русло Дніпра. 

Після будівництва греблі в Каневі зник видовищний піщаний “язик” на острові в центрі Києва. Вода піднялася на 1–2 м, фактично під саму греблю у Вишгороді, де починається Київське водосховище.

Тобто старого русла Дніпра більше не існує. Тепер у столичному регіоні є лише два “моря” з перепадом 11,5 м між їхніми плесами.

Цей перепад міг бути на півтора метра меншим (і тоді Труханів острів затопило б, напевне, повністю), якби не вчені з Інституту гідробіології НАНУ під керівництвом Олександра Топачевського. У суперечках із партійними технократами науковцям вдалося домогтися зниження рівня води в проєкті Канівського водосховища і загалом зберегти ландшафт річкової ділянки Дніпра в районі Києва. 

На сайті Укргідроенерго згадується сакраментальна історія про те, як академік Топачевський побував на прийомі в першого секретаря ЦК Компартії УРСР Петра Шелеста, від якого почув: “Без вашого інституту Україна обійдеться, а без ГЕС — ні!”. 

Для радянської влади особливо важило те, що затоплення останньої в Україні незарегульованої (якщо не брати до уваги 100 км у гирлі річки) ділянки Дніпра забезпечить “наскрізне глибоководне судноплавство” від Чорного моря до гирла Прип’яті. Тобто умовна баржа з кавунами тепер могла досить швидко і дешево дістатися (через систему шлюзів у дамбах ГЕС) від Херсона до Києва.

Натомість зникли під водою або були виселені у зв’язку із затопленням 20 населених пунктів. Наприклад, правобережне Селище неподалік Канева або лівобережні Циблі під Переяславом.

Станом на 2023 рік у заплаві Канівського водосховища зберігалися залишки Іллінської церкви старих Циблів. Більш відома подібна (колись на пагорбі в центрі села, а тепер на острівці посеред води) Спасо-Преображенська церква затоплених Гусинців навпроти Ржищева.

Зі створенням водосховища були відселені правобережні села Трахтемирів, Монастирок і Зарубинці. Їхні пустки вкупі з місцевими геологічними й археологічними пам’ятками утворили живописний ландшафт, популярний серед столичних і не тільки шукачів “місць сили”.

На Трахтемирівському півострові, де Дніпро робить виразну петлю на північ, відбувалися криваві бої за Букринський плацдарм (1943 рік). Могили десятків тисяч полеглих тоді й описаних іще Довженком чорносвитників також затоплені.

У 1980-х роках виселено й зруйновано значну частину села Бучак, де почали споруджувати гідроакумулюючу електростанцію, щоб створити на канівських кручах каскад, подібний до вишгородського. Кілька років тому уряд оголосив про плани добудувати цю ГАЕС.

Саме в Канівське водосховище зливаються стічні води Києва після очищення на Бортницькій станції аерації. Наприклад, протягом 2009 року Київ перекачав 0,2 куб. км стоків (дві третини об’єму всього водосховища).

Чому перекачав? Бо в цих місцях береги нового русла укріплені дамбами. Через це очисні споруди столиці на лівому березі опинилися НИЖЧЕ від рівня водосховища. На правому березі така сама ситуація з річкою Козинкою — її також перекачують через дамбу.

Подібне сталося з численними притоками Дніпра, і не лише під Києвом. За даними 2006 року, вздовж усього каскаду ГЕС збудовано 34 насосні станції, які постійно перекачують воду з тисяч річок, що опинилися нижче від рівнів водосховищ.

А за даними 1997 року, кошти, які поглинають насосні станції, нібито “вп’ятеро перевищували вартість енергії всіх шести ГЕС”.

Однак Укренерго каже, що виробництво електрики і не є головним завданням Дніпровського каскаду: “Головне завдання — водопостачання населення, промисловості, сільського господарства та зрошення на території, на якій проживає близько 70%  українців”.

Бо якби не водосховища, значна частка (понад 60%) води найбільшої річки країни просто витікала б у Чорне море за два-три місяці весняної повені.

За твердженням Укргідроенерго, об’єм річкового стоку (кількість води, що протікає за відрізок часу), який припадає на одного українця, один із найменших серед країн Європи. Тому його треба регулювати, накопичуючи або ж спускаючи воду в певні періоди. Критики цієї концепції стверджують, що акумульована на широкій площі вода випаровується влітку й таким чином втрачається. 

