— Прочани? — питає нашого водія озброєний поліціянт на блокпосту при в’їзді на Донеччину, неподалік від повороту на Святогірську лавру.— Поети, письменники, музиканти, журналісти, — сухо перераховує той. — Проїжджайте, — поліціянт виглядає здивованим, бо автобус рясно обвішаний зображеннями Діви Марії.Це був початок жовтня. Автобус їхав на Нью-Йоркський літературний фестиваль. На зупинках здивовані перехожі фотографувалися на тлі таблички «Львів — Нью-Йорк» і жартували про трансатлантичний автобус (у дорозі її знімали за правилами нерегулярних перевезень). Не всі знають про селище, яке в радянські часи було Новгородським і нещодавно повернуло собі історичну назву.У Нью-Йорку, де мешкає близько десяти тисяч людей, зібралися 30 учасників фестивалю (якщо рахувати присутніх через телеміст, то трохи більше), з десяток журналістів та понад шістсот відвідувачів – здебільшого місцевих жителів та військових – за оцінками журналістів місцевого видання Нью-Йоркер.City, яке, до речі, й започаткували під час фестивалю.

Вікторія Амеліна зі Львова не належить до відомих імен молодої української прози. Вперше вона «засвітилася» на цьогорічній «Коронації слова», але з поезією. Та ось її дебютний роман, що з’явився друком у видавництві «Дискурсус» (про яке ще буде сказано окремо кілька слів), одразу ввійшов до числа помітних прозових подій 2014 року, принаймні, так про книжку говорять чимало колег-письменників, рецензенти, та й інтернет сповнений згадками про неї (запит «вікторія амеліна синдром листопаду» в Гуглі дає понад 10 тисяч результатів). Одну з перших книжок про Майдан – «Синдром листопаду» Вікторії Амеліної – читав Олег Коцарев.