Що більший об’єм води у водосховищі, то довші ці періоди регулювання. Скажімо, Канівська ГЕС може здійснювати добове (спускаючи воду для роботи гідроагрегатів протягом кількох пікових годин на добу) або тижневе (тільки в пікові робочі дні) регулювання стоку.

У світовій гідроенергетиці найпоширенішим є регулювання протягом року, коли в сезон паводків і дощів вода накопичується, щоб можна було використовувати її в маловодні місяці.

Після того як російські окупанти підірвали дамбу Каховської ГЕС, в Україні залишилося тільки одне водосховище, здатне здійснювати річне регулювання стоку, — Кременчуцьке.

КРЕМЕНЧУЦЬКЕ ВОДОСХОВИЩЕ

Заповнилося водою в 1959–1961 роках. Розрахунковий перепад висот між плесами Канівського й Кременчуцького водосховищ — 10,5 м. Це найменша висота перепаду на всьому Дніпровському каскаді.

Зате Кременчуцьке “море” є найбільшим з усіх шести за корисною місткістю — 9 куб. км води, що робить його головним регулятором стоку Дніпра.

Щоб накопичити таку кількість води, довелося збудувати впоперек річки греблю завдовжки близько 12 км і затопити 200 тис. га землі.

Кажуть, на карті водосховища в Черкаському обласному краєзнавчому музеї позначені “212 пунктів, які потрапили в зону затоплення… із населенням 133 тисячі осіб”.

На мапах 1950-х років Texty.org.ua ідентифікували 107 таких населених пунктів. Це майже половина всіх топонімів, які зникли у водах Дніпровського каскаду ГЕС, що робить Кременчуцьке водосховище безсумнівним рекордсменом із затоплення.

с. Панське

с. Панське

с. Мойсинці

с. Лялинці

хутір Забудько

хутір Забудько

с. Воїнська Гребля

с. Воїнська Гребля

с. Бужин

Кременчуцьке водосховище

с. Власівка

с. Власівка

Крилів (Новогеоргіївськ)

W

S

N

E

Кременчуцьке водосховище

с. Панське

с. Мойсинці

с. Мойсинці

с. Бужин

с. Бужин

с. Лялинці

с. Лялинці

с. Воїнська Гребля

с. Воїнська Гребля

Крилів

(Новогеоргіївськ)

хутір Забудько

хутір Забудько

с. Власівка

с. Власівка

Від деяких поселень залишилися видимі сліди. Наприклад, про село Панське нагадує однойменний залізничний роз’їзд на дамбі біля Черкас. Інші ж зникли повністю, як-от Воїнська Гребля (літописна фортеця Воїнь княжих часів).

Під водою опинялися навіть міста. Від козацького Крилова-Новогеоргіївська лишилися три вулиці на правобережній кручі — нині село Нагірне. Мешканців переселили до новозбудованого Хрущова (нині Світловодськ).

Селяни теж переїздили на “нові береги” — у середньому на 5–10 км від затопленого населеного пункту. Рекорд із подоланої відстані належить лівобережним Лялинцям. Це село з гирла Сули переїхало аж на 45 км на схід, ставши Ялинцями під Кременчуком.

За переселення влада виплачувала компенсацію в розмірі 1–2 тис. радянських карбованців (середня місячна зарплата в УРСР 1961 року становила 81 крб).

Повністю суму виплачували тільки після підтвердження комісією, що господар остаточно виселився, розібрав будівлі, вирубав дерева, загорнув ями, криницю і погріб.

У ході масового переселення відбувалися справжні драми, іноді трагічніші за описані Довженком голосіння за власними господарствами, які мали піти на дно рукотворного моря.

Не завжди вдавалося перенести на нове місце старий цвинтар (або це відбувалося брутально й хаотично). Так, приміром, сталося зі згаданими вище Лялинцями. Виходило, ніби переселенці залишають померлих предків “поринати і потопати” без гідного поховання.

Великі поселення зазвичай зберігали стару назву й на новому місці, але загалом це була вже інша екосистема. 

У відкритому степу (попервах навіть без води) розмічались одноманітні вулиці з такими самими одноманітними ділянками — за цим прямокутним плануванням переселені пункти легко ідентифікувати й на сучасних картах. “Хати, струнко!” — саркастично жартували про свою нову вулицю діди в Довженковій “Поемі про море”.

Лівобережні Мойсинці не були відбудовані під старою назвою. Разом із Демками та ще кількома селами їх “укрупнили” в населений пункт Придніпровське. У новому селі був регламентований навіть розмір хат — 8 на 6 метрів. 

Павло Гайовий із Мойсинців так і не встиг переселитися. Пенсіонер “на старому місці виплекав прекрасний сад, а йому наказали його зрубати. Чоловік відмовився, і тоді це зробили інші. Дід Павло повісився на старій розлогій яблуні, яку чистильники відклали на післяобід…”

Є різні міркування щодо родючості затоплених земель. Із 73 тис. га орних земель і садів, які стали дном водосховищ Дніпровського каскаду, значна частина припадає саме на Кременчуцьке “море”. 

За площею плеса ця водойма теж найбільша в Україні, через що істотно потерпає від розмиву берегів. Адже в негоду вітер на такому просторі розганяється до шторму. Так, під час триденної бурі наприкінці жовтня 1969 року висота хвиль сягала 3,7 м.

І навпаки, під час штилю водна гладінь може залишатися ніби непорушною. Саме на Кременчуцькому водосховищі вперше зафіксоване горезвісне цвітіння води, нині відоме всім, хто бував у літні місяці на берегах Дніпровського каскаду.

Одна з причин цього явища — повільна течія. Швидкість Дніпра в Херсоні, де річка тече під “нормальним” ухилом, може сягати 2 км/год. У межах каскаду такий показник фіксується хіба що навесні, коли сховища наповнюються паводковими водами. Вочевидь, така сама — приблизно 2 км/год — була середня швидкість і старого русла Дніпра.

Тепер цей показник зменшився в рази. За даними Севастопольської філії Держгідрографії (2006 рік), на ділянках водосховищ, віддалених від дамб на 50 км і більше, швидкість течії практично незмінна й не перевищує 0,3–0,4 км/год.

У сухий сезон, коли дамби ГЕС не “спрацьовують” воду, Дніпро наче стоїть на місці. І це не перебільшення. У вересні 2021 року Черкаська ОДА повідомляла про сповільнення течії до 0,03 м/с (лише 100 метрів на годину!). 

Що ще? Цікава топонімічна деталь: на американській карті 1950-х років від Градизька до Власівки зображений вузький рукав — колишнє головне русло Дніпра. Таких відгалужень на річці десятки, зазвичай вони називаються Старик або Річище. Чи просто Старий Дніпро, як у цьому випадку. А от на карті ХІХ сторіччя ця сама протока (тоді значно ширша) підписана “Дідо”. 

Зате картографи армії США зберегли для нас таку оригінальну назву місцевих стариць, як Дніприще (рукав від села Бужин до хутора Забудько).

КАМ’ЯНСЬКЕ ВОДОСХОВИЩЕ

Заповнене в 1963–1964 роках, лежить на 17 м нижче від Кременчуцького водосховища. 

Його місткість (2,5 куб. км води) найменша з шести дніпровських “морів”. Але за кількістю затоплених сіл (37) Кам’янське водосховище на другому місці.

Серед цих поселень варто виділити відому ще з литовських часів Переволочну, затоплену разом із кластером сіл у гирлі Ворскли.

Створення водосховища (хронологічно четвертого в каскаді) обґрунтовувалося необхідністю дати чисту воду розташованим нижче за течією великим промисловим містам Кам’янському та Дніпру (а пізніше навіть і Кривому Рогу).

У районі затопленого села Аули збудували насосну станцію та водогін, який і досі є одним із найбільших постачальників води у всій Дніпропетровській області.

річка Ворскла

с. Переволочна

Вхід каналу Дніпро — Донбас

Дніпровський металургійний комбінат

Камʼянське водосховище

с. Аули

Дніпровський коксохімічний завод

W

S

N

E

Камʼянське водосховище

с. Переволочна

річка Ворскла

Вхід каналу Дніпро — Донбас

с. Аули

Дніпровський металургійний комбінат

Дніпровський коксохімічний завод

Трохи нижче від дамби Кам’янської ГЕС (формально це вже верхів’я Запорізького водосховища) на правому березі міститься гігантський промисловий майданчик, одразу помітний на більшості супутникових знімків (саме через нього забір питної води треба здійснювати аж в Аулах).

Це два збудовані європейцями заводи: Дніпровський металургійний комбінат (1889 рік, колись найбільший у Російській імперії, з вироблених ним рейок будували Транссибірську залізницю) та Дніпровський коксохімічний завод (1931 рік, “...найдешевший кокс у республіці!”).

Сьогодні обидва підприємства належать “Метінвесту” і під одним брендом утворюють “найбільше підприємство України повного металургійного циклу”. 

Вочевидь, саме через їхню роботу Кам’янське і Дніпро протягом десятиріч потрапляють на перші місця в рейтингах забрудненості повітря. Посунути їх звідти може хіба що Кривий Ріг або (до весни 2022 року) Маріуполь.

На детальних мапах кінця XIX сторіччя (масштаб три версти на дюйм, тобто 1 см = 1,3 км) про майбутній локальний індустріальний апокаліпсис немає навіть натяку. 

У центрі містечка кілька забудованих кварталів, а довкола схилами правобережних балок тягнуться вулички із сільськими обійстями, городами й садами. Одна з таких вуличок (тодішня західна околиця) — нинішній центральний проспект Свободи.

На цій мапі позначена й залізниця до Дніпра — чорна лінія звивається, огинаючи верхів’я згаданих вище балок. На південній околиці Кам’янського від неї відгалужується під’їзна колія. Довгим зигзагом вона спускається до північної околиці містечка, аж до самої річки, і закінчується підписом “Металургійний завод”.

На той час тут уже кілька років як запустили першу доменну піч, але територія виробництва невелика, обмежена озером-стариком Перевал.

Далі за течією між старим руслом Дніпра і селом Тритузне позначена обширна ділянка плавнів із річками-протоками Хрещата, Жовтуха, Борзійка та Коноплянка.

Нині збереглося хіба що гирло Коноплянки, яке стало затокою Запорізького водосховища. А все, що вище, не затоплене, а радше засипане чи навіть залите відходами важкої металургії.

Замість річечок у плавнях відвали, шламонакопичувачі й хвостосховища. З них ще цілком реально добути щось вартісне — якщо не миш’як, то уран. А дві скромні залізничні лінії перетворилися на цілу павутину.

Село Тритузне (нині частина Кам’янського) теж не було затоплене. У 1947 році влада просто знесла його, щоб збудувати Придніпровський хімзавод із виробництва уранового концентрату для радянського проєкту атомної бомби. 

Уран тут добували зі шлаку, який залишався після переплавки уранової руди в доменній печі № 6 згаданого вище металургійного заводу. Нині ця розібрана домна разом із іншими забрудненими конструкціями похована десь у відвалах, а хвостосховища хімзаводу в правобережних ярах або промислових кар’єрах вміщують мільйони тонн радіоактивних відходів.

Металургійна промисловість також потребує чималої кількості води, тож без Дніпра ці підприємства не змогли б функціонувати. Як і скидати в річку свої відходи, нагадує Укргідроенерго, адже “без акумулювання величезних об’ємів води у водосховищах… концентрація забруднюючих речовин від роботи промисловості й життєдіяльності великих міст призвела б до загибелі всього живого”. Час вже почати якісно очищати стоки.

Варто також згадати, що саме з Кам’янського водосховища живиться канал Дніпро — Донбас, який до повномасштабної війни перекачував дніпровську воду в Сіверський Донець, щоб забезпечити потреби Донецького регіону.

ДНІПРОВСЬКЕ (Запорізьке) ВОДОСХОВИЩЕ

Заповнене ще в часи сталінської індустріалізації (1932 рік) під контролем американських інженерів на чолі з полковником Г’ю Купером.

Його плесо міститься на 12,5 м нижче від рівня Кам’янського водосховища і на 35,5 м вище від рівня Каховського — це був рекордний перепад у всьому каскаді (відповідно бетонна дамба ДніпроГЕСу втричі вища за будь-яку іншу на Дніпрі).

Річ у тім, що 70-кілометрова ділянка русла між містами Дніпро й Запоріжжя має виразно гірський характер, разюче відмінний від звичного для нас типово рівнинного Дніпра.

По-перше, на цій ділянці річка проривається крізь тверді породи Українського кристалічного щита — це одна з найперших на планеті ділянок земної кори віком 3 млрд років. За мільйони років свого існування Пра-Дніпро промив тут величну долину, на дні якої тік Дніпро сучасний.

На схилах цієї долини та в прилеглих балках і містилися 26 населених пунктів, які тепер затоплені Дніпровським водосховищем.

Дніпровське

водосховище

Кодацький поріг

річка Мокра Сура

Сурський поріг

Лоханський поріг

Дзвонецький поріг

с. Микільське

Ненаситецький поріг

Вовнизький поріг

Будиловський поріг

Лишній поріг

Вільний поріг

с. Павло-Кічкас

с. Айнлаге (Кічкас)

N

W

E

S

Дніпровське

водосховище

Кодацький поріг

річка Мокра Сура

Сурський поріг

Лоханський поріг

Дзвонецький поріг

Ненаситецький поріг

Вовнизький поріг

Будиловський поріг

Лишній поріг

Вільний поріг

с. Павло-Кічкас

с. Айнлаге (Кічкас)

По-друге, похил річки (у середньому 2 м на кожен кілометр) вчетверо-вп’ятеро перевищував “рівнинний” рівень, що відповідно позначалося на швидкості течії.

У тих самих місцях, де річка долала старовинні гранітні скелі, утворювалися пороги зі ще більшим перепадом висоти — до 5 м на кілометр. Швидкість течії на найбільших із них сягала 15 км/год. Це як максимальна швидкість Прута в його карпатських верхів’ях.

Tакий рельєф найкраще годиться для створення ГЕС. Глибока і вузька долина захищає водойму від цвітіння та штормів, а великий перепад висоти забезпечує ефективну роботу турбін.

Саме через цю різницю висот Дніпровське водосховище (найменше за площею й шириною в каскаді) генерує рекордну кількість електроенергії — до 4 млрд кіловат·годин щороку, тобто 40% генерації всіх шести ГЕС на Дніпрі.

У 1931 році російський радянський літератор Федір Гладков назвав пороги “гордостью щирых украинских националистов”.

Тож, напевно, є сенс розповісти про таку унікальну й так рано втрачену екосистему докладніше.

Українська традиція називає порогами дев’ять основних скельних перепон на річці. Але на старому руслі Дніпра було ще кількадесят забор (забора — гранітне пасмо, яке перегороджує течію річки тільки частково). Були тут також окремі надводні й підводні камені, великі й менші скелі, острови, рухливі піщані коси, прибережні миси, печери та балки.

Залежно від рівня води та сили течії цей ландшафт був ще й надзвичайно мінливим. Провести судно чи пліт через кам’яні розсипи та примхливі водотоки могли тільки фахові навігатори-лоцмани.

З козацьких часів такі спеціалісти зосереджуються в поселенні Лоцманська Кам’янка, звідки й починався небезпечний шлях до Запоріжжя. 

З 1933 року частину села затоплено. У 1970-х тут на намитих пісках будують дніпровський житловий масив “Лоцманський”, перейменований на “Перемогу” (у січні 2023 року в одну з багатоповерхівок на набережній прилетить російська ракета). 

Перший поріг — Кодацький — містився за кілька кілометрів нижче за течією. Про нього згадував ще візантійський імператор Костянтин Багрянородний (950 рік, часи княгині Ольги і юного Святослава Ігоревича), називаючи його “Ессупі, що означає по-слов’янськи «не спи»”.

Другий поріг — Сурський — не описаний візантійцем. Чи не тому, що він достатньо легкий для проходження? У лоцманських легендах про нечисту силу, яка мешкає в порогах, Сурський годився хіба що на туалет: “...до цього порога сходяться всі чорти, щоб хезати в ньому, бо то неважний поріг, а хезають вони чорним, як смола, гноєм”. 

Повір’я перестає бути смішним, якщо згадати, що саме в цьому місці в Дніпро впадає річка Мокра Сура, притокою якої є Суха Сура. У верхів’ях останньої на околиці Кам’янського лежить величезне радіоактивне Сухачевське хвостосховище — ще один “привіт” від згаданого вище Придніпровського хімзаводу.

Одразу ж за Сурським порогом річку перегороджує третій — Лоханський. Лоцманська міфологія ставиться до нього значно серйозніше: “...в цьому порозі сидить найголовніший чорт — Вернивод”. 

Костянтин Багрянородний також відзначає важкість проходження порога й наводить “слов’янську” його  назву — Островуніпраг, тобто Острівний поріг. Такій назві цілком відповідає Лоханський поріг, усередині якого здіймалися три острівці: Кулики, Лоханський та Скелястий.

Над порогом, під Стрільчею скелею на околиці старовинного правобережного села Волоське містилася одна з трьох Змієвих печер. Нині все це під водою, зокрема й історична частина села.

Нижче лежить Дзвонецький поріг. Візантійський імператор наводить варязьку (давньоскандинавську) його назву — Гелландрі (“Ревучий”).

Найбільшим порогом, візитною карткою екосистеми був Ненаситець (або ще Дід-поріг). Під такою самою “слов’янською” назвою він фігурує і в Багрянородного, що робить Ненаситець одним із найдавніших в Україні топонімів. 

Візантієць виводить назву порога від “неясить” — давньої назви пеліканів, які ще в запорозькі часи густо заселяли місцеві скелі. Але лоцмани вважали, що назва пояснює страшний характер порога, який завжди залишається голодним. Подібною була й давньоскандинавська назва Ненаситця Ейфор (“Завжди лютий, страшний”), яку також згадує Багрянородний.

На відміну від решти порогів Ненаситець не замерзав найсуворішої зими. І ревів так, що не можна було чути співрозмовника, хіба що кричати на вухо.

У Швеції знайдено рунічний камінь (датований другою половиною 900-х років), зведений побратимами на честь Графна, який загинув під час сплаву Ейфором. Вказується навіть точне місце загибелі — Руфстейн. Вочевидь, ідеться про Рваний камінь — примітну скелю на першій, Рваній лаві в порозі. 

Загалом Ненаситець складався з 12 лав — розміщених один за одним скельних пасем. Кожна лава мала в лоцманів свою назву, як-от Служба, Богатирська, Мокрі Кладі, Рогата.

Відстань від першої до останньої лави була менш як кілометр. Пліт або човен долав цей шлях хвилини за півтори, зрештою потрапляючи в Пекло — великий вир за останнім крутим водозливом (у професійному рафтингу така яма називається бочкою, вода в ній містить багато кисню і гірше тримає судно).

Пліт поринав у Пекло так, що люди на ньому “купалися трохи не по шию”. На виході з водяної ями на неуважного лоцмана чигала підступна скелька Сцикуха: “Як ти ïï не стережись, а вона тебе все-таки обсцикне”.

Нижче за течією лежав Чортів дядько — один із сотень відомих лоцманам каменів. Він цікавий як топонім. Назва каменя була такою собі назвою Шредінгера, бо щоразу залежала від лоцманської фортуни. Камінь називали Дядьком, якщо вдавалося провести пліт, не зачепивши його. У протилежному разі його нарікали Чортовим. А лоцман Данило Дон, зачепившись за камінь головою плота, вилаяв його: “Чортового чортигинського чортячого чорта чорт!”.

Ще кілька кілометрів — ось і Вовнизький поріг, або ж Внук-поріг, стрімкий і небезпечний. Іноді він влаштовував перегуки з Дідом-порогом (Ненаситецький поріг), і за їхньою “розмовою” лоцмани могли прогнозувати погоду.

Сьомий поріг мав назву Будиловський. Нижче від нього на скелястому острівці Перун містилася лівобережна Змієва печера, нині затоплена разом із сотнями інших археологічних пам’яток водосховища. Верхівка Перуна опинилася на глибині метр-півтора, і знаючий плавець тепер може стати на ноги посеред моря води.

Після “неважного” Лишнього порога на тих, хто сплавлявся Дніпром, чекав дев’ятий поріг — Вільний, вельми складний для проходження. Лоцмани називали його також Гадючий або Вовчок. Це єдиний поріг, фарватер у якому йде зигзагом — вузькою звивистою протокою Вовче горло поміж скелястими острівцями.

Щоб успішно пройти небезпечний шлях, лоцман одразу після Лишнього порога починав пильнувати ознак. Олег Власов із заповідника “Хортиця” цитує розповідь уродженця Лоцманської Кам’янки Олексія Девлада про мистецтво проходження Вільного:

“Наближаючись до острова Похилого, робітники щосили підгрібаються плотом до нього так, що край плота навіть торкається Похилого... Проскочивши між двома каменями Буками, пліт летить прямо на острів Шкварчів. Здається, що, наскочивши з великого розгону на той кам’яний острів, пліт розіб’ється на трісочки, на порох, а від людей не залишиться і жадної кісточки. 

Ті з робітників, що вперше пливуть цим шляхом, часто кидають роботу й щосили плигають з колоди на колоду, тікаючи назад плота. Ніяка команда лоцмана не зупиняє таких перваків. Аж ось іще мить — і течія води, зустрівшись із гранітом острова, зі страшним клекотінням та ревом, прудко відскакує від гранітної стіни ліворуч і біжить далі, несучи на собі і пліт…”

У разі неправильних розрахунків лоцмана був ризик оминути Шкварчів із правого його боку, потрапивши замість Вовчого в Собаче горло — всіяну камінням протоку між островом і берегом. Але повернімося на фарватер:

“...Пліт, обгортаючи й залишаючи острів Крячиний ліворуч, зігнувшись у велику дугу, аж тріщить. Найцікавіший момент — коли з передньої голови плота не видно задньої і навпаки. У цей момент робітники задньої голови плота працюють без команди лоцмана; його не те що не чути — зовсім не видно”.

о. Похилий

о. Похилий

Поріг Вільний

Шлях для суден

Лоцманські шляхи

камені Буки

Камені Буки

Собаче горло

Собаче горло

о. Крячиний

о. Крячиний

о. Шкварчів

о. Шкварчів

Міст

скеля Дурня

ск. Дурня

камінь Школа

камінь Школа

о. Похилий

о. Похилий

Поріг Вільний

Шлях для суден

Лоцманські шляхи

камені Буки

Камені Буки

Собаче горло

Собаче горло

о. Крячиний

о. Крячиний

о. Шкварчів

о. Шкварчів

Міст

скеля Дурня

ск. Дурня

камінь Школа

камінь Школа

Після будівництва ДніпроГЕСу саме Вільний поріг затопило першим. “Камені поступово занурювалися, повільно зникали вири і бистрини, — із сумом писав про літо 1931 року гідробіолог Дмитро Свиренко. — Поріг стихав, наче його душила якась невблаганна рука. Вузенькі гирлові затоки балок ширились і глибшали, впиваючись ножами в материк”.

А до затоплення тут, між українським селом Павло-Кічкас на лівому березі й німецькою колонією Айнлаге-Кічкас на правому, Дніпро мав рекордні показники швидкості — майже 25 км/год.

Скелясті береги річки максимально зближувалися, утворюючи останню перепону на шляху річки до розлогих плавнів Великого Лугу. Маса води неслася в гранітному каньйоні зі стінами понад 30 м заввишки. 

У найвужчому місці течія робила різкий і живописний закрут довкола високого правобережного мису. Цей небезпечний поворот називався Школа (як і чималий камінь на лівому березі), тому що його проходження було “сертифікатом” лоцманської майстерності.

Як і до затоплення, тут міститься Кічкаська яма — найглибше місце на Дніпрі. Нинішня її глибина — 62–64 м.

Після повороту з-під скелі Дзвіниця відкривався краєвид на третю (вцілілу донині) Змієву печеру на північному оголовку Хортиці.

“Не той лоцман, хто пороги пройде, а хто й Школу мине” — є така приказка. Хоча кілька каменів лежало й нижче за течією, і невезучий плотогон міг вдаритися навіть об останній із них — скелю Дурня (нині тут нижній шлюз дамби ДніпроГЕСу).

Наостанок варто зазначити, що саму дамбу підривали двічі (совіти в 1941-му й німці в 1943-му). Але обидва рази масштаби руйнувань були значно менші, ніж злочин, скоєний росіянами в червні 2023-го.

КАХОВСЬКЕ ВОДОСХОВИЩЕ

Заповнене в 1955–1958 роках, друга за часом створення та величиною водойма Дніпровського каскаду. 

Як описано вище на інших прикладах, два сусідніх водосховища повністю ховали русло старого Дніпра. Бо після будівництва дамби в Каховці рівень води зріс і в Запоріжжі — на два метри порівняно з колишнім.

У результаті частково підтопило малесенький острівець Мала Хортиця, або острів Байди. Саме тут, найімовірніше, містилася “прото-Січ” Байди Вишневецького, з якої зародилося запорозьке козацтво. Ба більше, тут, у північній частині острова, археологи знайшли одну з перших фортець на території України, вимурувану чотири з гаком тисячі років тому.

Докладніше про затоплені пам’ятки цього штучного моря читайте в нашому проєкті “Карта Великого Лугу. Що було на дні Каховського водосховища”.

Довженкова “Поема про море” закінчується тим, що діди питають односельця-генерала, який приїхав на “свято затоплення” рідного Зеленого Кута: “Навіщо це все?”.

На сайті Укренерго можна знайти лаконічну відповідь: “Корисний об’єм  Дніпровських водосховищ — це стратегічний запас прісної води”. 

Але генерал міг даті й іншу відповідь на запитання дідів: море було потрібне, щоб унеможливити наступ ворога на цій ділянці. Що Росія й зробила, підірвавши греблю влітку 2022 року. 

Про те, куди постачалася вода з Каховського водосховища, читайте тут.

У процесі створення водосховища пішли на дно 29 населених пунктів, мешканців яких цитував Довженко: “Наше нове море — нове наше горе”.

Поміж затоплених сіл варто відзначити Грушівку й Грушівський Кут — помістя легендарного отамана Івана Сірка й, очевидно, прообраз кінематографічного Зеленого Кута (“...серед вирубаних уже плавнів, на річках Підпільна, Скарбна і Чортомлик…”).

Зазвичай ці села лежали під крутим правим берегом, часто в ярах із проточною водою й унікальним мікрокліматом, що відобразилося в назвах, як-от Куца Балка чи відома зі зведень Генштабу Золота Балка.

Каховське

водосховище

о. Байди

с. Грушівка

с. Грушівський Кут

с. Золота Балка

с. Дудчани

с. Милове

с. Куца Балка

E

N

S

W

о. Байди

Каховське

водосховище

с. Грушівка

с. Грушівський Кут

с. Золота Балка

с. Дудчани

с. Милове

с. Куца Балка

Після затоплення люди переселялися нагору, у голий степ із вітрами і без джерел. Воду їм забезпечував водогін із електронасосами, що качали з новоствореного “моря”. 

Ця втрата “справжньої” води регулярно згадується в оповідях про затоплення. “Старі люди кажуть: «Це мені не вода, шо буде бігти по трубі. Вода должна буть там, де істочник єсть. Потому шо всякі времена бувають»”. Мудрі слова, сказані за 60 із гаком років до того, як російські окупанти підірвали дамбу, опустивши рівень води нижче насосів.

Великий корисний об’єм водосховища (6,9 куб. км) давав змогу здійснювати як добове, так і річне регулювання стоку Дніпра. А в 2017 році Кабмін схвалив проєкт Каховської ГЕС-2, гідроагрегати якої забезпечили б виробництво електрики і в пікові години споживання.

Через свою величезну площу Каховське “море” було відоме розмивами берегів — найбільшими з усіх водойм Дніпровського каскаду. Земля просідала, у ній утворювалися кількаметрові глибокі тріщини. 

Біля сіл Милове, Покровське, Капулівка, Дудчине ці тріщини були завдовжки кілометр і більше (від берега), а загалом новий Дніпро забрав тут із зсувами майже 3 тис. га землі.

Наостанок про рибу. Відсутність рибопропускних споруд на гідровузлах Дніпровського каскаду не дає змоги пройти на нерест осетровим та іншим цінним породам.

Після створення каскаду водосховищ щорічний вилов риби в Дніпрі зріс із 2 тис. до 18,5 тис. тонн. Однак типові річкові види (осетер, білуга, оселедець) тепер витіснені озерними видами риб (лящ, щука, окунь, короп).

* * *

Чи варте воно того всього?